Вигнанці - Конан Дойл Артур

Візьміть, мені він коли й потрібен був, то тільки на те, щоб всадити обидві кулі в серце цього Метиса.

Тремтіння радості обгорнуло де Катіна, коли пальці його стиснули пістолет. Ось він, ключ, який може відімкнути браму вічного спокою! Адель притулилась щокою до його плеча і засміялась від того самого почуття.

— Ти простиш мені, люба моя? — шепнув він.

— Простити тобі? Благословляю тебе і люблю всім серцем. Обніми мене міцніше, мій любий, помолимось востаннє.

Вони упали навколішки. В цю хвилину у вігвам увійшли три воїни і сказали своїй землячці кілька уривчастих слів. Та встала, усміхаючись.

— Мене ждуть, — промовила вона якось урочисто. — Біла Ліліє, і ви, мосьє, побачите, чи витерплю я все з гідністю, як годиться моєму станові. Прощайте і пам'ятайте Онегу.

Вона знов усміхнулась і вийшла з халупи серед воїнів швидкою й твердою ходою королеви, що йде до трону.

— Тепер, Аморі… — шепнула Адель, заплющуючи очі і щё міцніше пригортаючись-до нього.

Він звів пістолет, але раптом упустив його і, стоячи навколішках, дивився розширеними очима на дерево, що розкинуло гілля своє перед дверима халупи.

Це була столітня, корячкувата береза: луб висів на ній клаптями, а стовбур весь був укритий мохом і грибками цвілі. Футів за десять від землі головний стовбур поділявся надвоє, і в цій розколині зненацька з'явилась велика червона рука, що з жестом палкого заперечення швидко моталася з боку в бік. Через хвилину вона зникла з очей полонених, які вражено дивились на неї, і замість неї з'явилася голова, що теж наполегливо хиталася з боку в бік. Неможливо було не впізнати цього темно-червоного зморщеного обличчя, великих щетинястих брів і маленьких блискучих очиць. То був капітан Ефраїм Саведж із Бостона.

Полонені ще не отямились від здивування, як раптом з гущавини лісу розітнувся пронизливий посвист, і миттю всі. дерева, кущі й зарості заіскрились полум'ям, обгорнулись димом, і цілий град куль з оглушливим тріском посипався на кричущих індійців. Ірокезькі вартові захопилися кровожерним бажанням подивитися на смерть полонених, а тим часом канадці, обережно наскочивши на них, оточили табір кільцем вогню. Індійці метались у всі боки, всюди зустрічаючи смерть, доки, нарешті, не знайшли якогось виходу з кільця ворогів і не проскочили у вільну прогалину, наче вівці крізь проламаний тин. Вони тікали, як несамовиті, лісом; кулі ворогів, не вгаваючи, свистіли коло самих вух їхніх, аж поки сигнал одбою не зупинив переслідувачів.

Але один з ірокезів вирішив, перше ніж тікати, скінчити надумане. Вламандський Метис вважав за краще мститись, ніж бути в безпеці! Кинувшись до Онеги, він розрубав їй голову томагавком, а потім з бойовим покликом, розмахуючи скривавленою сокирою, кинувся до вігвама полонених, які ще й досі стояли навколішках. Де Катіна помітив Метиса, і злісна радість блиснула в очах його. Він скочив з колін, щоб зустріти ворога, і, коли Метис наблизився, він схопив з землі пістолет і пустив йому в обличчя обидва заряди. Ще мить, і канадці підбігли до халупи по трупах ворогів, які корчилися в передсмертних судоргах; полонені відчули гарячі потиски дружніх рук рятівників і, побачивши усміхнені знайомі обличчя Амоса Гріна, Саведжа й дю Лю, зрозуміли, що, нарешті, настав для них бажаний спокій.

Отак утікачі скінчили свою подорож. Зиму вони спокійно прожили у форті Сен-Луі, а влітку, коли ірокези перенесли воєнні дії на верхів'я річки Святого Лаврентія, мандрівники вирушили в англійські провінції, спустившись річкою Гудзоном до Нью-Йорка, де їх чекав гостинний прийом сім'ї Амоса Гріна. Дружба між Амосом і де Катіна так зміцніла, завдяки спільним спогадам пережитих небезпек, що вони стали компаньйонами в торгівлі хутрами, і ім'я француза було так само відоме в горах Мона та на схилах Аллеганів, як колись у салонах і в коридорах Версаля. Згодом де Катіна збудував собі будинок на острові Стейтені, де оселилась безліч його одновірців, і віддавав більшу частину своїх прибутків на допомогу незаможним братам гугенотам. Амос Грін одружився з голландською дівчиною з Шенектеді. Адель так заприязнилася з нею, що цей шлюб іще більше зміцнив ту любов, що зв'язувала їх родини. Капітан Ефраїм Саведж щасливо повернувся в свій улюблений Бостон і здійснив заповідну мрію, збудувавши гарненький будиночок на горбі в північній частині міста, звідки йому було видно кораблі і на річці, і в затоці. Тут він жив, поважаний городянами, які вибрали його членом міської ради. Вони призначили його командиром чудесного корабля, коли сер Вільям Фіне напав на Квебек і переконався, що неможливо вигнати старого де Фронтанка з його лігва. Так, серед загальної пошани, старий моряк прожив багато років, і в наступному столітті його старечі очі могли вже побачити зростаючу велич рідної країни.

Замок Сен-Марі був незабаром відбудований, але власник його зовсім змінився відтоді, як утратив жінку й сина. Він схуд, озлився, став жорстокий і безнастанно організовував походи в ірокезькі ліси, де його загони своєю люттю переважали всі лиходійства ірокезів. Нарешті настав день, коли він вирядився у похід, з якого більш не повернувся ні він сам, ні його прибічники. Багато страшних тайн ховають у собі ці безмовні, тихі ліси Канади, і до них слід віднести й долю, що спіткала Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі!

Примітка

1

Бог індійців.

Переклад з англійської

Друкується за виданням:

Дойл Артур К. Вигнанці. — К.; X.: Б. В., 1937

ЧАСТИНА ПЕРША

У СТАРОМУ СВІТІ

Розділ І

ЧОЛОВІК З АМЕРИКИ

То було звичайне вікно, таке, які бували в Парижі наприкінці сімнадцятого століття, — високе, поділене надвоє великою поперечкою і оздоблене над серединою її маленьким гербом — трьома червоними будяками на срібному полі, намальованими на шибці ромбовидної форми. Під цим вікном стирчав залізний прут, на якому висіла подоба маленького золоченого пака вовни, що гойдалася й рипіла при найменшому пориві вітру. На протилежному боці вулиці видно було з вікна будинки високі, вузькі, витіюваті, з дерев'яною різьбою на фасадах, з гостроверхими покрівлями і башточками по кутках. Між двома рядами їх простягся кам'яний брук вулиці Сен-Мартіна, звідки линув безугавний тупіт безлічі людських ніг.

У самому будинку біля цього вікна стояла широка лава, обтягнута коричневою витисненою шкірою. Сидячи на ній, члени родини могли бачити все, що діялося внизу, у діловому світі вулиці.

В цю хвилину тут, спиною до вікна і обличчям до великої, розкішно причепуреної кімнати, сиділи мужчина й дівчина.

Часом вони переглядались одне з одним, і очі їх світилися щастям.

А втім, тут не було нічого дивного, бо з них була гарна пара. Дівчина була дуже молода, ніяк не старша двадцяти років; обличчя її прозоре, з особливою блідістю, повною виразності й свіжості, ніби свідчило про чистоту й невинність. Нікому й на думку не спало б побажати, щоб ця дівоча краса змінилась на яскравіші кольори. Риси обличчя були ніжні й привабливі, а синясто-чорне волосся та довгі темні вії виразно контрастували з мрійними сірими очима й білістю шкіри, що нагадувала слонову кість. У всій постаті дівчини почувались якийсь особливий спокій і стриманість, іще більше відтінювані простим платтям з чорної тафти; єдиною прикрасою цього вбрання була брошка з кам'яного вугілля і такий самий браслет. Отака була Адель Катіна, єдина дочка відомого гугенота, купця, що торгував сукном.

Але простоту вбрання дівчини аж надто покривала розкіш вбрання співбесідника. Це був чоловік, старший за неї років на десять, із строгим обличчям солдата, дрібними, чіткими рисами, викоханими чорними вусами і темними, карими очима, що ставали жорсткими, коли він віддавав наказ мужчині, і ніжними, коли звертався з благанням до жінки, — і в тому, і в іншому разі з однаковим успіхом. На ньому був небесно-блакитний кафтан, вишитий блискучими галунами, з широкими срібними погонами на плечах. З-під кафтана виглядала біла жилетка, а штани з такої самої матерії були заправлені у високі лаковані ботфорти з позолоченими шпорами. Рапіра з срібною ручкою і капелюх з пером, що лежали поруч на лаві, доповнювали вбрання, носити яке вважалося за особливу честь. Кожен француз признав би в незнайомому офіцера славнозвісно блакитної гвардії Людовіка Чотирнадцятого. Із своїм кучерявим, чорним волоссям, з гордою поставою голови цей молодий чоловік здавався зграбним, блискучим воїном. І справді, він уже довів це на полі бою, і ім'я Аморі де Катіна стало вирізнятися з-поміж багатьох прізвищ дрібного дворянства, яке збиралось до двору короля.

Він доводився кузеном молодій дівчині, що сиділа з ним, і в їх обличчях можна було навіть знайти родинну схожість. Де Катіна походив з дворянського гугенотського дому, але, рано втративши батьків, вступив на військову службу. Без ніякої протекції він сам пробив собі дорогу і досяг свого теперішнього стану. Тим часом молодший брат його батька, бачачи, що всі шляхи перед ним закриті через переслідування, які впали на його одновірців, відкинув частку "де" — ознаку дворянського походження — і взявся до торгівлі з таким успіхом, що в описуваний нами час уславився як один із найбагатших і найвидатніших громадян Парижа. Офіцер гвардії сидів у його домі і держав у руці білу ручку його єдиної дочки.

— Скажи, чим ти схвильована, Адель? — промовив він.

— Нічим, Аморі.

— Ну, а що означає ця складочка між нахмуреними бровами? Адже я вмію читати твої думки, як пастух угадує час з кольору неба.

— Справді, нічого, Аморі, але…

— Що "але"?

— Ти від'їздиш сьогодні ввечері.

— І повернуся завтра.

— А тобі неодмінно, неодмінно треба їхати сьогодні?

— Я міг би втратити службу, якби цього не зробив. Завтра вранці я повинен чергувати коло спальні короля. Після обідні мене змінить майор де Бріссак, і тоді я знову буду вільний.

— Ах, Аморі, коли я чую твої оповідання про короля, двір, знатних дам, я, справді, дивуюся…

— З чого?

— Як ти, живучи серед такої пишноти, спускаєшся до того, щоб сидіти в кімнаті простого купця.

— Так, але те, що в ній є?

— От це ж найбільш і незрозуміле мені. Ти, що живеш серед таких вродливих, розумних жінок, вважаєш мене вартою свого кохання, мене, зовсім тиху маленьку мишку, завжди самотню в цьому великому будинку, таку соромливу й незграбну.