Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

А далі каже: "Нещасливий той уроджений шляхтич, який, щоб честі не вронити, їсть удома нишком якусь нізчимню юшку, а на люди виходить, лукавлячи, з ко-пирсалкою до зубів, хоч їм м'ясо і не пахло! Нещасливий, кажу, той, хто, про честь свою ревне дбаючи, вічно боїться, щоб хто здалеку вже не помітив латок на взутті його, смальцю на капелюсі, світки на плащі, а трясці в животі!"

Все оте спало на думку й Дон Кіхотові, як ото вічка в панчосі йому розпустились, та скоро він потішився, як побачив, що Санчо лишив чоботи свої подорожні: взую, подумав, назавтра. Нарешті поклався в ліжко, тяжко зажурившись — одне, що без Санча сумно, а друге — з панчохами біда; зацерував би їх шовком і іншого якого кольору — то був би вже знак найгіршої нужди при благородстві... Задмухав свічки; в кімнаті було душно, не спалось. Устав з ліжка і прочинив кватирку в заґратованому вікні, що виходило в сад. Відсуваючи кватирку, почув — хтось ходить по саду, розмовляє. Прислухався. Внизу заговорили голосніше, і він розчув такі слова:

— Не умовляй мене, о Емеренсіє, співати! Адже сама знаєш: відколи сей чужинець прибув до нашого замку і я звела на нього очі, мені стало не до співів, можу тільки плакати: та ще пані наша сон має чуткий, і не хотіла б я ні за які скарби світу, щоб вона нас тут застала. Та хоч би я її й не розбудила, спів мій все одно був би ні до чого: адже він не пробудить зо сну і сього нового Енея, що прибився в наші краї мені на згубу.

— Не зважай на те, люба Альтісідоро,— озвався другий голос.— І сама дукиня, безперечно, і всі, хто є в сьому домі, сплять уже, от хіба тільки володар твого серця, пробудитель душі твоєї не спить: щойно чула я, як відчиняв він кватирку гратованого вікна свого, тож певно ще не заснув. Заспівай же, лебідонько, тихо та любо, приграючи на арфі, а як почує нас дукиня, то звернемо все на духоту нічну.

— Не те мене бентежить, Емеренсіє,— одказала Альтісідора.— Не хотіла б я співом серце своє одкривати, щоб люди, несвідомі потужної сили кохання, не осудили мене, не ославили легковажною та безсоромною. Та вже що буде, те й буде: краще сором на лиці, ніж троюда в серці.

І тут враз залунали ніжні акорди арфи; почувши їх, Дон Кіхот аж умлів: на ум йому сплили нескінченні пригоди такого ж роду, всі оті вікна, балкони, сади, серенади, любощі та інші замороки, що повичиту-вав він у своїх заморочливих рицарських романах. Йому уроїлось у голову, що котрась із дукининих фрейлін закохалась у нього, але природна соромливість змушує її той пломінь таїти. Він аж злякався, щоб та пристрасть не зборола його, тож вирішив триматись: уручив душу свою й думу володарці своїй Дульсінеї Тобоській, а сам налагодився слухати музику. Щоб же дати взнаки, що він тут, що слухає, то навіть чхнув зумисне, на радість обом дівчатам, яким тільки того було й треба. Отож наладивши арфу, перебігши пальцями по струнах, Альтісідора завела ось якого романса: [537]

Ти, що ніжишся у ліжку,

У голландських простиралах

І, розкинувшись недбало,

Спиш од вечора до рана,

Ти, із рицарів найсмільший,

Що зродила нам Ламанча,

Перед ким найзолотіший

Скарб індійський заламався!

Співом кличе тебе діва

І шляхетна, й безталанна,

Що од сонць твоїх двоїстих

Душа в неї запалала.

Ти пригод собі шукаєш,

А комусь несеш нещастя:

Рани завдаєш без ліку,

А от ліку — не діждаться...

Ти скажи мені, молодче,

Боже хрань тебе в напастях,

Чи в пустелі ти вродився,

А чи в диких гірських хащах?

Чи тебе поїло змалку

Молоком лазюче гаддя,

Чи плекали в тобі гори

Дику звагу і завзяття?

Хай гордиться Дульсінея,

Дівка дужа та рум'яна,

Що скорила злюку-тигра,

Що приборкала орлана.

Тим же їй співають славу

І Енарес, і Харама,

Тихий Тахо й Мансанарес,

Пісуерга і Арланса.

Помінялась би я з нею,

Ще була б їй і приплата

— Рясна сукня з торочками,

Щонайкраще моє плаття.

Мнлувалаеь-би з тобою,-

Вже яка була б ласкава!

А як ні, то хоть сиділа б,

У голівці б тобі ськала...

Та напевне я, нещасна,

Тої милості не варта?

Розтирати тобі ноги —

І тому я буду рада.

Скільки чепчиків і стрічок

Я б тобі надарувала,

Скільки сріберних шкарпеток

І панчішок із єдваба!

Скільки добрих буйних перлів

Я б найшла для свого пана, [538]

І таких, яким на світі

Не родилася ще пара!

Не дивись, новий Нероне,

Хижим позирком тирана

На пожежу, що так яро

Мені душу обуяла!

Я ще дівчина-дитина,

Не соромлюся признаться:

За три місяці й два тижні

Мені буде вже п'ятнадцять.

А собою я нівроку —

Не крива і не кульгава,

Маю коси, мов лілеї,

Вони мені п'ят сягають.

Може, трохи повноуста,

Може, трохи ще й кирпата,-

Додають мені уроди

Зубки гарні, як топази.

Голос мій, ти сам це чуєш,

Солоденький, як меляса;

Хоть я ростом невеличка,

Так зате струнка вдалася.

Вся краса моя чудова

Здобиччю тобі припала...

Звать мене Альтісідора,

Я в цім замку двірська панна.

Тут урвався спів зраненої коханням Альтісідори, і почалась мука жаданого нею Дон Кіхота, що, зглибока зітхнувши, сказав собі на думці: "Яким нещасним рицарем мандрованим я вдався, що нема в світі такої панянки, щоб на мене глянула та й не закохалась! Яка ж нещаслива доля й незрівнянної Дульсінеї Тобоської, що не дають їй люди неподільно тішитися моєю безприкладною вірністю! Що ви од неї хочете, королеви? Чого вимагаєте, імператриці? Чому ви її мучите, дівиці-на-дцятки? Дайте спокій сердешній, дайте їй тріумфувати, радіти і пишатися щастям, яке вділив їй Амур, подавши серце моє і душу мою їй у вічну владу! Знайте, всі закохані, скільки вас єсть, що тільки Дульсінеї я пундик і попряник, а всім іншим кремінь; їй я мед, а вам полинь; мені одна тільки Дульсінея вродлива, розумна, цнотлива й чеснородна, а всі інші — бридкі, дурні, розпутні й підлі; природа на те мене створила, щоб я їй належав, а не будь-кому іншому. Хай та Альтісідора хоч плаче, хоч співає; хай божеволіє з розпачу дама, за яку мене побито в замку зачарованого мавра; нехай мене печуть-ріжуть, а я належатиму одній тільки Дульсінеї, чистий, чесний і чеснотний, на зло всім на світі чародійницьким силам!"

По сім слові захряснув вікно, лихий і сердитий, неначе його спостигло бозна-яке нещастя, і ліг собі в постіль, де ми його тим часом і залишимо, бо вже нас кличе великий Санчо Панса, якому не терпиться розпочати славне своє урядування. [539]

РОЗДІЛ XLV

Як великий Санчо Панса обняв владу на своїм острові і як розпочав там урядування

О ти, світочу всесвітній, око небеснеє, антиподів повсіденний знай-дителю, прохолодливих сосудів благісний гойдателю, тут Тимбрію, там Фебе, ще де стрільче, а деінде цілителю, поезії родителю, музики зиждителю, що завсігди сходиш і, всупереч оманливим змислам нашим, нігде не заходиш! До тебе обертаю річ мою, о сонце, з чиєю поміччю людина сплоджує людину! Молю тебе й благаю осяяти ласкою твоєю су-темряве розумініє моє, аби спромігся я про великого Санча урядування пункт по пунктові відомості подати; без тебе-бо чуюся недолугим, не-здольним і себе непевним.

Отож, кажу, прибув Санчо з усім супроводом своїм до містечка одного, душ так на тисячу абощо — то з дукових посілостей було чи не найкраще. Сказали йому, що воно зветься острів Гармадармія,— може, й справді так було містечкові на ім'я, а може, тому, що урядування над ним далося дарма. Як над'їхали до міської брами (город був обведений муром), назустріч Санчові вийшли мужі громадські, задзвонено у всі дзвони, всі люди вітали його з радістю й повели з великою помпою до собору — віддати дяку Богові; потім з кумедними церемоніями вручено йому ключа од міста і проголошено незмінним губернатором острова Гармадармії. Увесь народ дивом дивував на одяг і на бороду, на грубе черево й низький зріст нового губернатора — і ті, що не знали, в чім тут сила, і навіть утаємничені (і таких було чимало). Із церкви повели його до уряду, посадовили на суддівське крісло, і дворецький дуків сказав:

— На сьому острові, пане губернаторе, з давніх-давен так заведено, що хто приступає до управління сим преславним островом, має одпо-вісти на задане йому питання — та не просте, а вузлувате; так люди вивіряють ума у нового губернатора, щоб, почувши його відповідь, знати, чи їм радіти з його приходу, а чи журитися.

Слухаючи ці слова дворецького, Санчо дивився на буйні літери, виведені супроти його крісла на стіні, а що не вмів читати, то спитав, що то воно там намальовано. Йому одказали:

— Пане, написано там і зазначено день, у який ваша милость уступила в володіння сим островом; напис той каже до слова так: "Сього дня, такого місяця й такого року, уступив у володіння сим островом сеньйор дон Санчо Панса, подовж, Боже, його панування на многая літа".

— А кого ж то називають дон Санчо Панса?— спитав Санчо.

— Та вашу ж таки милость,— одповів дворецький,— бо жаден інший Панса на сей острів не ступав, опріч того, що сидить у сім кріслі.

— То знайте ж, брате,— сказав Санчо,— ніякий я не дон, і в нашому роді вічно й судно такого не було: звуся просто Санчо Панса, та й квит; батько мій звався Санчо, і дід Санчо, і всі вони були Панси без отого панькання та донькання. Мабуть, на сьому острові стільки розвелося донів, що в собаку кинеш, а в дона влучиш; та як потримає мене Бог на сьому уряді хоть який тиждень, то я добре прополю отеє дон— ство, щоб не докучало людям, як комарня. Та ви вже задавайте ваші питання, пане дворецький: відповім, як зумію, чи там уже народ смутитиметься, чи ні.

В тій хвилі до приміщення суду увійшло двоє: один, з одягу знати, селянин, а другий кравець — тримав у руках ножиці. От кравець і каже:

— Пане губернаторе, я і отсей працьовитий чоловік приходимо перед вашу милость от у якій справі: сей добрий чоловік прийшов учора до мене в майстерню (бо я собі, шанувавши слухи ваші, термінований, хвала Богові, кравець) і питає, подаючи мені шмат сукна: "Добродію, чи вистане сього сукна мені на ковпак?" Я подивився на сукно і сказав, що стане; він же, гадаю, гадав собі — і я таки вгадав!— що я маю намір частину сукна того вкрасти,— таки бачите, в нього лиха натура і такої лихої думки про нас, кравців, бувають люди,— і питає знов, чи не стане сукна на два ковпаки; я ж, угадавши його гадку, сказав, що стане; тоді він, упершись у ту свою першу підозру, став додавати ще і ще, а я погоджувавсь, аж поки не дійшли до п'ятьох.