Зникнення Оділії - Сіменон Жорж
Щоразу витягав з кишені її фотографію:
— Ця дівчина не з'являлась у вас останнім часом?
І скрізь йому відповідали одне й те саме:
— Ні, це фото мені нічого не промовляє. Знаєте, у нас щодня так багато клієнтів...
Вечоріло, і Боб уже втрачав будь-яку надію, хотілося спати. "Ще в один загляну — і край..." І так повторювалося багато разів...
Останній підвальчик був дуже брудний, серед клієнтів — здебільшого патлаті хіппі, між столиками манірно походжала нечупарна співачка, супроводжувана гітаристом з масним волоссям. Слідів Оділії й тут не було. Боб вже збирався піти. Та Коли виходив, до нього звернувся бармен, здоровенний чолов'яга з пишними вусами:
— Рому?
Боб затримався біля стойки, на якій негайно з'явилася пляшка рому.
— Знаєте, мосьє, ця співачка у нас не працює. В нас будь-хто з клієнтів може виконати якийсь номер. І якщо виходить не** Погано, то я наливаю йому безкоштовно склянку вина. Є такі, хто лиш заради цього сюди приходить...
Глянувши на Боба, поцікавився:
-— А ви, мабуть, студент?
— Атож...
•— У нас студенти не часто бувають. Переважно — хіппі... Але Нічого, люди вони досить люб'язні.
Боб уже вкотре дістав з кишені фото:
— А вам не доводилося бачити цю дівчину?
Бармен, лиш кинувши оком, відповів:
— Так, мосье. Минулої ночі ви могли б з нею зустрітися. Вчора вона сиділа за он тим столиком, третім ліворуч, де зараз сидять двоє негрів...
— Ви певні, що то була вона?
— Цілком, як і в тому, що зараз розмовляю з вами.
— У чому вона була одягнена?
— Це що, допит?
— Вибачте, мосьє, але мені треба знати, чи справді йдеться про мою сестру.
— На ній були темно-коричневі штани і жовтий светр, а по-верх нього замшева куртка...
— Вона була сама?
— Прийшла сама, було вже хвилин за п'ятнадцять після опівночі, але познайомилась тут з одним латиноамериканцем. Він підсів за її столик...
— І вони вийшли звідси разом?
— Ну, цього вже я не помітив. У мене не було ніяких підстав зважати на них більше, ніж на інших...
— О котрій ви закриваєте?
— Як коли... Найчастіше десь між другою і третьою ночі...
Отже, Боб не помилився. Оділія таки вийшла погуляти в місто. Та що було потім? Чи відкинула вона думку про самогубство? А якщо ні? Може, чого доброго, намислила кинутись у Сену? Та ні. Вона ж добре плаває і навряд чи змогла б потонути...
І раптом у нього майнув страшний здогад: а якщо Оділія прихопила з дому батьків револьвер? Потрібно негайно подзвонити батькові. Не хотілося б, щоб хтось інший підняв трубку. Але ж батько із'своєї мансарди телефонного дзвінка у вітальні не почує. Мабуть, краще подзвонити близько шостої ранку, коли він п'є свою традиційну чашку кави перед ранковою прогуляна кою.
Бар уже потроху порожнів. Боб теж розплатився і вийшов. Діставшись готелю, накрутив на шосту ранку будильник і відразу ж заснув. Далася взнаки втома, та й довелося йому сьогодні у всіх тих підвальчиках набратися чимало.
Вранці зателефонував у Лозанну. Трубку взяли не зразу. Нарешті озвався батьків голос:
— Це ти, Боб? Ну, як? Знайшов?
— Поки що ні. Але натрапив на слід. Позавчора вона була у невеличкому барі на Сен-Жермен... Та дзвоню тобі з іншого приводу. Подивись, чи на місці твій револьвер?
— Який револьвер? Отой старий пугач, що його мені подарували років із двадцять тому?.. Він лежить у шухляді мого письмового стола.
— Чи можеш зараз перевірити?
Чекати довелося довгенько. Нарешті Боб почув захеканий батьків голос:
— Револьвера немає... Але точно пам'ятаю, що не перекла-дав його. Щойно запитав Матільду, чи вона, бува, не чіпала його, прибираючи. Каже, що ні. Ти думаєш, взяла Оділія?
— Не знаю. Але ж снодійне з ванної кімнати і револьвер з твого письмового стола зникли водночас...
Отже, сестра і справді хотіла піти із життя, але не знала, в який спосіб. Проте ці страшні наміри не перешкодили їй повеселитися у нічних барах.
— Ти вже перевірив готелі?
— Та їх же тут до біса.
— Що думаєш далі робити?
— Звернуся в поліцію...
Боб знову ліг спати і прокинувся лише о десятій ранку. Почував себе після учорашнього зле. Випивши кави і перекусц|шц без усякого апетиту, близько одинадцятої вже був на вулиці Юрзен.
Комісар поліції виявився могутнім широкоплечим чоловіком. Попихкуючи чорною сигарою, вислухав Боба і запитав:
— А чому прийшли до нас ви?-У вас немає батьків?
— Є. Але батько приїхати не зміг...
— У графі "місце проживання" вказано адресу готелю. А де живете постійно?
— У Лозанні...
— То ви швейцарець? А що робите у Парижі? Навчаєтесь?
— Ні, навчаюсь я у Швейцарії..,
— А ваша сестра?
— І сестра навчалась у Швейцарії. Та ось уже чотири дні.., Ні, здається, три... Я в такому стані був ці дні, що вже й з ліку збився.
— Але ж ваша справа нас не стосується. Навіть якби ви жили десь у французькій провінції, то й тоді довелося б звернутися до місцевої поліції, а вже вона могла б звернутися до нас. У вас є докази того, що вона справді приїхала до Парижа?
— Так, я натрапив на її слід в одному з нічних барів Латинського кварталу. Хазяїн упізнав її на фото. Він навіть розпо^ вів, у чому вона була, й дуже точно описав її одяг: темно-коричневі штани, жовтий светр і куртка така сама як у мене.
— А може, ваша сестра любісінько гостює у когось із своїх паризьких приятелів?
— Я зустрічався з усіма, до кого вона могла б тут зайти.
— У неї могли з'явитися й нові друзі, яких ви не знаєте.
— Мені навіть пощастило бачитись з одним. Гітарист з нічного підвальчика на Сен-Жермен... Познайомилась з ним, коли була у Парижі минулого разу.
— То вона й раніше сюди приїжджала?
— Так. Але то було з дозволу батьків.
Боб витяг з кишені фотокартку, Комісар безцеремонно вту-. пився у знімок.
— А що ви скажете про вдачу своєї сестри?
— Досить неврівноважена. Покинула колеж, не довчившись останній рік. Потім кілька разів пробувала знайти собі якесь заняття, але щоразу його полишала...
— У неї були якісь серйозні стосунки з чоловіками?
— Так. Це в неї почалося ще з п'ятнадцяти років...
— Батьки знали?
— Ні, вона лиш мені довірялася.
— У Лозанні в неї є друзі?
— Коли сестра ще навчалась у колежі, я їх знав. Потім, після колежу, стала зовсім незалежною.-Частенько виходила з дому увечері, а поверталася пізно вночі.
— І батьки з цим мирилися?
— її нічим не можна було зупинити. Якщо вже задумає щось — обов'язково зробить...
Комісар жував сигару, не приховуючи свого подиву.
— Чим займається ваш батько?
— Пише історичні романи. Можливо, вони траплялися вам на очі: його книжки виходять тут, у Парижі, і мають чималий успіх. Він підписується справжнім ім'ям — Альбер Пуанте...
— Якщо я правильно розумію, батько не дуже опікується ні вами, ні вашою сестрою. А що ж мати?
— У неї свої інтереси...
— Таким чином, ваша сестра користується повною свободою. А чому вона вирішила податися до Парижа?
— Бачите, на її думку — тільки й світу, що Париж... Навіть не Париж... Точніше сказати б, Сен-Жермен-де-Пре, який вона обожнювала...
І зараз же злякано похопився й поправився*:
— ...який вона обожнює...
— Не знаю, чим допоможемо вам. Навіть якщо ми і розшукаємо вашу сестру, то хіба ж змусиш її повернутися до батьків, якщо ті не годні втримати її вдома?
— Ось почитайте цього листа... Вона вкинула його у поштову скриньку перед тим, як сісти на поїзд, і я одержав його наступного дня.
Комісар прочитав листа дуже уважно.
— Розумію ваше занепокоєння,— сказав, повертаючи його Бобу.— Залишіть про всяк випадок сестрине фото. Я попрошу розмножити його і роздати нашим агентам.
— Ви гадаєте, ще не пізно?
— Ми зробимо все можливе, мосьє Пуанте. Але погодьтеся: ця історія — не простий горішок...
— Ваша правда... А чи не можна повернути мені знімок сьо-годні? Я теж продовжуватиму розшук.
— Зайдіть о п'ятій. Черговий вам поверне фото і навіть дасть дві-три копії...
Комісар підвівся з-за столу і своєю могутньою п'ятірнею потиснув хлопцеві руку.
Вранці наступного дня Боб снідав у маленькому ресторанчи-ку неподалік од свого готелю. Сидячи за столиком біля вікна, байдужим поглядом розглядав перехожих і думав про Оділію. Що зараз робить вона? Може, десь поблизу і так само снідає в якомусь непримітному ресторанчику? А може, ще у своєму номері, якщо вчора повернулась пізно, і так само, як любила робити це удома, гризе сандвіч, лежачи у ліжку? Якщо вона ще не здійснила свій страшний задум, якщо дала сама собі хоч кілька днів відстрочки, то, можливо, душевна криза вже позаду. І якщо то було якоюсь хвилинною слабкістю, чи не жалкує тепер, що написала йому листа?
Боб мучився тим, що йому ще майже нічого не вдалося зробити. Хоча таки натрапив на слід Оділії — це вже щось... Якби він заглянув у той нічний підвальчик на добу раніше, міг би зіткнутися з нею обличчя в обличчя. Зрештою, хіба під силу одній людині обійти всі ті бари та ресторани? В одному тільки Латинському кварталі їх сотні. І стільки ж готелів, де могла зупинитися сестра.
Боб уже був надумав опублікувати у газетах сестрине фото. Написав би короткий текст до нього... Хотів навіть порадитися з комісаром, коли заходив до нього вранці, але в останній мо-мент відмовився від цього задуму, побоюючись, що можуть бути і небажані наслідки.
Вийшовши з ресторану, упіймав таксі і поїхав до інституту судово-медичної експертизи.
— Як її прізвище? — перепитав чоловік у білому халаті, вислухавши Боба.
— Оділія Пуанте... Але вона могла бути без документів.
— Саме так найчастіше й трапляється... Скільки їй років?
— Вісімнадцять. Струнка блондинка високого зросту. Одяг* нена, певно, у коричневі штани...
— І коли ж вона зникла?
— Останнього разу її бачили позавчорашньої ночі у Латинському кварталі.
— Тоді її тут немає. За цей час до нас привозили три трупи, але серед них не було жодної дівчини чи молодої жінки... Залишіть мені вашу адресу про всяк випадок...
Після цих слів у Боба поповзли мурашки по тілу. Записав на аркушику своє прізвище і адресу готелю на вулиці Гей-Люссака.
— Ви сказали, сестра вас попередила про свій намір накласти на себе руки?
— Так, чотири чи п'ять днів тому...
— У такому випадку малоймовірно, щоб вона це здійснила. Коли насправді замислюють таке, то інших не попереджують.
Трохи згодом Боб купив у найближчому газетному кіоску план Парижа. На одній із сторінок був список лікарень.
