Зникнення Оділії - Сіменон Жорж

Мене навчили бути чемною. "Добрий день, мосьє". "Добрий день, мадам". "Спасибі, мосьє..." Щоразу я повинна була промовляти те "спасибі" так, ніби роблю це один-однісінький раз у житті!

Здається, пора закінчувати цього листа. Ти, напевно, вже вгадав, що поїхала я у Париж. Якщо вже зникати, то найкраще в цьому місті. Жаліти мене не треба. Наважившись на цей крок, я перестала бути нещасливою. Доведеться пережити неприємний момент, але це не довше, ніж вирвати зуба... А після цього стану вільною. Вільною від самої себе, яка сама ж себе і мучить, можливо, безпричинно...

Ти ще не стомився це читати? Здається, пишу тобі так, ніби я — пуп Землі. Ти не вважаєш мене гордячкою? Або чи не здавалась я тобі гордячкою раніше? Втім, що за дурниці — ставити запитання, на які вже ніколи не почую відповідь...

Отже, мій любий Бобе, не думаймо більше про це, рішення ж прийнято. Для мене було б тортурою продовжувати таке життя...

Однак чому я ніяк не можу закінчити свого листа? Мені здається, що не сказала чогось головного. Коли сідала за листа, думала, що написати його буде легко... Не знаю, чи зрозумієш мене, і вже й не знатиму цього. Лиета мого порви, не показуй ні татові, ні мамі.

Зараз я багато думаю про тебе, Бобе, згадую твою добру і світлу усмішку. Ти людина врівноважена, добре знаєш, чого хочеш у житті. У тебе буде хороша сім'я — дружина, діти...

Але не варто тобі залишатись у "Липках". Мені здається, що її затхле повітря дісталося нам від предків. Міцно цілую тебе в обидві щоки, мій друже Бобе. Щасти тобі!

Твоя нерозумна сестричка Оділія>.

Якийсь час він сидів нерухомо з аркушиками в £>у£У. Пбчув-ши кроки на сходах, сунув їх у кишеню.

— Обід уже на столі, Бобе!

Вона не величала його "мосьє", так само, як не зверталася