Плаха - Айтматов Чингіз

Та коли сивогриві з'явилися, вони якийсь час трималися осібно. Щоб уникнути сутичок з господарями, чужинці на перших порах блукали здебільшого в нейтральних зонах тутешніх вовчих володінь, перебивалися, як могли, в пошуках здобичі забігали навіть на поля, в низини, заселені людьми, але до місцевих зграй так і не пристали — надто незалежний характер мала синьоока вовчиця Акбара, щоб приєднуватися до чужих і бути залежною.

Усьому судця — час. Згодом сивогриві пришельці змогли оборонити себе, в численних жорстоких сутичках вони захопили собі землі на Приіссиккульському нагір'ї, і тепер уже вони, зайди, були господарями, і вже тутешні вовки не наважувалися проникати в їхні володіння. Так, можна сказати, вдало складалося на Іссик-Кулі життя новоявлених сивогривих вовків, та всьому цьому передувала своя історія, і якби звірі могли згадувати минуле, то Акбарі, яка відрізнялася тямущістю й тонким сприйняттям, довелося б заново пережити все те, про що, можливо, й згадувалося їй інколи до сліз, до важких стогонів.

У тому втраченому світі, в далекій звідси Моюнкумській савані, минало велике мисливське життя — в нескінченній погоні по безкраїх моюнкумських просторах за нескінченними сайгаковими стадами. Коли антилопи-сайгаки, що з незапам'ятних часів жили в саванних степах, порослих вічно сухостійним саксаульником, правічні, як сам час, з парнокопитних, коли ці невтомні в русі горбоносі стадні тварини з широчезними ніздрями-трубами, які пропускають повітря крізь легені з такою ж енергією, як кити крізь вус — потоки океану, і тому здатні бігти без перепочину від світання до смерку,— так от коли вони починали рухатися, переслідувані споконвічними й нерозлучними з ними вовками, коли одне сполохане стадо піднімало в паніці сусіднє, а то й друге, третє і коли до цієї суцільної втечі приєднувалися зустрічні великі й малі стада, коли мчали сайгаки по Моюнкумах — по узгір'ях, по рівнинах, по пісках, мов потоп, що обрушився на землю, земля бігла назад і гула під ногами так, як гуде вона влітку під градовою зливою, і повітря наповнювалося звихреним духом руху, крем'янистим пилом та іскрами, що летіли з-під копит, запахом стадного поту, запахом шаленого змагання не на життя, а на смерть, і вовки, розпластуючись на бігу, мчали слідом і поряд, намагаючись спрямувати стада сайгаків у свої вовчі засідки, де чекали на них серед саксаулу старі хижаки,— то звірі, які кидалися з засади на загривок найближчої жертви і, котячись клубком разом з нею', встигали перекусити горло, пустити кров і знову податися навздогін; але сайгаки часто якимось чином вгадували, де на них ждуть вовчі засідки і встигали пронестися стороною, а облава з нового кола поновлювалася з іще більшою люттю й швидкістю, і всі вони, втікачі й переслідувачі,— одна ланка жорстокого буття — викладалися в гонах, як у передсмертній агонії, спалюючи свою кров, щоб жити і щоб вижити, і хіба що тільки сам бог міг зупинити і тих і інших, утікачів та переслідувачів, бо йшлося про життя і смерть істот, які хотіли жити, бо ті вовки, що не витримували такого шаленого темпу, ті, що не народилися змагатися в боротьбі за існування — в гонах-боротьбі,— ті вовки падали з ніг і залишалися конати в пилу, збитого стрімкою, мов буря, погонею, а якщо й лишалися живі, то йшли геть в інші краї, де промишляли розбоєм у сумирних овечих отарах, які навіть не намагалися рятуватися втечею; щоправда, там чатувала інша небезпека, найстрашніша з усіх можливих небезпек,— там, при отарах, були люди, боги овець — і вони ж овечі раби, ті, що самі живуть, але не дають виживати іншим, особливо тим, які не залежать од них, а бажають бути вільними...

Люди, люди — люди но боги! Люди теж полювали на сайгаків у Моюнкумській савані. Колись вони з'являлися на конях, зодягнуті в шкури, озброєні стрілами, потім з'являлися з бахкаючими рушницями, з лементом скакали туди-сюди, а сайгаки гуртом кидалися то в один, то в інший бік — спробуй розшукай їх у саксаульних урочищах, але настав час, і людинобоги почали влаштовувати облави на машинах, беручи змором, точнісінько як вовки, і валили сайгаків, розстрілюючи їх з ходу, а потім людинобоги почали прилітати на вертольотах і, набачивши в степу спочатку з повітря сайгакові стада, оточували тварин у зазначених координатах, а наземні снайпери мчали при цьому рівниною зі швидкістю до ста й більше кілометрів, щоб сайгаки не встигли втекти, вертольоти ж корегували згори ціль і рух. Машини, вертольоти, скорострільні гвинтівки — і пішло життя в Моюнкумській савані шкереберть...

Синьоока вовчиця Акбара була ще первісткою, а її майбутній вовк-супутник Ташчайнар — трохи старший за неї, коли настав час звикати їм до великих загонних облав. Спершу, вони не встигали за погонею, шматували повалених антилоп, убивали недобитих, а згодом перевершили в силі та витривалості багатьох бувалих вовків, особливо підстаркуватих. І якби все тривало, як визначено природою, бути б їм невдовзі ватажками зграй. Та все обернулося інакше...

Рік на рік не випадає, і навесні того року в сайгакових стадах був особливо багатий приплід — багато маток приводили двійню, оскільки минулої осені під час гонів сухий травостій після кількох рясних дощів за теплої години зазеленів ще разів зо два. Кормів було вдосталь — звідси й народ-джуваність. На час окоту сайгаки ще ранньої весни йшли в безсніжні великі піски, що лежать у глибині Моюнкумів,— туди вовкам дістатися нелегко, та й погоня по барханах за сайгаками — марна справа. По пісках антилоп аж ніяк не наздогнати. Зате вовчі зграї з лихвою надолужували своє; восени та взимку, коли сезонне кочування тварин викидало незліченне сайгакове поголів'я на півпу стель ні та степові простори. Ось тоді вовкам сам бог велів добувати свою частку. А влітку, особливо в спекоту, вовки вважали за краще не чіпати сайгаків, гаразд, що іншої, доступнішої здобичі було вдосталь — степом шастало безліч бабаків, які надолужували упущене під час зимової сплячки, їм треба було встигнути за літо набрати все, що нажили інші тварини та звірі за рік життя. Ось і метушилося довкруг бабакове плем'я, незважаючи на небезпеку. Хіба поганий промисел — адже всьому свій час, а взимку бабаків не добудеш — їх немає. А ще різна звірина та птахи, особливо куріпки, йшли на прикорм вовкам у літні місяці, та основна здобич — велике полювання на сайгаків — припадало на осінь і тривало аж до кінця зими. Знову ж таки всьому свій час. І в тому була своя, природою визначена доцільність колобігу життя в савані. Лише стихійне лихо та людина могли порушити цей одвічний хід речей у Моюнкумах...

II

На ранок повітря над саваною трохи прохололо, і тільки тоді полегшало — дихати живим істотам стало вільніше, настав час благодатної пори між прийдешнім днем, обтяженим наступаючою спекою, яка нещадно, до білого, пропікає солончаковий степ, і задушливою, гарячою ніччю. Над Моюнкумами абсолютно круглою жовтою кулею викотився місяць, осяяв землю сталим синюватим світлом. Не видно було ні кінця, ні початку цієї землі. Скрізь темна, ледь уловима далина зливалась із зоряним небом. Тиша сприймалася живою, бо все, що населяло савану, все, крім змій, квапилося натішитися в цей час прохолодою, квапилося пожити. Попискували й шаруділи в кущах тамариску ранні птахи, діловито шастали їжаки, цикади, що співали невгаваючи цілісіньку ніч, засюрчали з новою силою, вже попросиналися й повиповзали з нір, озираючись довкіл, бабаки, хоча й не починали ще збирати корм — обтрушене насіння саксаулу. Літав з місця на місце всім сімейством великий плоскоголовий сірий сич і п'ятеро плоскоголових сиченят, які вже підросли, вбилися в пір'я і пробують крило, але літали як прийдеться, раз у раз турботливо перекликаючись і не випускаючи один одного з очей. їм вторили різні тварини і різні звірі передсвітанкової савани...

Стояло літо, перше спільне літо синьоокої Акбари і Ташчайнара, які виявили себе невтомними загоничами сайгаків під час облав і стали однією з найсильніших пар серед моюн-кумських вовків. На їхнє щастя,— треба думати, що серед звірів також можуть бути і щасливі, й нещасні,— обоє вони, і Акбара, і Ташчайнар, од природи були наділені рисами, особливо важливими для життя степових хижаків у напівпустельній савані,— миттєвою реакцією, якимось передчуттям на полюванні, своєрідною "стратегічною" кмітливістю і, звісно, неабиякою фізичною силою — швидкістю й натиском в русі. Все свідчило, що цю пару очікує велике ловецьке майбутнє і важке життя в пошуках повсякденного прожитку, але сповнене краси своєї звіриної долі. Поки ж ніщо не заважало їм цілковито владарювати в Моюнкумських степах, оскільки вторгнення людини сюди було ще випадковим і вовки ще жодного разу не зустрічалися з людиною віч-на-віч. Це станеться трохи пізніше. І ще одна їхня пільга, якщо не сказати привілей, од сотворіння світу полягала в тому, що вони, звірі, як і весь тваринний світ, могли жити день у день, не-зазнаючи страху і клопотів за прийдешнє. У всьому доцільна природа звільнила тварин од цього триклятого тягаря існування. Хоча саме в цій милості крилася і та трагедія, що чатувала на мешканців Моюнкумів. Та ніхто з них не міг здогадуватися про це. Ніхто з них не міг уявити собі, що Моюнкумська савана, яка здавалася безкінечною, хоч яка неозора вона, яка велика,— всього лише невеличкий острів на азіатському субконтиненті, місце завбільшки з ніготь великого пальця, зафарбоване на географічній карті в жовто-бурий колір, на яке рік у рік неухильно насідають розорювані цілинні землі, напирають незліченні свійські стада, що блукають степом слідом за артезіанськими свердловинами в пошуках нових ареалів прокорму, наступають канали і дороги, які прокладають у прикордонних зонах, поблизу одного з найбільших газопроводів, спорудженого на межі савани; дедалі настирніше, довгочасно вторгаються в глибини всіляких пустель і напівпустелц зокрема і в Моюнкуми, технічно озброєні люди на колесах і моторах, з радіозв'язком, запасами води, але вторгаються не вчені, які здійснюють самовіддані відкриття, якими належить пишатися нащадкам, а звичайні люди, котрі роблять звичайну справу, справу, доступну й посильну майже кожному, будь-кому.