Пікнік на узбіччі - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Чи як Маслакуватий Ісхак — застряг на світанку на видноті, збився з дороги і застряг між двома канавами — ні вправо, ні вліво. Дві години по ньому стріляли, поцілити не могли. Дві години він мертвим прикидався. Дякувати Богу, набридло їм, повірили, пішли нарешті. Я його потім побачив — не впізнав, зламали його, наче й не було людини...
Утер я сльози і включив воду. Довго мився. Гарячою мився, холодною мився, знову гарячою. Мила цілий шматок змилив. Потім набридло. Виключив душ і чую — тарабанять у двері, і Кирило весело репетує:
— Агов, сталкере, вилізай! Зелененькими пахне!
Зелененькі — це добре. Відчинив я двері, стоїть Кирило голий, в одних трусах, веселий, без жодної меланхолії, і конверт мені простягає.
— Тримай, — каже, — від вдячного людства.
— Начхати мені на твоє людство! Скільки тут?
— Як виняток і за геройську поведінку у небезпечних обставинах — два оклади!
Еге. Так жити можна. Якби мені тут за кожного "порожняка" по два оклади платили, я б Ернеста давним-давно подалі послав.
— Ну як, задоволений? — питає Кирило, а сам сяє, рот до вух.
— Може бути, — кажу. — А ти?
Він нічого не сказав. Обхопив мене за шию, притис до спітнілих своїх грудей, відштовхнув і зник у сусідній кабіні.
— Гей! — кричу я йому вслід. — А Тендер що? Підштаники, мабуть, пере?
— Що ти! Тендера там кореспонденти оточили, ти б на нього подивився, який він поважний... Він їм так усе компетентно викладає....
— Як, — кажу, — викладає?
— Компетентно.
— Добре, — кажу, — сер. Наступного разу прихоплю словник, сер. — І тут мене ніби струмом ударило. — Стривай, Кириле, — кажу. — Ану вийди сюди.
— Та я вже голий, — каже.
— Вийди, я не баба!
Ну, він вийшов. Узяв я його за плечі, повернув спиною. Ні, здалося. Чиста спина. Цівки поту засохли.
— Нащо тобі моя спина здалася? — питає він.
Пригостив я його копанцем під голий зад, пірнув до себе в душову і замкнувся. Нерви, чорт їх забирай. Там ввижалося, тут ввижається... До чорта все це! Нап'юся сьогодні як зюзя. Річарда б обдерти, от що! Це ж треба, паршивець, як грає... Ну ні з якою картою його не візьмеш. Я вже і пересмикувати пробував, і карти під столом хрестив, і по-всякому...
— Кириле! — кричу. — У "Боржч" сьогодні прийдеш?
— Не в "Боржч", а в "Борщ", скільки разів тобі казати...
— Кинь! Написано — "Боржч". Ти до нас зі своїми порядками не лізь. То прийдеш чи ні? Річарда б обдерти...
— Ох, не знаю, Реде. Ти ж, проста твоя душа, і не розумієш, яку ми штуку притягли...
— А ти хоч розумієш?
— Я, втім, також не розумію. Це правда. Але тепер, по-перше, зрозуміло, для чого ці "порожняки" слугували, а по-друге, якщо одна моя ідейка пройде... Напишу статтю і тобі її персонально присвячу: Редріку Шухарту, почесному сталкерові, з благоговінням і вдячністю присвячую.
— Отут мене і запроторять на два роки, — кажу я.
— Зате в науку ввійдеш. Так цю штуку й називатимуть — "банка Шухарта". Звучить?
Поки ми так патякали, я перевдягся. Запхав порожню флягу у кишеню, перелічив зелененькі і пішов собі.
— Щасливо тобі залишатися, складна твоя душа...
Він не відповів — вода сильно шуміла.
Дивлюся — в коридорі пан Тендер власною персоною, червоний весь і надутий, як твій індик. Навколо нього юрма — тут і співробітники, і кореспонденти, і пара сержантів затесалися (щойно з обіду, в зубах длубаються), а він знай собі балабонить: "Та техніка, котру ми маємо у розпорядженні, — балабонить, — дає майже стовідсоткову гарантію успіху і безпеки..." Тут він мене побачив і відразу дещо всохся — усміхається, рученькою махає. Ну, думаю, треба драпати. Рвонув я кігті, проте не встиг. Чую — тупотять позаду.
— Пане Шухарт! Пане Шухарт! Два слова про гараж!
— Коментарів не маю, — відповідаю я і переходжу на біг. Але дідька лисого від них відірвешся: один, з мікрофоном, — праворуч, другий, з фотоапаратом, — ліворуч.
— Чи бачили ви у гаражі щось незвичайне? Буквально два слова!
— Без коментарів! — кажу я, намагаючись триматися до об'єктива потилицею. — Гараж як гараж...
— Дякую вам. Якої ви думки про турбоплатформи?
— Чудової, — кажу я, а сам націлююсь точнісінько у нужник.
— Що ви думаєте про мету Візиту?
— Зверніться до вчених, — кажу. І шмиг — за двері.
Чую — шкрябаються. Тоді я їм через двері кажу:
— Настійливо рекомендую, — кажу, — розпитайте пана Тендера, чому в нього ніс як буряк. Він через скромність змовчує, а це була наша найзахопливіша пригода.
Як вони рвонуть коридором! Наче коні, Їй-Богу. Я вичекав хвилину — тихо. Випнувся — нікого. І пішов собі, посвистуючи. Спустився у прохідну, показав бовдурові перепустку, дивлюся — він мені честь віддає. Героєві дня, так би мовити.
— Вільно, сержанте, — кажу. — Я вами задоволений.
Він ошкірився, ніби я йому бозна-як полестив.
— Ну, ти, Рудий, молодець, — каже. — Пишаюся, — каже, — таким знайомством.
— Що, — кажу, — буде тобі у твоїй Швеції про що дівкам розповідати?
— Питаєш! — каже. — Вони ж у мене окропом пісятимуть!
Ні, нічогенький він хлопака. Я, якщо чесно, таких рослих і рум'яних не люблю. Дівки від них без пам'яті, а чого, питається? Не у зрості ж справа... Йду це я по вулиці та розмірковую, у чому ж тут справа. Сонечко світить, безлюдно навколо. І захотілося мені раптом просто зараз Гуту побачити. Просто так. Подивитися на неї, за руку потримати. Після Зони людині тільки одне й залишається — за руку дівчинку потримати. Особливо якщо згадаєш усі ці розмови про дітей сталкерів — що з ними робиться... Та вже яка зараз Гута, мені зараз для початку пляшку міцного, не менше.
Проминув я автомобільну стоянку, а там і кордон. Стоять дві патрульні машини в усій своїй красі, широкі, жовті, прожекторами та кулеметами, жаби, наїжачились, ну й, звісно, голубі каски — всю вулицю загородили, не пропхаєшся. Я йду, очі опустив, краще мені зараз на них не дивитися, вдень мені на них краще не дивитися зовсім: є там два-три рила, так я боюсь їх упізнати, скандал великий буде, якщо я їх упізнаю. Поталанило їм, Їй-Богу, що Кирило мене до Інституту зманив, я їх, гадів, шукав тоді, пришив би і не здригнувся...
Проходжу я через цю юрму плечем уперед, зовсім пройшов уже, і тут чую: "Гей, сталкере!" Ну, мене це не обходить, іду далі, тягну з пачки сигаретку. Наздоганяє хтось ззаду, бере за рукав. Я цю руку із себе струсив і в півоберта ввічливенько так запитую:
— Якого чорта чіпляєшся, містере?
— Почекай, сталкере, — каже він. — Два питання.
Звів я на нього очі — капітан Квотерблад. Старий знайомий. Зовсім зсохся, жовтий став якийсь.
— А, — кажу, — здорові будьте, капітане. Як ваша печінка?
— Ти, сталкере, мені зуби не забалакуй, — каже він сердито, а сам так і свердлить мене очима. — Ти мені краще скажи, чому відразу не зупиняєшся, коли тебе кличуть?
І вже тут як тут дві голубі каски в нього за спиною — лапи на кобурах, очей не видно, тільки щелепи під касками ворушаться. І де в них у Канаді таких набирають? На розплід їх нам прислали, чи що?.. Вдень я патрулів, загалом кажучи, не боюся, та от обшукати, жаби, можуть, а це мені в даний момент ні до чого.
— Та хіба ви мене кликали, капітане? — кажу. — Ви ж якогось Сталкера...
— А ти, значить, уже й не сталкер?
— Коли з вашої ласки відсидів — покинув, — кажу. — Зав'язав. Дякую вам, капітане, очі в мене тоді розплющились. Якби не ви...
— Що у передзоннику робив?
— Як що? Я там працюю. Два роки вже.
І, щоб закінчити цю неприємну розмову, виймаю я своє посвідчення і показую його капітану Квотербладу. Він узяв мою книжечку, погортав, кожну сторінку, кожну печатку просто-таки обнюхав, мало не облизав. Повертає мені книжечку, а сам задоволений, очі розгорілися, і навіть зарум'янився.
— Вибач, — каже, — Шухарте. Не сподівався. Значить, — каже, — не пройшли для тебе мої поради дарма. Що ж, це чудово. Хочеш — вір, хочеш — не вір, а я ще тоді припускав, що з тебе люди мають вийти. Не допускав я, щоб такий хлопець...
І пішов, і пішов. Ну, думаю, вилікував я ще одного меланхоліка собі на голову, а сам, звичайно, слухаю, очі знічено опускаю, підтакую, руками розводжу і навіть, мені пригадується, ніжкою сором'язливо так панель колупаю. Ці бичари в капітана за спиною послухали-послухали, занудило їх, мабуть, дивлюсь — потупотіли геть, де веселіше. А капітан знай мені все про перспективи сплітає: навчання, мовляв, — світло, неуцтво — тьма безпросвітна, Господь, мовляв, чесну працю любить і цінує, — одним словом, пустомелить він цю блудливу галу-балу, котрою нас священик у тюрмі щонеділі труїв. А мені випити хочеться — ніякого терпцю нема. Нічого, думаю, Реде, це ти, братику, також витримаєш. Треба, Реде, терпи! Не зможе він довго в такому самому темпі, от уже і задихатися почав... Тут, на моє щастя, одна з патрульних машин почала сигналити. Капітан Квотерблад озирнувся, крякнув із прикрістю і простягає мені руку.
— Ну що ж, — каже. — Радий був з тобою познайомитися, чесний чоловіче Шухарте. Із задоволенням перехилив би з тобою келишок на честь такого знайомства. Міцного, щоправда, мені не можна, лікарі не радять, але пивка би я з тобою випив. Та от бачиш — служба! Ну, ще зустрінемося, — каже.
Боже борони, думаю. Але ручку йому тисну і продовжую червоніти і робити ніжкою — все, як йому хочеться. Потім він пішов нарешті, а я ледь не стрілою — у "Боржч".
У "Боржчі" в цей час порожньо. Ернест стоїть за стійкою, келихи протирає і дивиться їх на світло. Дивовижна, між іншим, річ: коли не прийдеш — вічно ці бармени келихи протирають, ніби в них від цього залежить порятунок душі. Ось так і стоятиме хоч цілий день — візьме келих, примружиться, подивиться на світло, похухає на нього і давай терти: потре-потре, знову подивиться, тепер уже через денце, і знову терти...
— Здоров, Ерні! — кажу. — Годі тобі його мордувати, дірку протреш!
Подивився він на мене крізь келих, пробурчав щось, наче животом, і, не кажучи зайвого слова, наливає мені на чотири пальці міцного. Я видерся на табурет, ковтнув, замружився, головою покрутив і знову ковтнув. Холодильник поклацує, з музичного автомата доноситься якесь тихе тирликання, Ернест сопе у наступний келих — добре, спокійно... Я допив, поставив келих на стійку, й Ернест без затримки наливає мені ще на чотири пальці прозорого.
— Ну що, полегшало? — бурчить.
