Пікнік на узбіччі - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Загалом, усе я йому розповів: і який він, і де лежить, і як до нього найкраще підібратися. Він відразу витяг карту, відшукав цей гараж, пальцем його притиснув, подивився на мене і, зрозуміла річ, відразу все про мене втямив, та й чого тут було не втямити...

— Ну ти даєш! — каже він, а сам усміхається. — Ну що ж, треба йти. Давай просто завтра вранці. О дев'ятій я замовлю перепустки і "калошу", а о десятій благословившись вийдемо. Давай?

— Давай, — кажу. — А хто третій?

— А навіщо нам третій?

— Е, ні, — кажу. — Це тобі не пікнік з дівчатами. А якщо що-небудь із тобою трапиться? Зона, — кажу. — Порядок має бути.

Він ледь усміхнувся, знизав плечима:

— Як хочеш! Тобі видніше.

Ще б пак не видніше! Звичайно, це він удав із себе великодушного, для мене старався: третій зайвий, збігаємо вдвох, і все буде шито-крито, ніхто про тебе не здогадається. Але ж я знаю, інститутські вдвох у Зону не ходять. У них такий порядок: двоє справу роблять, а третій дивиться і, коли його потім запитають, — розповість.

— Особисто я взяв би Остіна, — каже Кирило. — Та ти його, напевно, не захочеш. Чи може бути?

— Ні, — кажу. — Тільки не Остіна. Остіна ти іншим разом візьмеш.

Остін — хлопець непоганий, сміливість і боягузтво у нього в потрібній пропорції, але він, по-моєму, вже відмічений. Кирилові цього не поясниш, але я ж бачу: уявив чоловік собі, начебто Зону знає і розуміє до кінця, — отже, скоро гробанеться. І прошу дуже. Тільки без мене.

— Ну добре, — каже Кирило. — А Тендер?

Тендер — це його другий лаборант. Нічого чоловічок, спокійний.

— Застарий, — кажу я. — І діти в нього...

— Нічого. Він у Зоні вже бував.

— Згода, — кажу. — Нехай буде Тендер.

Словом, він залишився сидіти над картою, а я погопкав навпростець у "Боржч", бо жерти хотілося несила і в горлянці пересохло.

Добре. З'являюсь я вранці, як завжди, на дев'яту, показую перепустку, а у прохідній чергує цей бамбулуватий сержант, котрому я торік зацідив, коли він з п'яних очей чіплявся до Гути.

— Здоров, — він мені каже. — Тебе, — каже, — Рудий, по всьому Інституту шукають...

Тут я його так чемненько обламую:

— Я тобі не Рудий, — кажу. — Ти мені в приятелі не шийся, шведська голобле.

— Господи, Рудий! — каже він здивовано. — Та тебе ж усі так прозивають.

А я перед Зоною накручений, та ще й тверезий на додачу — взяв я його за портупею і в усіх подробицях виклав, хто він такий є і чому від своєї матері з'явився. Він плюнув, повернув мені перепустку і вже без усіх цих ніжностей:

— Редріку Шухарт, — каже, — вам наказано негайно з'явитися до уповноваженого відділу безпеки капітана Херцоґа.

— Отож бо, — кажу я. — Це інша справа. Вчися, сержанте, в лейтенанти виб'єшся.

А сам думаю: це що ще за новина? Якого це чорта я знадобився капітану Херцоґу у службовий час? Добре, йду з'являтися. У нього кабінет на третьому поверсі, гарний кабінет, і ґрати там на вікнах, як у поліції. Сам Віллі сидить за своїм столом, пахкає своєю люлькою і розводить на машинці писанину, а в кутку риється в залізній шафі якийсь сержантик, новий якийсь, не знаю я його. У нас в Інституті цих сержантів більше, ніж у дивізії, і всі такі нівроку собі, рум'яні, кров з молоком, — їм у Зону ходити не треба, і на світові проблеми їм начхати.

— Здрастуйте, — кажу я. — Викликали?

Віллі дивиться на мене як на порожнє місце, відсуває машинку, кладе перед собою товстелезну папку і починає її гортати.

— Редрік Шухарт? — каже.

— Він самий, — відповідаю, а самому смішно — сил нема. Нервовий такий смішок підступає.

— Скільки працюєте в Інституті?

— Два роки, третій.

— Склад сім'ї?

— Сам я, — кажу. — Сирота.

Тоді він повертається до свого сержантика і суворо йому наказує:

— Сержанте Луммер, йдіть в архів і принесіть справу номер сто п'ятдесят.

Сержантик козирнув і вшився, а Віллі закрив папку і похмуро так запитує:

— Знову за старе взявся?

— За яке таке старе?

— Сам знаєш, за яке. Знову на тебе матеріал прийшов.

Так, думаю.

— І звідки матеріал?

Він нахмурився і почав роздратовано гамселити своєю люлькою по попільничці.

— Це тебе не обходить, — каже. — Я тебе по старій дружбі попереджаю: кинь цю справу, кинь назавжди. Адже вдруге схоплять — шістьма місяцями не відбудешся. А з Інституту тебе випруть негайно і назавжди, розумієш?

— Розумію, — кажу. — Це я розумію. Не розумію тільки, яка ж це наволоч на мене настукала...

Проте він уже знову дивиться на мене олов'яними очима, пахкає порожньою люлькою і знай собі гортає папку. Це, значить, повернувся сержант Луммер зі справою номер сто п'ятдесят.

— Дякую, Шухарте, — каже капітан Віллі Херцоґ на прізвисько Кабан. — Це все, що я хотів з'ясувати. Ви вільні.

Ну, пішов я до роздягальні, натягнув спецівочку, закурив, а сам весь час думаю: звідки ж це баламкання? Якщо з Інституту, то це все брехня, ніхто тут про мене нічого не знає і знати не може. А якщо папірця з поліції прислали... знову-таки, що вони там можуть знати, крім моїх старих справ? Може, Стерв'ятник попався? Ця наволоч, щоб себе вигородити, кого хочеш потопить. Але ж і Стерв'ятник про мене тепер нічого не знає... Думав я, думав, нічого корисного не придумав і вирішив — начхати! Востаннє я ходив у Зону вночі три місяці тому, хабар майже весь уже збув і гроші майже всі витратив. На гарячому не впіймали, а тепер дідька мене візьмеш, я слизький.

Аж тут, коли я вже піднімався сходами, мене осінило, та так осінило, що я повернувся у роздягальню, сів і знову закурив. Виходило, що в Зону мені сьогодні йти не можна. І завтра не можна, і післязавтра. Виходило, що я знов у цих лягавих жаб на замітці, не забули вони мене, а якщо й забули, то їм хтось нагадав. І тепер уже байдуже, хто саме. Бо жоден сталкер, якщо він геть не звихнувся, на гарматний постріл до Зони не підійде, коли знає, що за ним стежать. Мені зараз у найтемніший закут залізти треба. Яка, мовляв, Зона? Я туди, мовляв, і з перепустками не ходжу котрий місяць! Чого ви, розумієш, причепилися до чесного лаборанта?

Обмізкував я все це і ніби навіть полегшало, що в Зону мені сьогодні йти не треба. Тільки як усе це поделікатніше повідомити Кирилові?

Я йому сказав напрямки:

— У Зону не йду. Які будуть розпорядження?

Спочатку він, звичайно, витріщив на мене очі. Потім, мабуть, щось допетрав: узяв мене за лікоть, завів у свій кабінетик, посадив за свій столик, а сам примостився поруч на підвіконні. Закурили. Мовчимо. Потім він обережно так мене питає:

— Щось трапилося, Реде?

Ну що я йому скажу?

— Ні, — кажу, — нічого не трапилося. Вчора от у покер двадцять монет просадив — добряче цей Нунан грає, пройда...

— Стривай, — каже він. — Ти що, передумав?

Тут я навіть закректав від натуги.

— Не можна мені, — кажу йому крізь зуби. — Не можна мені, розумієш? Мене щойно Херцоґ до себе викликав.

Він обм'як. Знов у нього нещасний вигляд зробився, і знов у нього очі стали як у хворого пуделя. Передихнув він так судомно, закурив нову сигарету від недопалка старої і тихо каже:

— Можеш мені повірити, Реде, я нікому ані слова не сказав.

— Кинь, — кажу. — Хіба про тебе йдеться?

— Я навіть Тендеру ще нічого не сказав. Перепустку на нього виписав, а самого навіть не спитав, піде він чи ні...

Я мовчу, палю. Сміх і гріх, нічого чоловік не розуміє.

— А що тобі Херцоґ сказав?

— Та нічого особливого, — кажу. — Настукав хтось на мене, от і все.

Подивився він на мене якось дивно, зіскочив з підвіконня і почав походжати по своєму кабінетику взад-вперед. Він по кабінетику бігає, а я сиджу, дим пускаю і помовчую. Шкода мені його, звісно, і прикро, що так по-дурному все вийшло: вилікував, називається, людину від меланхолії. А хто винен? Сам я й винен. Принадив дитятко пряником, а пряник-то в заначці, а заначку сердиті дядьки стережуть... Тут він перестає бігати, зупиняється біля мене і, дивлячись кудись убік, ніяково питає:

— Слухай, Реде, а скільки вона може коштувати — повний "порожняк"?

Я спочатку його не зрозумів, подумав спочатку, що він його ще десь купити розраховує, та тільки де його такого купиш, може, він усього один такий на світі, та й грошей у нього на це би не вистачило: звідки в нього гроші — в іноземного фахівця, та ще росіянина? А потім мене наче обпекло: що ж це він, паскудник, гадає — я через зелененькі всю цю бодягу розвів? Ах ти, думаю, мерзотник, та за кого ж ти мене вважаєш?.. Я вже рота розкрив, щоб обкласти його в бога, в серце, в печінку. І осікся. Бо справді, а за кого йому мене ще вважати? Сталкер — він сталкер і є, йому б тільки зелененьких побільше, він за зелененькі життям торгує. От і виходило, що вчора я, значить, вудочку закинув, а сьогодні приманку воджу, ціну набиваю.

Мені навіть заціпило від таких думок, а він на мене дивиться пильно, очей не зводить, і в очах його я бачу не презирство навіть, а розуміння, чи що. І тоді я спокійно йому пояснив.

— До гаража, — кажу, — ще ніхто ніколи з перепусткою не ходив. Туди ще траса не провішена, ти це знаєш. Тепер повертаємося ми назад, і твій Тендер починає вихвалятися, як махонули ми простісінько до гаража, взяли що треба і відразу назад. Нібито на склад ходили. І кожний допетрає, — кажу, — що заздалегідь ми знали, по що йдемо. А це означає, що хтось нас навів. А вже хто з нас трьох навів — тут коментарів не треба. Розумієш, чим це мені пахне?

Закінчив я свою промову, дивимося ми один одному в очі і мовчимо. Потім він раптом плеснув долонею до долоні, руки потер і бадьорцем таким проголошує:

— Ну що ж, ні то ні. Я тебе розумію, Реде, і засуджувати не можу. Піду сам. Якось обійдеться. Не вперше...

Розстелив він на підвіконні карту, вперся руками, згорбився над нею, і вся його бадьорість просто-таки на очах випарувалась. Чую — бурмоче:

— Сто двадцять метрів... навіть сто двадцять два... І що там ще у самому гаражі... Ні, не візьму я Тендера. Як ти гадаєш, Реде, може, не варто Тендера брати? Все-таки в нього двоє дітей...

— Одного тебе не випустять, — кажу я.

— Нічого, випустять... — бурмоче він. — У мене всі сержанти знайомі... і лейтенанти. Не подобаються мені ці вантажівки! Тринадцять років просто неба стоять, а все як новенькі... За двадцять кроків бензовоз — іржавий, як решето, а вони ніби щойно з конвеєра... Ох уже ця Зона!

Підняв він голову від карти і втупився у вікно.