Пікнік на узбіччі - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Ліворуч — будь ласка, хоч дві. І дорога туди довша, і камінчики якісь я там бачу не дуже приємні, але туди я гаєчку кинути беруся, а прямо — нізащо. І кинув я гаєчку ліворуч. Кирило нічого не сказав, повернув "калошу", підвів до гайки і тільки тоді подивився на мене. І вигляд у мене, напевно, був не дуже, бо він відразу відвів очі.

— Пусте, — я йому кажу. — Кривою дорогою ближче буде. — І кинув останню гаєчку на асфальт.

Далі справа пішла простіше. Знайшов я свою тріщинку, чистою вона виявилась, люба моя, ніяким дрантям не заросла, кольору не перемінила, дивився я на неї і тихо радів. І довела вона нас до самих воріт гаража краще за всілякі там тички.

Я наказав Кирилові знизитися до півтора метрів, ліг на живіт і задивився у розчинені ворота. Спочатку після сонця нічого не було видно — чорно і чорно, потім очі звикли, і бачу я, що в гаражі відтоді нічого начебто не змінилося. Той самоскид як стояв на ямі, так і стоїть, цілесенький стоїть, без дірок, без плям, і на цементній долівці навколо все як раніше — тому, напевно, що "відьминого холодцю" в ямі назбиралось небагато, не виплескувався він відтоді жодного разу. Одне мені тільки не сподобалося: в самій глибині гаража, де каністри стоять, сріблиться щось. Раніше цього не було. Ну добре, сріблиться так сріблиться, не повертатися ж тепер через це! Адже не якось особливо сріблиться, а ледь-ледь, саму крихту, і спокійно так, нібито навіть лагідно... Підвівся я, обтрусив живіт і роззирнувся. Ген вантажівки на майданчику стоять, справді, як новенькі, — відтоді як я востаннє тут був, вони, по-моєму, ще новіші стали, а бензовоз — той зовсім, бідака, проржавів, скоро розвалюватися почне. Он і скат валяється, котрий у них на карті...

Не сподобався мені цей скат. Тінь від нього якась ненормальна. Сонце нам у спину, а тінь до нас простяглася. Ну та добре, до неї далеко. Загалом, нічого, працювати можна. Тільки що це там усе-таки сріблиться? Чи це ввижається мені? Зараз би закурити, присісти тихесенько і подумати — чому над каністрами сріблиться, чому поруч не сріблиться... Тінь чому така від ската... Стерв'ятник Бар-бридж про тіні щось розповідав, дивовижне щось, але безпечне... З тінями тут буває. А от що це там усе-таки сріблиться? Ну геть тобі павутиння в лісі на деревах. Який це павучок її там сплів? Ох, жодного разу я ще жучків-павучків у Зоні не бачив. І найгірше, що "порожняк" мій саме там, кроків за два від каністр, вилежується. Треба ж мені було тоді його поцупити, ніякого клопоту зараз не мав би. Але надто вже важкий, стерво, бо повний — підняти я його ще міг, але на горбу перти, та ще й вночі, та навкарачки... А хто "порожняків" жодного разу не тягав, нехай спробує: це все одно що пуд води без відер нести... Так іти, абощо? Треба йти. Хлебнути б зараз... Повернувся я до Тендера і кажу:

— Зараз ми з Кирилом підем у гараж. Ти залишаєшся тут за водія. До керування без мого наказу не торкайся, що б там не трапилося, хоч земля під тобою займеться. Якщо злякаєшся — на тому світі знайду.

Він мені серйозно покивав — не злякаюся, мовляв. Ніс у нього — як та сливка, добряче я йому врізав... Ну, спустив я тихесенько аварійні блок-троси, подивився ще раз на це срібління, махнув Кирилові і почав спускатися. Став на асфальт, чекаю, поки він спуститься по іншому тросу.

— Не квапся, — кажу йому. — Не квапся. Менше пилу.

Стоїмо ми на асфальті, "калоша" біля нас погойдується, троси під ногами соваються. Тендер макітру через перила вистромив, на нас дивиться, і в очах у нього розпач. Треба йти. Я кажу Кирилові:

— Йди за мною крок у крок, на два кроки позаду, дивись мені у спину, не лови ґав.

І пішов. На порозі зупинився, огледівся. Все-таки до чого ж простіше працювати вдень, аніж уночі! Пам'ятаю я, як лежав ось на цьому самому порозі. Темно, наче в негра у вусі, з ями "відьмин холодець" язики висуває, голубі, як спиртове полум'я, і що прикро — нічого, наволоч, не освітлює, навіть темніше через ці язики здається. А зараз — що! Очі до пітьми звикли, все як на долоні, навіть у найтемніших закутах пилюку видно. І справді, сріблиться там, нитки якісь сріблясті тягнуться від каністр до стелі — дуже на павутиння схоже. Може, павутиння і є, але краще від нього подалі. Ось тут я й напартачив. Мені б Кирила біля себе поставити, зачекати, поки й у нього очі до півтемряви звикнуть, і показати йому це павутиння, пальцем у нього тицьнути. А я звик один працювати — в самого очі призвичаїлися, а про Кирила я й не подумав.

Ступив я всередину, і прямо до каністр. Присів над "порожняком" навпочіпки, до нього павутина нібито не причепилася. Узявся я за один кінець і кажу Кирилові:

— Ну, берися, та не випусти — важкий...

Підняв я на нього очі, і горло мені перехопило: ні слова не можу сказати. Хочу крикнути: стій, мовляв, замри! — і не можу. Та й не встиг би, напевно, — надто вже швидко все трапилося. Кирило ступає через "порожняк", повертається задом до каністр і всією спиною — у це срібління. Я тільки очі заплющив. Усе в мені завмерло, нічого не чую — чую тільки, як павутиння рветься. Із слабким таким сухим тріскотом, наче звичайне павутиння лускає, але, звичайно, голосніше. Сиджу я з заплющеними очима, ні рук, ні ніг не чую, а Кирило каже:

— Ну, що? — каже. — Взяли?

— Взяли, — кажу.

Підняли ми "порожняк" і понесли до виходу, боком ідемо. Важенний, падло, навіть удвох тарабанити нелегко. Вийшли ми на сонечко, зупинилися біля "калоші", Тендер до нас вже лапи простягнув.

— Ну, — каже Кирило, — раз, два...

— Ні, — кажу, — стривай. Поставимо спочатку.

Поставили.

— Повернись, — кажу, — спиною.

Він без єдиного слова повернувся. Дивлюся я — нічого в нього на спині нема. Я і так і сяк — нема нічого. Тоді я повертаюсь і дивлюся на каністри. І там нічого нема.

— Слухай, — кажу я Кирилові, а сам усе на каністри дивлюся. — Ти павутиння бачив?

— Яке павутиння? Де?

— Добре, — кажу. — Щасливий наш Бог. — А сам про себе думаю: се, втім, поки невідомо. — Давай, — кажу, — берися.

Закинули ми "порожняк" на "калошу" і поставили його на попа, щоб не котився. Стоїть він, голуб сизий, — новенький, чистенький, на міді сонечко виграє, і синя начинка між мідними дисками туманно так міниться, струменисто. І видно тепер, що не "порожняк" це, а саме щось на зразок посудини, на зразок скляної банки з синім сиропом. Помилувалися ми ним, видерлися на "калошу" самі і без зайвих слів — у зворотню путь.

Лафа цим ученим! По-перше, вдень працюють. А по-друге, ходити їм важко лише в Зону, а із Зони "калоша" сама везе — є в неї такий пристрій, курсограф, абощо, який веде "калошу" точнісінько тим самим курсом, яким вона сюди йшла. Пливемо ми назад, повторюємо всі маневри, зупиняємося, повисимо трохи — і далі, і над усіма моїми гайками проходимо, хоч бери й збирай їх назад у мішок.

Новачки мої, звичайно, відразу піднеслися духом. Головами крутять щосили, страху в них майже не лишилося — сама цікавість і радість, що все щасливо обійшлося. Взялися теревенити. Тендер руками замахав і грозиться, що от зараз пообідає — і відразу назад у Зону, дорогу до гаража підвішувати, а Кирило взяв мене за рукав і давай пояснювати мені про цей свій гравіконцентрат, про "комарину лисину" тобто. Ну, я їх не відразу, правда, але вкоротив. Спокійненько так розповів їм, скільки дурнів гробанулося на радощах на зворотньому шляху. Мовчіть, кажу, і дивіться як слід по боках, бо буде з вами як із Ліндоном-Коротуном. Подіяло. Навіть не запитали, що трапилося з Ліндоном-Коротуном. І добре. У Зоні знайомою дорогою сто разів щасливо пройдеш, а у сто перший гробанешся. Пливемо у тиші, а я про одне думаю: як буду скручувати накривочку. Так і сяк уявляю собі, як перший ковток зроблю, а перед очима ні-ні та павутинка і зблисне.

Одним словом, вибралися ми із Зони, загнали нас із "калошею" разом у "вошебийку", чи, висловлюючись по-науковому, у санітарний ангар. Мили нас там у трьох кип'ятках і трьох лугах, опромінювали якоюсь гидотою, обсипали чимось і знову мили, потім висушили і сказали: "Гуляйте, хлопці, вільні!" Тендер із Кирилом потягли "порожняк". Люду збіглося дивитися — не пропхаєшся, і що характерно: всі тільки дивляться і видають вітальні вигуки, а взятися і допомогти втомленим людям тягти — жодного сміливця не знайшлося... Гаразд, мене це все не обходить. Мене тепер ніщо не обходить...

Стягнув я з себе спецкостюм, кинув його просто на підлогу — лакеї-сержанти підберуть, — а сам рушив у душову, бо мокрий я був увесь від голови до ніг. Замкнувся в кабінці, видобув флягу, відкрутив кришечку і присмоктався до неї, наче клоп. Сиджу на лавочці, в колінах порожньо, у голові порожньо, у душі порожньо, знай собі ковтаю міцне, як воду. Живий. Відпустила Зона. Відпустила, поганка. Стерва рідненька. Підла. Живий. Ні хрена новачкам цього не зрозуміти. Нікому, крім сталкера, цього не зрозуміти. І течуть мені по щоках сльози — чи то від міцного, чи то сам не знаю від чого. Висмоктав флягу насухо — сам мокрий, фляга суха. Одного останнього ковтка, звичайно, забракло. Ну добре, це поправне. Тепер усе поправне. Живий. Закурив сигарету, сиджу. Відчуваю — відходити почав. Преміальні в голову прийшли. Це у нас в Інституті поставлено чітко. Просто хоч зараз іди й отримуй конвертик. А може, і сюди принесуть, просто у душову.

Почав я потихенько роздягатися. Зняв годинник, дивлюся — а в Зоні ж ми пробули п'ять годин із хвилинами, панове мої! П'ять годин. Мене аж пересмикнуло. Так, панове мої, в Зоні часу немає. П'ять годин... А якщо подумати, що таке для сталкера п'ять годин? Та плюнути й розтерти. А дванадцять годин не хочеш? А дві доби не хочеш? Коли за ніч не встиг, цілий день у Зоні лежиш рилом у землю і вже не молишся навіть, а ніби як мариш, і сам не знаєш, живий ти чи мертвий... А на другу ніч справу зробив, підібрався з хабарем до кордону, а там патрулі-кулеметники, жаби, вони ж тебе ненавидять, їм тебе навіть арештовувати ніякого задоволення нема, вони тебе бояться до смерті, що ти заразний, вони тебе замочити ладні, і всі козирі у них на руках; іди потім, доводь, що замочили тебе незаконно... І значить, знову рилом у землю — молитися до світанку і знову до темряви, а хабар поруч лежить, і ти навіть не знаєш, чи то він просто лежить, чи то він тебе тихенько вбиває.