Буйний День - Лондон Джек

Засміявшися сам із себе, він знов узявся розглядати оголену брилу кварцу. Скісний промінь сонця впав на неї, і вся вона заблищала маленькими іскринками щирого золота.

— Під самим дерном, — прошепотів він ураженим голосом і всадив кайло в крихку породу.

Він увесь перемінився. Від коктейлів, хоч би скільки він їх випив, у нього ніколи не палали так щоки й не горів такий вогонь в очах. У ньому спалахнула давня пристрасть, що під її владою був він майже все своє життя. Шал його щомить зростав. Він працював, як несамовитий, важко хекаючи, і піт великими краплями спадав з чола. Він облазив усе місце зсуву від одного краю жили до другого і скрізь, скидавши червону вулканічну землю, нанесену сюди з гори, натрапляв на кварц, рухлий кварц, що кришився йому в руках і весь блискотів зернятками золота.

Часами згори обсипалася земля, і йому знову доводилось братися за заступа. Раз він сам зсунувся вниз футів на п'ятдесят. Не перепочивши навіть, він, чіпляючись руками й ногами, видерся назад нагору. В одному місці кварц зовсім звітрів, став м'який, майже як глина, і там було найбільше золота. Перед Буйним Днем відкрився справжній скарб. Він уже простежив жилу футів на сто вгору й униз від зсуву. Він навіть виліз аж на край яру — подивитись, чи нема виходів жили зверху по горі. Але те могло зачекати, і він поспішив назад до своєї знахідки.

Він працював далі, так само хапаючись мов несамовитий, аж доки знесилення й нестерпний біль у попереку не змусили його спинитись. Він випростався, тримаючи в руках уламок кварцу, ще густіш начинений золотом. Піт, що капав на землю, коли він працював згинці, тепер котився йому просто в очі й сліпив їх. Він витер його рукою і знов утупив погляд у золото. Тридцять, а то й п'ятдесят тисяч на тонну! Він був певен, що не менше. Він дивився, мов заворожений, на жовті блискітки і важко відсапувався, й витирав піт із чола, а жвава його уява вже сягала вперед. Він уже бачив ніби вочевидь залізничну колію, що підіймалася з долини через полонину, і вийми, й насипи, і міст через яр. З того боку було зручне місце для фабрики, і він уже думкою поставив її там. Нескінченна низка цебрів з кварцом сунулася власною вагою по кодолі на той бік яру, до дробарні. Перед ним і під ним, у глибині, виросла копальня — штреки, штольні, вибої, підіймальні машини. У вухах гуркотіли вибухи, а потойбіч яру важко гупали дробарки.

Рука, що тримала уламок кварцу, тремтіла. Під грудьми йому паче тягло й сіпало. Він раптом збагнув, що йому хочеться випити — віскі, коктейлю, чого-будь, аби випити. І якраз тоді, коли в ньому наново прокинулася жадоба до алкоголю, здалеку через зелену безодню яру ледь чутно долинув голос Діді:

— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!.. Ціп-ціп-ціп!

Він сторопів. Скільки це минуло часу? Він же покинув її за шиттям на веранді, а тепер вона вже годує курей перед вечерею. Отже, вже вечір! То оце він пробув тут так довго?

— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп! Ціп-ціп-ціп! — знов долинуло до нього.

Вона завжди отак скликала курей — спочатку п'ять разів, а тоді три, він давно це завважив. Йому раптом стало страшно, неначе він її втратив. Він і разу про неї не згадав за ці нестямні години, отож бодай на цей час він її справді втратив.

Він пустив з руки уламок кварцу, сковзнув униз із кручі й майнув стежкою. Вибігши з яру, далі він уже пішов, майже скрадаючись, дістався до місця, звідки можна було бачити Діді, а самому не показуватись. Вона жменею кидала курям зерно й весело сміялася з їхньої метушні.

Та картина видимо заспокоїла його, пекучий страх минувсь; він повернувся й побіг стежкою назад до зсуву. Там, ухопивши кайло та заступа, знову подерся нагору, тільки цього разу вище, і знов несамовито заходився працювати, але вже з іншою метою. Вправно спускаючи вниз брилу за брилою червону землю, він закривав нею те, що тільки-но розкопав, і ховав від денного світла знайдені скарби. Він навіть збігав у ліс, назгрібав торішнього сухого листя й розсипав його по всьому тому місцю, та, побачивши, що з цього мало користі, почав знову спихати землю брилу за брилою, аж доки зникли всі сліди його розкопів і не стало й признаки кварцової жили.

Полагодивши розірвану трубу, він зібрав струмент і пішов додому. Ступав він поволі, відчуваючи страшенну втому, як людина, що зазнала щойно тяжкого струсу. Заховавши струмент, він напився води, яка вже знову бігла трубами, й сів на ослона біля відчинених дверей до кухні. Діді всередині готувала вечерю. З незмірною полегкістю дослухався він до її ходи.

Він жадібно вдихав свіже гірське повітря, як той плавець, що виплив з глибини на поверхню моря, і пильно вдивляється в небо, в хмари, в долину, неначе наміряючись і все те вдихнути в себе разом з повітрям.

Діді не чула, що він повернувся. Він час від часу обертав голову й крадькома дивився на неї, на її жваві руки, на бронзовий полиск каштанового волосся, що загорялося вогнем, коли вона вступала в промінь призахідного сонця, який падав крізь вікно, і на ледь обважнілу постать майбутньої матері, що вигляд її сповнював його незнаним, болісно-солодким відчуттям.

Вона підійшла до дверей. Він відвернув голову й став дивитися на долину. Вона пестливо провела рукою по його чубові, і як завжди він увесь стрепенувся від того ніжного дотику.

— А я й не бачила, що ти вернувся, — сказала вона. — Ну, що там? Велика шкода?

— Еге, добрячий зсув, — відповів він, так само не дивлячись на неї, — більший, ніж я сподівався. Але я вже надумав, що зробити. Знаєш що? Я насаджаю там евкаліптів, густо-густо, як трави, щоб навіть голодний кріль не проліз. Коли вони розкореняться, ніяких більше зсувів не буде.

— Невже там таке страшне? Він похитав головою.

— Та ні, страшного там нічого нема. Але нащо це мені здалося — через якийсь нікчемний зсув спокою не мати? Та я його там так припечатаю, що він мільйон років більш не осунеться! Навіть як архангелова сурма засурмить і Сономська гора, і всі гори грузом розсиплються, — і тоді тут не зрушиться ніщо, так його коріння триматиме! Він обняв її й посадив собі на коліна.

— Послухай, жіночко моя! Тобі тут на фермі багато дечого бракує, я знаю, — немає ні музики, ні театрів, нічого такого. Чи не кортить тобі часом геть усе покинути й вернутись назад?

Він чекав на відповідь у такій тривозі, що не важився глянути дружині у вічі. А коли вона засміялась і похитала головою, йому ніби слав із серця великий тягар.

— Чуєш, — сказав він у раптовому запалі, — гляди мені й близько туди не підходь, поки я не насаджу там дерева та воно не розкорениться. Там дуже небезпечно. А мені, далебі, й подумати страх, щоб тепер без тебе зостатись.

Він палко й жадібно поцілував її в уста.

— Який-бо в мене ревний коханий! — сказала вона, і в її голосі чути було гордощі за чоловіка й за свою жіночу владу над ним.

— Поглянь сюди, Діді, — він випростав одну руку й широким рухом показав на долину й на гори за нею. — Місячна долина! Яка чудова назва! Ти знаєш, як я на все це дивлюсь і думаю про тебе й про цю красу, мені аж горлянку здушує. І щось таке робиться в серці — я не можу добрати слів на це, але відчуваю, що майже розумію Браунінга та всіх отих пишномовних поетів! Подивись на Гуд-гору, де оно сонце на неї світить. Ото якраз у тому вибалку ми знайшли джерело.

— І того вечора не доїли корів до десятої години, — засміялася вона. — Як ти мене й тепер забавиш, то вечеря поспіє не раніше, ніж тоді.

Вони встали з ослона. Буйний День зняв із кілка дійницю.

— Але ж бо й краса! — вимовив він, спинившися ще на мить глянути на долину.

— Бо й краса! — озвалася й вона і, засміявшись радісно і до нього, і до самої себе, і до цілого світу, пішла в кухню.

І як той старий, що він його колись спіткав, Буйний День з дійницею в руці рушив униз стежкою, весь залитий червоним пломенем заходу.