Буйний День - Лондон Джек

— Ви завжди тлумачите про дива людської природи, а як я показав вам таке диво, ви злякались. Я вмію мріяти краще за вас, оце й усе. І мрії мої завше справджуються. Ось зараз передо мною найбільша, найрозкішніша мрія мого життя, і я її здійсню, спіймаю в руки…

— Але якою ціною? Позбувшись усього, що маєте? — вихопилось у Гігана.

— Авжеж — позбувшись усього, що я маю і що мені зовсім не потрібне! Ось мої сто сорок гнуздечок — з ними я не розлучуся! Ну, йдіть уже до Анвіна й до Гаррісона й рушайте в місто. Я незабаром повернусь у готель, і ви можете мені телефонувати, коли захочете.

Коли Гіган вийшов, Буйний День підступив до Діді й узяв її за руку.

— І тобі, моя жіночко, нема чого більше йти в контору. Вважай, що тебе звільнено. Я був твоїм хазяїном, і рекомендації ти можеш одержати тільки від мене. Але як не будеш цяця-дівчинка, то я тобі їх не дам. Поки що спочивай та надумуйся, що треба спакувати. Бо обставляти хату нам доведеться твоїми речами. Принаймні вітальню.

— Але ж, Еламе, я не згодна! Як ти не схаменешся, я ніколи за тебе не піду.

Вона хотіла висмикнути свою руку, але він ніжно, по-батьківському стиснув її.

— Ану, скажи мені чесно, по щирості: що ти волієш мати: мене й гроші чи мене й ферму?

— Але… — почала вона.

— Ніякого "але". Мене й гроші?

Вона змовчала.

— Мене й ферму?

Вона знов нічого не сказала, та його те зовсім не збентежило.

— Бач, Діді, я й сам знаю твою відповідь, і більше нема про що балакати. Ми обоє покинемо все на світі й подамося в Сономську долину. Розміркуй, що треба взяти з собою. Днів за два я пришлю людей, і тобі все спакують. Це востаннє хтось працюватиме для нас. Розпаковувати й розставляти будемо вже самі.

Вона ще раз спробувала перекопати його.

— Еламе, май же розум! Ще є час. Я зателефоную до контори й зловлю Гігана, щойно він туди прийде.

— Мені здається, що я один з-поміж вас маю розум, — відмовив він. — Глянь на мене. Я спокійний, веселий, щасливий, а ви всі ґвалтуєтесь, мов ті кури сполохані, що їм зараз мають голови повідрубувати.

— Ось я зараз заплачу, може, хоч так поможеться! — погрозила Діді.

— Ну що ж, доведеться мені тоді обіймати тебе та голубити, поки не втихомиришся, — погрозився й Буйний День жартома. — Ну, мені вже треба їхати. А шкода превелика, що ти продала Меб. А то б ми її відіслали на ферму. Але я тобі вже вистараюсь якусь кобильчину. © http://kompas.co.ua

Він уже був на сходах, коли вона йому ще раз сказала навздогінці:

— Не присилай ніяких людей! Ніхто пакуватись не буде! Я не йду за тебе!

— Еге ж, так я й злякався! — відповів він, спускаючися з ґанку.

РОЗДІЛ XXIV

За три дні червоний Гарнішів автомобіль знову мчав у Берклі, але вже востаннє. Завтра він мав перейти до нового власника. Гарячі були ті три дні, бо його банкрутство виявилось найбільше з усіх, спричинених кризою в Каліфорнії. Газети про нього тільки й писали. Обурений галас здійняли якраз ті люди, чиї інтереси, як вони потім переконались, Гарніш цілком убезпечив. А як те помалу вийшло на яв, почали казати, що він, певно, спав з розуму. Усі ділки одностайно сходились на тому, що ніхто, при доброму розумі бувши, не міг би такого встругнути. А що ні про довгорічне його пияцтво, ані про його взаємини з Діді ніхто не знав, то був можливий один висновок, що аляскинський дикун-фінансист збожеволів. Буйний День лиш усміхався й відмовлявся приймати репортерів, чим ще й стверджував той здогад.

Він спинив автомобіля коло самого ґанку, влетів як вихор у кімнату до Діді й ураз схопив її в обійми, не кажучи ні слова. Аж коли вона випручалась і посадовила його, він заговорив:

— Усе, кінець. Ти, звісно, читала газети. Я чистий до ниточки й прийшов довідатись, коли ти зможеш вирушити в Глен-Елен. Треба якнайшвидше, бо в Окленді тепер дуже дороге життя. У готелі в мене заплачено тільки до кінця тижня, й далі я там не можу залишатись. І їздити від завтра мені доведеться трамваєм, а це теж не дешева штука.

Він замовк і чекально дивився на неї. Спершу на її обличчі відбилися збентеження й вагання, тоді знайома йому усмішка заграла їй на устах, очі заблищали, і, закинувши назад голову, вона засміялась давнім своїм щирим хлоп'ячим сміхом.

— Коли ж прийдуть ті люди, щоб мене спакувати? — спитала вона, засміявшись знову і вдаючи, ніби хоче вивільнитися з його ведмежих обіймів.

— Любий мій Еламе, — прошепотіла вона, — рідний мій! — Тоді вперше сама його поцілувала й пестливо провела рукою по чубові.

— Очі у тебе сьогодні, далебі, зовсім золоті, — сказав він. — Дивлюсь у них і просто читаю, як ти мене любиш.

— Вони давно вже золоті для тебе, Еламе. А на нашій фермочці вони завжди будуть такі.

— І волосся так само міниться золотом, щирим золотом. — Він нараз узяв у долоні її лице, повернув до себе і довго дивився їй у вічі. — А знаєш, і того разу, коли ти сказала, що за мене не підеш, в очах у тебе світилось золото.

Діді кивнула головою.

— Я знала, що ти на своє поставиш, — призналась вона. — Але хіба я могла пристати до такої божевільної витівки? Адже гроші були твої, а не мої. А любила я тебе весь час, Еламе, любила оце здоровезне хлоп'ятко, що йому надокучила його тридцятимільйонна цяцька і воно її зламало. Коли я казала "ні", я весь час знала, що це буде "так". Через те й були в мене золоті очі. Я одного тільки боялася, що тобі не стане відваги покинути все. Ми однаково побралися б, але, милий мій, як мені хотілось мати тільки тебе, ферму, Боба, Вовка та твої гнуздечки! Відкрити тобі таємницю? Щойно ти тоді пішов від мене, я зателефонувала до того чоловіка, якому продала Меб.

Вона сховала лице йому на грудях, та за хвилину звела на нього очі, що вже променіли радістю.

— Бач, Еламе, хоч би що казали мої уста, а серцем я вже зважилась. Я… я просто мусила вийти за тебе. Але я палко молилася, щоб тобі справді пощастило все втратити. Отож, кажу, я спробувала дізнатись, що сталося з Меб, але він уже перепродав її й більше нічого не міг мені сказати. Розумієш, як то було б гарно поїхати в Глей-Елен — я на Меб, а ти на Бобі, як тоді, пам'ятаєш, на Підмонтських горбах.

Буйному Дневі аж губи тремтіли сказати, де Меб, але він стримався.

— Обіцяю добути тобі таку кобилицю, що ти її любитимеш не менше, ніж Меб, — сказав він.

Але Діді тільки головою похитала: Меб вона ніколи не зможе забути.

— Слухай, що мені спало на думку, — поквапився Буйний День звести розмову на безпечніший грунт. — Ми з тобою втікаємо з міста. В тебе нема ніяких родичів. То навіщо ж нам і шлюб брати в місті? У мене думка така: я поїду на ферму, зроблю там у хаті все, що треба, й відпроваджу сторожа. Днів за два приїдеш ти вранішнім поїздом, а я вже домовлюся з пастором і чекатиму з ним у Глен-Елені. Потім ще одна думка. Візьми з собою в валізу свого вершницького костюма. Тільки відбудемо вінчання, ти зайдеш там до заїзду і перевдягнешся. А вийдеш — побачиш мене з двома кіньми. Ми поїдемо на ферму верхи, і дорогою я тобі покажу всі найкращі місця наших володінь. Ферма наша напрочуд гарна. Отже, вирішили. Позавтра я чекаю тебе в Глен-Елені з уранішнім поїздом.

— Ти як той буревій! — усміхнулась Діді й зашарілася.

— Добродійко, вже буйний день, і не годиться час гаяти, — промовив він повагом. — Ми з вами й так уже хтозна-скільки його згаяли. Змарнували нінащо. Подумайте лишень, що ми могли вже багато років прожити разом!

Через два дні він зустрів її біля невеличкого глен-еленського заїзду. Після вінчання Діді пішла й передяглась у свій вельветовий костюм, а він тим часом привів Боба й Меб і стояв, тримаючи за поводи коней. Вовк розлігся в холодку під жолобом біля криниці й поглядав на них. Палюче каліфорнійське сонце за два дні встигло трохи засмалити колись бронзове Гарнішеве обличчя. Та воно ще дужче почервоніло і очі йому загорілись, коли на порозі стала з батіжком у руці Діді в своєму вельветовому костюмі й високих вершницьких чобітках. Вона й собі зашарілася, зустрівши його погляд, тоді позирнула на коней — і впізнала Меб.

— Ой, Еламе! — тихо зойкнула вона, скинувши на нього очима.

Його ймення пролунало з уст її наче молитва, і в тій молитві бриніло без краю багато. Буйний День хотів удати, ніби не второпає, в чому річ, але серце його співало таку нестямну пісню щастя, що жартувати несила було. У тому голосі, що ним Діді вимовила його ім'я, бриніло все разом: і докір, і вдячність, і втіха, і любов.

Вона підійшла до Меб, погладила її і, обернувшись до чоловіка, ще раз тихо промовила:

— Ой, Еламе!

І все, що бриніло у неї в голосі, світилось їй і в очах. У них він побачив щось без міри глибше й ширше, ніж будь-яка думка чи слова — незглибну, повну чудес таїну жіночої душі й кохання.

Буйний День знову хотів був відповісти жартівливо, але мить була надто велична навіть для любовних жартів. Діді взяла поводи, він нахилився, підставив руку, щоб їй стати ногою, і вона вискочила на сідло. За мить і він був уже на коні, і разом із Вовком, що нечутно біг попереду звичайною своєю вовчою ристю, вони піднялись на узгір'я й виїхали з містечка. Двоє коханців на двох гнідих конях їхали в тепліні літнього дня справляти свій медовий місяць. Елам Гарніш почував себе сп'янілим. Він піднісся на самий вершок життя: вище ніхто ніколи ще не підносився й не міг піднестись. Оце його день! День над усіма днями, час його любові, час парування, чистого поєднання з коханою, з тією, що вміла так вимовляти його ім'я й так дивитись на нього, виливаючи в погляді всю душу.

Вони виїхали на саму вершину, і Буйний День побачив, яка радість розлилась у неї по лиці, коли перед нею відкрився розкішний краєвид. Він показав їй на купу невисоких, порослих густим лісом пагорбів, що здіймалися за розлогими хвилястими сіножатями.

— То наше, — пояснив він. — Але це — тільки краєчок. Пожди-но, побачиш ти великий яр! Тут і єноти є, а на річці, на Сономі, — норки. А оленями — всі гори аж кишать. Я гадаю, що навіть і на кугуара можна наскочити, як дуже закортить. Там є такий лужечок — та я краще нічого не казатиму, зараз побачиш сама.

Вони звернули в ворота на дорогу, що вела через сіножаті до глинища. Від уже достиглої під косу трави здіймались теплі пахощі, і вони з насолодою вдихали їх. Як і першого разу, коли Буйний День тут проїздив, звідусюди лунав дзвінкий спів жайворонків: пташки випурхували часом мало не з-під самих кінських копит.