Буйний День - Лондон Джек
Одначе він ніколи не заходив далі, ніж слід, у своєму диктаторстві. Вимагаючи жертв від тих людей, чиї інтереси нерозривно зв'язалися з його власними, він відразу ставав до помочі кожному, хто опинявся в справжній безвиході, і давав йому змогу вернутися до лав. Тільки людина виняткової сили могла вийти переможцем з такого складного становища, в такі скрутні часи, і тією людиною був Буйний День. Він крутився, як муха в окропі, ввесь час щось змірковував, щось вигадував, підганяв кволих, підбадьорював полохливих і нещадно карав дезертирів.
Нарешті на початку літа все почало направлятися. Настав день, коли Гарніш зробив нечувану доти річ: на цілу годину раніше вийшов з контори, бо не було ніяких нагальних справ — уперше, відколи вибухла криза. Він заїхав побалакати до Гігана в його контору і, прощаючись із ним, сказав:
— Знаменито, Гігане! Вже ми викараскуємось із цього клятого ломбарду! Скоро жодної невикупленої застави не залишимо. Найгірше вже минулося, видно кінець. Ще зо два-три тижні треба добре тримати віжки, ще, може, трохи прикрутить або звідкись налетить вихор, а тоді вже можна й зовсім попустити та взятись до справжнього діла.
Того дня він змінив свою щоденну програму. Замість вернутися зразу до себе в готель, шатнувся по всіх барах та кав'ярнях, випиваючи скрізь по коктейлеві, а де здибував знайомих, то по два й по три. Попотинявшися так із годину, він зазирнув до бару при готелі "Парфенон", щоб випити там останнього коктейля перед обідом. Він уже відчував у всьому тілі приємну теплоту від випитого і був у якнайкращому гуморі. Біля ріжка буфетного прилавка декілька молодиків бавилися в давню гру: зіпершись ліктями на стільницю, силкувалися пригнути один одному руку. Один широкоплечий молодий велетень ні разу не зсунув свого ліктя і пригинав руку кожному, хто ставав проти нього. Буйний День зацікавився й спитав буфетника, що це за хлопець.
— Це Слосон, — пояснив йому той. — Спортсмен, з університету. Він молота кидає. Цього року всі рекорди побив, навіть світовий. Здоровецький хлопцюга!
Буйний День кивнув головою і, підійшовши до юнака, поставив на стільницю свого ліктя.
— Ану, спробуймо-но ми, синку! — сказав він.
Юнак усміхнувся, і вони зчепились руками. На превелике диво Буйному Дневі, його власна рука пригнулась до стільниці.
— Стривайте-но, — сказав він, — ану ще раз. Я, мабуть, не встиг як слід узятись.
Руки знов зчепились. Усе відбулося дуже швидко. Рвучкий натиск Гарнішевих м'язів умить зійшов на оборону, та марно опирався Буйний День — його знов подужано. Він зовсім отетерів. Слосон переміг його не якимсь хитрим вивертом. Уміння в них було однакове, коли навіть не більше в Гарніша. Зробила те сила, сама тільки сила. Він загадав, щоб подали всім випити, і ще в подиві, в задумі підняв руку перед очі й утупився в неї, наче в якусь ніколи не бачену річ. Він не знав цієї руки! Звісно, це не та, що до неї він звик і що була в нього ціле життя. Де ж його давня рука? Вона не подалася б, заіграшки зігнула б руку цього молодого силача. А оця… Він у такому щирому зчудуванні дивився й дивився на неї, що юнаки довкола нього врешті зареготали.
Той регіт ніби збудив його. Він спершу зареготав і сам, але відразу знову споважнів.
— Синку, — сказав він, нахилившись до юнака, — дозвольте мені щось вам шепнути на вухо. Ідіть звідси й покиньте пити, поки не втяглися.
Юнак спалахнув з образи, та Буйний День правив своєї.
— Я вам по-батьківському кажу, синку, тож послухайте мене. Я сам ще молодий, а от молодості в мені й нема. Дозвольте вам сказати, що недавно ще, яких кілька років тому, мені пригнути вашу руку було б однаково, що звоювати який-небудь дитячий садок.
Слосон глянув на нього неймовірно, а решта, що тіснились круг нього, усміхались, ніби під'юджуючи Буйного Дня.
— Синку, я не охочий казань казати, а оце сам уперше в каяття вдарився, і то через вас. Бо ви мені втерли носа. Я дечого зазнав на своєму віку, і не такий-то я забагливий. Але в мене чортзна-скільки мільйонів, і далебі, хоч вірте, хоч ні, я б їх усі зараз, ось тут віддав, аби пригнути вашу руку. Цебто я послав би все на світі під три чорти, аби тільки зробитися знов таким, як я був, коли спав під голим небом, не гніздився ще в цьому курнику, що зветься містом, не почав жлуктати коктейлі та, простягши ноги, їздити автомобілем. От що зо мною скоїлось, синку, і от як я на це тепер дивлюся. Не варт, далебі, не варт і заходу. Пожалійте трохи себе самого та обміркуйте на дозвіллі мою пораду. Бувайте здорові!
Він повернувся й вийшов не зовсім певною ходою, вельми послабивши тим ефект своїх слів, бо ж видно було, що він набалакав того по-п'яному.
Буйний День повернувся в готель, пообідав і намірився вже спати, але поразка ніяк не йшла йому з думки.
— Клятий шмаркач! — мимрив він. — Ось маєш! Пригнув мою руку. Мою руку! Далебі!
Він підняв перед очі провинницю і витріщився на неї в тупому подиві. Ніколи ніхто досі не міг її перемогти! Від цієї руки корчились найсильніші моцаки Серкл-Сіті. А тут якийсь студентик заіграшки двічі її пригнув. Діді правду казала. Він уже не той, що був. Отже, справа кепська, гірша, ніж він гадав. Треба буде подумати. Але зараз, звісно, не пора. Уранці, проспавшись, на свіжу голову, він усе обміркує як слід.
РОЗДІЛ XXII
Буйний День, як звичайно, прокинувся з пересохлим горлом і ротом та з посмаглими губами, ковтнув води з глека, що стояв на столику біля ліжка, і знов задумався про все вчорашнє. Він згадав, що фінансова скрута нарешті почала легшати. Все помалу вирівнювалося. Правда, ще було важкенько, одначе найбільша небезпека минула. Як він і казав Гіганові, треба тільки не попускати віжок та добре уважати. Бурі й шквали ще будуть, та вже не такі страшні, як вони витримали. Його добре пошарпало, але він вискочив із цілими кістками, чого не можуть сказати ні Долівер, ні багато інших. І ніхто з його компаньйонів не збанкрутував. Рятуючи себе, він примусив їх залишатися в лавах — отже, врятувались і вони.
Далі на думку йому спала пригода в "Парфеноні", де молодий спортсмен пригнув його руку. Він уже не дивувався, йому було тільки сумно й гірко, як бува кожній сильній людині, коли вона бачить, що сила її минається. Справа була така ясна, що годі навіть дурити себе. Він добре розумів, чому його рука піддалася. Не тому, що він постарівся. Він саме в розквіті віку, і, як на правду, то мусила пригнутись Слосонова рука! Але Буйний День Знав, що він занедбав себе і зледащів. Він завжди вважав свою силу за щось довічне — і ось не помітив, як вона рік у рік витікала з нього. За власним його вчорашнім діагнозом, він утік з-під голого неба і сів на сідало в курнику. Він мало не розучився ходити! Тільки катався, простягти ноги, в автомобілях, колясках та трамваях. Забув про рух, про вправи для тіла, квасив свої м'язи в алкоголі.
А чи варто було? Що, властиво, дали йому гроші? Діді мала рацію. Спати він міг тільки на одному ліжку, більше вони не могли йому дати. А рабом вони його зробили, найжалюгіднішим рабом! Він же ввесь час на припоні!
От хоч би й тепер. Коли б він і захотів, — то не міг би пролежати в ліжку цілий цей день! Гроші б його покликали. Конторський свисток незабаром засвистить, і він муситиме йти. А в вікно світить уранішнє сонце. Чудовий буде день! Як-то, мабуть, гарно в горах! От би коли поїздити верхи з Діді. Але всі його мільйони не годні йому купити цього дня. Ще може налетіти якийсь шквал, і він мусить бути на своєму посту. Тридцять мільйонів! А що вони, переконали Діді їздити на Меб? На тій Меб, що він її перекупив і що тепер застоюється й тільки ситіє? Що йому з тих мільйонів, коли він не може навіть поїздити верхи вдвох з коханою дівчиною? Тридцять мільйонів — вони тільки ганяють його туди й сюди, виснуть на ньому, як важкі жорна, гублять його, поки самі ростуть, усе топчуть і перешкоджають йому здобути дівчину, що працює за дев'яносто доларів на місяць.
"А що ж діяти?" — питав він себе самого. Про це ж якраз і казала Діді. Ось чого вона молилася, щоб він позбувся всього. Він знову підняв провинну руку. А певне, що вона не така, як колись! І хіба ж Діді може любити цю руку й це тіло так, як любила перше, коли вони були дужі, чисті, молоді? Та вони йому самому гидкі. Якийсь шмаркач-студент зробив з ним, що схотів. Так, ця рука, це тіло зрадили його.
Нараз він схопився й сів у ліжку. Ні, бігме, це він їх зрадив! Він зрадив сам себе. Він зрадив Діді. Вона каже правду, тисячу разів правду! У неї стало розуму, щоб збагнути це й відмовитись вийти заміж за раба грошей, просяклого наскрізь алкоголем.
Він устав з ліжка, підійшов до великого дзеркала на дверцятах одежної шафи й подивився на себе. Не дуже гарний… Худорляві, запалі колись щоки тепер налилися, обрезкли й обвисли. Він пошукав у обличчі тих жорстоких рис, що про них казала Діді, і справді їх знайшов. І погляд якийсь колючий. Очі каламутні від незліченних коктейлів, що він вихлебтав і вчора, і за всі ці місяці та роки. А виразні капшуки під очима вжахнули його. Він закасав рукава піжами. Не диво, що цей Слосон пригнув йому руку! Хіба це м'язи? Вони геть проросли салом! Він скинув піжаму й ще дужче жахнувся. Яке ж бо негарне в нього тіло! Замість плескуватого живота — черево, замість опуклих м'язів на грудях, і на плечах, і на животі — якісь пласти сала!
Буйний День сів знову на ліжко. В уяві його зринули один за одним образи незборної молодості: всі ті труднощі, що він їх міг витерпіти більше за будь-кого, ті індіяни й собаки, що він позагонив у шалених своїх подорожах по Алясці, й усі його подвиги, що зробили його королем дебелого племені піонерів.
А тепер? Старість?.. І немов живий постав перед ним той вісімдесятчотирилітній дід, якого він здибав біля Глен-Елена. Облитий вечірньою загравою, підіймався він крутою стежкою, сивоголовий, сивобородий, з дійницею ще пінявого молока в руці, і лице його лагідно світилося теплом літнього надвечір'я. Ото старість!
"Еге ж, добродію, мені вісімдесят чотири роки, а я ще моторніший буду за багатьох молодих! — лунали йому в вухах слова старого. — Не ледарював зроду. Я прийшов сюди через прерії п'ятдесят першого року. З індіянами бився.
