Буйний День - Лондон Джек
Сама скажи, хіба всі гроші на світі можуть бути варті однієї цієї руки, що зараз обіймає таку чарівну жінку?
Нове життя давало Буйному Дневі чимало втіх, та найбільшою втіхою завжди була Діді. Як він їй не раз пояснював, він увесь вік боявся кохання тільки задля того, щоб кінець кінцем зрозуміти, що це найвеличніша річ у світі. Воші не тільки чудово дібрались до пари, але, надумавши жити на фермі, вибрали й найсприятливіший грунт для розквіту свого кохання. Хоч як Діді захоплювалась книжками й музикою, але вона любила все просте, здорове й природне, а про Буйного Дня вже й казати нічого, що то був справдешній син дикої природи.
Одне в ній завжди кидало в захват чоловіка: це її жваві рученята. Він уперше побачив їх, коли вони літали по аркуші паперу, черкаючи стенографічні значки, та вистукували на машинці; але ті самі рученята потрапляли впоратися з могутнім Бобом і пурхати по клавішах фортеп'яно, не знали втоми коло хатньої роботи і вміли так ніжно та дивно пестити й перебирати пальчиками йому чуба. Одначе він не був сліпим рабом дружини. Він жив своїм чоловічим життям так само, як вона своїм жіночим. Усю роботу вони ретельно поділили між собою, і кожне знало свою, але загалом усе було зв'язане обопільною увагою й пошаною. Його так само цікавили її кухонні справи й музика, як її його агрономічні спроби на городі. Поклавши собі ні в якому разі не перериватись у роботі, він стежив, щоб і вона уникала перевтоми.
Зокрема, з чисто чоловічою владністю й упертістю він заборонив їй надміру клопотатись коло гостей. Бо гості в них бували досить часто, а надто теплої літньої пори, і здебільшого її знайомі з міста. Вони ночували в наметах, що їх мусили самі собі напинати, і навіть, як справжні таборяни, самі собі варили їсти. Мабуть, такий лад можна було здійснити тільки в Каліфорнії, де табірне життя знайоме всім. Та хай там як, а Буйний День постановив непохитно: його дружина не повинна обертатись на куховарку, лакея й покоївку лише тому, що в неї немає наймички. Правда, вечеряти часто готували на всіх у великій кімнаті, на мідяній конфорці, але й тоді Буйний День приділяв кожному якесь діло і пильнував, щоб те діло було виконано. Виняток робилось тільки для гостей, що приїздили на одну ніч, та ще для брата Діді. Він повернувся з Німеччини настільки одужавши, що міг уже їздити верхи. Він був третім членом родини, і його повинність була розпалювати в коминку, мити посуд й замітати.
Буйний День силкувався якомога полегшити працю Діді. З поради її брата, він надумався використати силу води, якої було на фермі подостатком. Виїздивши кількох зайвих коней, він купив матеріалу, а швагер потратив тритижневу відпустку — і вони вдвох поставили турбінку.
Силою води почали не лише пиляти дрова, крутити токарню й точило, а ще й збивати масло в масельнпці. Але найбільшого тріумфу зажив Буйний День, коли обняв Діді за стан і підвів до пральної машини, яка чудово справляла свою роботу силою тієї самої турбінки.
Діді й Фергюсон чимало доклали зусиль і терпіння, щоб познайомити Буйного Дня з поезією. І врешті не раз, їдучи гірськими стежками й заллятими сонцем лісами, він звільна похитувався у сідлі і вголос декламував Кіплінгового "Томлінсона", або, гострячи на точилі сокиру, співав "Пісню меча" Генлі [13]. Одначе таким палким шанувальником літератури, як обоє його навчителів, він так і не зробився. У Браунінга, крім "Фра Ліппо Ліппі" та "Калібана й Сетебоса", він не вподобав нічого, а Джордж Мередіт доводив його просто до розпачу [14]. Зате він сам надумався купити собі скрипку і вправлявся з нею так завзято, що незабаром вони з Діді перебули не одну щасливу вечірню годину, граючи вдвох.
Отак і жило в добрі це досконале подружжя. Нудьги вони не знали. Кожний новий день починався чудовним ранком і закінчувався тихим прохолодним вечором; і завше в Гарніша була тисяча цікавих справ, що так само цікавили і її. Глибше, ніж сам думав, він почав розуміти, яке все на світі відносне: в новій грі всі дрібні виграші хвилювали й тішили його не менше, ніж запаморочливі фінансові операції часів його могутності, коли від грізних ударів Буйного Дня здригалося півконтиненту. Тепер не меншою перемогою здавалось йому, важачи життям, приборкати, скорити людській волі дикого жеребця. І стіл для його нової гри був чистий: ні брехні, ні шахрайства, ні лицемірства. Та, давня, гра призводила до гниття, до смерті, а ця — до життя й до чистої сили. Отож він був щасливий, попліч із Діді стежачи зі свого будиночка, що приліпився над яром, як спливають дні та роки. Він був щасливий, коли виїздив з нею верхи морозяного ранку або під палючим літнім сонцем чи коли сидів у великій затишній кімнаті перед коминком, де палахкотіли поліна, а надворі світ аж двиготів під натиском південно-східного вітру.
Якось Діді спитала, чи він не шкодує. Замість відповіді він узяв її в обійми і міцно притиснув свої уста до її уст.
— Моя жіночко, — промовив він аж за хвилину, — хоч ти мені й стала в тридцять мільйонів, але я вважаю, що, далебі, зроду ще не купував так дешево того, без чого не можу обійтися. Правда, є одне, за чим я шкодую, страшенно шкодую. Мені б так хотілось пережити все знову. Блукати по Підмонтських горбах, шукаючи тебе, прийти знов уперше до твоїх кімнаток у Берклі. І вже дарма й казати, як мені до нестями шкода, що я не можу повернути того дня, коли ми стояли під дощем і бурею і я обняв тебе, а ти плакала, поклавши голову мені на груди.
РОЗДІЛ XXVII
Та ось настав ще один рік. Був уже початок квітня, Діді сиділа в кріслі на веранді й шила якісь манісінькі сорочечки, а Буйний День читав їй уголос. Сонце вже звернуло з полудня. Довкола буяло ціле море молодої зелені. На городі тихенько дзюрчала вода по зрошувальних рівчачках. Час від часу Буйний День кидав книжку й біг туди, щоб спрямувати її на іншу грядку. Або враз починав цікавитись жінчиною роботою і, дражнячись, розпитував про неї. А Діді, щаслива, осяйна, старанно шила, хоч деколи, як ніжні чоловікові жарти переходили певну межу, соромилась і червоніла або вдавала, що гнівається.
З веранди, де вони сиділи, було видко далеко-далеко. Внизу, неначе лезо турецької шаблі, вигиналась Місячна долина з розкиданими по ній фермами, вкрита пастівниками, сіножатями та виноградниками. За нею здіймався другий схил, що кожну його улоговинку й кожен шпилик вони так добре знали. Старе кварцове звалище біля занедбаної копальні під простопадним сонячним промінням біліло, аж світилось, мов дорогий самоцвіт. На передньому плані, в загороді біля повітки, паслася Меб. Вона турботливо поводила головою за своїм лошатком, що привела його оце навесні. Воно дибало коло неї на ще кволих, непевних ніжках. День був млосно-гарячий, повітря мерехтіло від спеки. У гущавині на схилі гори кричали перепілки, скликаючи своїх перепелят; чулося тихе туркотіння голубів, а з глибини яру долинав жалібний голос горлиці. На землю впала тінь шуліки, що ширяв високо в блакиті, і кури на подвір'ї закудкудакали сполохано й сипонули врозтіч.
Можливо, саме це розбуркало в Вовкові давні мисливські спогади. Одно слово, Буйний День і Діді завважили якусь тривогу в загороді, й перед ними розгорнулась нестрашна тепер сцена з віковічної кривавої трагедії часів Молодого світу. З хижим вогником в очах, нечутний, мов привид, припадаючи до землі на оксамитових лапах, собака, а власне приручений вовк, скрадався до спокусливої здобичі — молоденького створіння, що привела на світ Меб. У кобилі так само прокинулись і заграли первісні інстинкти. Вона кружляла поміж своїм лошам і цим грізним хижаком, що справіку нагонив жах на всіх її предків. Раз вона спробувала була хвицнути його заднім копитом, а то намагалась ударити передніми, або, прищуливши вуха й вискаливши зуби, кидалася перегризти йому хребта. Собака-вовк, теж прищуливши вуха й припадаючи до землі, відступав звинно назад, але незабаром уже підкрадався до лошати з другого боку, і кобила знов починала непокоїтись. Здавшись на прохання дружини, Буйний День гримнув неголосно на Вовка. Той відразу опустив голову, підібгав хвоста і, покірний людині, сховався за повітку.
Трохи згодом Буйний День, покинувши читати, щоб ізнов пустити воду в інше місце, вгледів, що вона зовсім перестала бігти. Скинувши на плече кайло й заступа, він пішов у майстерню, взяв молотка та гайкового ключа і повернувся до Діді.
— Мабуть, доведеться спуститися й відкопати трубу, — сказав він. — Це, певно, врешті завалилося там, де ще з зими ото сунулось.
— Не читай без мене далі! — гукнув він уже з-за будинку і пішов стежкою, що збігала в яр.
На півдорозі він справді побачив зсув — невеличкий, не більш як кілька тонн землі та рухляку; але, впавши з п'ятдесятфутової височини, він ударив по водогінній трубі там, де сполучувалися два коліна, і розірвав її. Перше ніж узятись до роботи, Буйний День уважним оком досвідченого гірника глянув на слід зсуву — і застиг, прикипівши розплющеними широко очима до одного місця.
— Ого! — сказав він уголос. — Чи ви бачили!
Тоді обвів поглядом уздовж і впоперек весь нерівний крутий схил. У цьому місці узбіччя яру було майже голе, поросле самою травою і бур'яном; лиш де-не-де насилу чіплялись корінням за землю малі покорчені мансаніти. Видно було, що грунт тут осувається часто, а дощові потоки наносять згори новий і новий.
— Справдешня жила, або не я буду, — тихо промовив Буйний День.
Як у Вовкові прокинувся сьогодні завмерлий мисливський інстинкт, так і в ньому спалахнув зразу давній запал шукача золота. Покинувши молотка й ключа, він видерся з кайлом та заступом до того місця, звідки зірвався зсув. Там видніла подекуди оголена скеля, первісна порода. Видніла ледве помітно, але досвідчене Гарнішеве око виразно бачило кварцову жилу, що ховалась під землею. То там, то там колупав він кайлом крихкий камінь, скидав заступом землю, брав уламки породи й роздивлявся. Місцями вона була така рухла, що кришилася в пальцях. Він виліз на кілька футів вище й знов запрацював кайлом та заступом. Зчистивши в одному місці землю, він ураз випростався й глибоко зітхнув, захоплений. Тоді, мов той дикий олень коло водопою, що боїться хижаків, швидко скинув оком навкруги — чи ніхто за ним не підглядає.
