Вигнанці - Конан Дойл Артур

Весь заряд попав у пірогу за шість футів нижче від носа і перекинув її, як шкаралупу. Перше ніж розвіявся дим, вона потонула, а другий човен зупинився забирати поранених. Інші індійці, почуваючи себе у воді не гірше, як на, суші, уже пливли до берега.

— Мерщій, мерщій! — гарячився де ла Ну. — Заряджай іще гармату! Можемо перекинути й другу!

Але цій надії на судилося здійснитись. Задовго до того, як вдалося зарядити гармату, ірокези встигли зібрати своїх поранених і тепер знов щодуху мчали річкою. Раптом пожежа згасла, і все навколо зникло в дощі й пітьмі.

— Боже мій, — кричав де Катіна сам не свій. — Їх доженуть. Киньмо цей будинок, візьмемо човен попливемо за ними. Швидше, швидше! Не можна гаяти ні хвилини!

— Ласкавий пане, ви заходите занадто далеко у вашій цілком природній тривозі, — холодно промовив вельможа. — Я не маю намір так легко залишити свій пост.

— Ах, що нам з цього будинку! Тільки дерево та камінь; будинок можна знову збудувати. Але подумати — жінки в руках цих дияволів! О, я божеволію! Швидше, швидше! Їдьмо, ради Христа, їдьмо!

Обличчя де Катіна було смертельно бліде, і він як божевільний вимахував руками в повітрі.

— Не думаю, щоб їх наздогнали, — заспокоював дю Лю, кладучи йому на плече руку. — Не бійтесь. Вони відпливли значно раніше, а тутешні жінки вміють гребти не гірше, ніж мужчини. Крім того, пірога ірокезів була й так переповнена, а тепер їм довелося взяти ще й поранених. Та й дубові човни могауків не такі швидкі, як наші луб'яні, альгонкінські. — В усякому разі, ми не можемо їхати, бо в нас немає човнів.

— Он там лежить один.

— Ах, у ньому може сидіти тільки одна людина. Це човник, у якому приїхав монах.

— Ну так я поїду ним. Моє місце там, де Адель…

Він розчинив двері, вискочив і вже хотів відштовхнути вутлий човник, коли хтось кинувся поперед нього і сокирою проломив бік човна.

— Це мій човен, — сказав монах, кидаючи сокиру й складаючи руки на грудях. — Я можу робити з ним все що схочу.

— Ах, диявол! Ви загубили нас.

— Я знайшов вас, і вам не втекти від церкви.

Гаряча кров кинулась у голову офіцерові; піднявши сокиру, він загрозливо ступив уперед. Світло з відчинених дверей падало на серйозне суворе обличчя монаха, але ні один мускул не здригнувся на цьому обличчі, коли він побачив над собою сокиру в руках розлюченого чоловіка.

Він тільки перехрестився і прошепотів по-латині якусь молитву. Цей спокій урятував йому життя. Де Катіна з страшною лайкою кинув геть сокиру, відвернувшись від розбитого човна, — коли раптом головні вхідні двері несподівано з гуркотом впали всередину, і юрба індійців з переможним бойовим покликом вдерлась у будинок.

Розділ XXXVII

ЇДАЛЬНЯ В ЗАМКУ СЕН-МАРІ

Легко пояснити, як це трапилось. Вартові коло вікон, що виходили у двір, не могли байдуже стояти на своїх місцях, коли по другий бік будинку вирішувалась доля їхніх жінок і дітей. У дворі було скрізь тихо; здавалось, індійці, як і канадці, всю увагу зосередили на тому, що діялось на річці. А тому вартові один по одному пішли з своїх постів і разом з іншими обложеними радісно вітали постріл капітана, а потім теж удалися в розпач, побачивши, що човен лишився непошкодженим і кинувся, мов гінчак, слідом за втікачами. Але на чолі ірокезів стояв чоловік, такий же спритний і винахідливий, як дю Лю. Фламандський Метис стеріг будинок з-за огорожі, як такса підстерігає пацюка біля нори, і відразу помітив, що вартові покинули свої пости. Захопивши двадцять чоловік, він притяг з узлісся величезну колоду. Індійці безборонно пробігли відкритий простір і на чолі з своїм ватажком ударили колодою в двері з такою силою, що дерев'яна поперечина зламалась, і двері злетіли з завіс. Перша звістка про цю подію дійшла до оборонців, коли вони почули тріск дверей і крики двох недбалих вартових, схоплених і оскальпованих у сінях. Весь нижній поверх був тепер у руках індійців, а де Катіна і його ворог — монах — опинились відрізаними від сходів.

На щастя, поміщицькі будинки в Канаді будували тоді, завжди маючи на увазі потребу оборонятися від індійців; тому навіть зараз не все ще було втрачено для обложених. З верхнього поверху, з боку річки, спускалась на землю висяча дерев'яна драбина, яку можна було втягти нагору, коли треба. Де Катіна кинувся до неї; за ним монах. В пітьмі він почав напомацки шукати драбину. Її не було.

Серце молодого чоловіка в розпачі завмерло. Куди бігти? Човен зіпсовано. Між ним і лісом огорожа, та й та в руках ірокезів. Їх шалені крики дзвеніли у нього у вухах. Вони ще не бачили його, але незабаром повинні були помітити. Нараз у навколишній темряві згори почувся чийсь голос.

— А дай мені твою рушницю, хлопче, — говорив він — Я бачу внизу коло стіни тінь якихось язичників.

— Це я! Це я, Амос! — крикнув де Катіна. — Спускайте швидше драбину, бо загину я.

— Глядіть. Може, це хитрість, — почувся голос дю Лю.

— Ні, ні! Ручаюся вам! — відповів Амос, і через хвилину драбина була спущена. Де Катіна й монах швидко полізли по ній, і ледве встигли добратись до останніх щаблів, як із вхідних дверей вибігла юрба індійських воїнів, і з криком розбіглась по берегу річки. Згори розітнулось два постріли з мушкетів, щось бухнуло в річку, наче лосось, і через мить обидва французи були серед своїх товаришів, а драбину втягли нагору.

Але в останньому притулку лишилась тільки жменька оборонців. Усього дев'ять чоловік: власник Сен-Марі, дю Лю, два американці, монах, де Катіна, дворецький Тер'є та двоє вассалів. Поранені, змучені, почорнілі від пороху ці люди були безумно відважні і знали, що при здачі їм загрожує жахлива смерть. Кам'яні сходи вели прямо з кухні в їдальню і закінчувались дверима, закладеними тепер до половини двома матросами. Хрипкі перешіптування й клацання курків свідчили, що ірокези лаштуються до нападу.

— Поставте ліхтаря коло дверей, — порадив дю Лю, — так, щоб світло падало на сходи. Тут мало місця, стріляти можна тільки трьом, але інші можуть заряджати й подавати рушниці. Мосьє Грін і ти, Жан Дюваль, станьте навколішки біля мене. Коли поранять одного з нас, хай замінись хтось інший ззаду. Ну, готуйтесь! Вони йдуть!

Знизу розітнувся гострий посвист, і в одну мить на сходах з'явилося багато червоношкірих, які прожогом бігли вгору, розмахуючи зброєю. Бах! Бах! Бах! Гримнули три рушниці і потім знову й знову: — Бах! Бах! Бах! У низькій кімнаті стало так темно від диму, що ледве можна було передавати мушкети в руки, які, нетерпляче були простягнені за ними. Але ні один з ірокезів не добувся до дверей, і на сходах їх хода стихла. Тільки сердитий рик та часом стогін долітали знизу. Стрільці були цілі, але припинили стрілянину, дожидаючи, поки розійдеться дим.

Коли він розвіявся, оборонці побачили, який смертельний був їх приціл на такій близькій віддалі. Зроблено тільки дев'ять пострілів, а на кам'яних приступках валялося сім трупів. П'ять із них лежало нерухом, а двоє силкувалося сповзти вниз, до товаришів. Дю Лю та Жан Дюваль підняли мушкети, і поранені індійці затихли навік.

— Присягаюсь святою Анною! — промовив старий піонер, забиваючи в ствол нову кулю. — Якщо вони й здобудуть наші скальпи, то дорогою ціною. Не менше сотні сквау завиють у їх селищах, коли довідаються про наші сьогоднішні подвиги.

— Так, вони не забудуть прийому в Сен-Марі, — гордо сказав старик де ла Ну. — Я знов повинен висловити вам, мій любий де Катіна, свій найглибший жаль, що вам і вашій дружині довелося зазнати стількох неприємностей, коли ви були такі добрі й люб'язні, що провідали мене. Сподіваюсь, тепер вони й інші жінки вже у безпеці під захистом форт.

— Дай, боже! О, у мене не буде ні хвилини спокою, поки я знов не побачу її.

— Якщо жінки добулись щасливо, ми можемо ждати підмоги на ранок; тільки б продержатись до цього часу. Комендант Шамблі, не такий, щоб покинути товариша в біді.

На одному кінці столу з минулого ранку лишились карти; взятки незаймані лежали одна на одній. Але тут було й дещо більш цікаве: сніданок теж лишився неприбраний; а бійці билися весь час, ледве встигнувши попоїсти. Навіть перед лицем смерті природа заявляє про свої права, і голодні люди жадібно накинулись на хліб, шинку та холодну дику качку. На буфеті стояло кілька пляшок вина; з них вийняли затички і вилили все, що було там, у засохлі горлянки. Одначе весь час троє вартових стояло по черзі коло дверей, щоб удруге їх не застукали зненацька. Знизу до них линув лемент і вереск індійців; наче всі вовки з лісу збіглися туди, але на сходах нікого не було. Тільки, як і попереду, валялось сім мертвих тіл.

— Вони більше не полізуть! — упевнено заявив дю Лю. — Цей урок занадто жорстокий.

— Але вони підпалять будинок.

— Трудненько буде їм зробити це, — сказав дворецький. — Будинок увесь кам'яний і стіни, і сходи, — дерев'яних лише кілька, сволоків. Це не те, що котеджі.

— Тс! — прошепотів Амос Грін, підіймаючи руку. Крики вщухли; чути було важкі удари молота об дерево.

— Що б це могло означати?

— Безперечно, якась нова чортівня.

— На жаль, повинен констатувати, мосьє, — зауважив старий вельможа все з тією ж властивою йому придворною чемністю, — мені здається, вони взяли приклад з нашого молодого приятеля і вибивають днища у порохових бочок в льоху.

Але дю Лю заперечливо похитав головою.

— Червоношкірий не буде марно витрачати пороху, — заперечив він. — Це занадто дорогоцінна для цього річ. А? Прислухайтесь!

Завивання й вереск поновились з більшою силою, але в різких звуках чулося щось іще дикіше, безумніше, перемішуючись з уривками пісень і вибухами реготу.

— Ах, вони повідкривали барила з горілкою! — крикнув дю Лю.

Саме в цей час долетів новий вибух криків, крізь які було чути жалісливе благання про пощаду. Ті, що лишилися живими, з жахом переглянулись. Знизу здійнявся важкий дух печеного тіла, а розпачливий голос, як і попереду, кричав і благав. Потім несамовитий зойк помалу став завмирати і, нарешті, замовк навіки.

— Хто це був? — пошепки спитав де Катіна. Кров похолола у нього в жилах.

— Мабуть, Жан Корбейль.

— Земні страждання цього чоловіка скінчились. Добре б і нам теж заспокоїтись. Ах! Стріляйте в нього! Стріляйте!

На площадку внизу сходів зненацька вбіг якийсь чоловік і простяг руку, ніби збираючись щось кинути.