Вигнанці - Конан Дойл Артур

Але зараз я не маю змоги дати їм охорону, посилати ж самих жінок неможливо; адже відомо, що на річці є ірокезькі човни, а береги кишать їхніми розвідками.

— Ви маєте рацію; це було б безумством.

— Я призначив сюди на східний бік вас з товаришами і ще п'ятнадцять чоловік. Мосьє де Катіна, бажаєте командувати загоном?

— Охоче.

— Я візьму на себе південну сторону, бо вона, здається, найбільш небезпечна. Дю Лю може стати на північну, а до річки досить і п'яти чоловік.

— Є у вас харчі й порох?

— Борошна та копчених "вугрів безперечно вистачить до кінця цієї оказії. Погана, правда, їжа, але, любий мій, під час походу в Голландію мені довелось на собі дізнатися, що після бою навіть, вода з рівчака буває смачніша за те фронтиньякське з синьою печаткою, яке ви допомогли мені недавно випити. Що ж до пороху, то у нас його багато..

— Ми не встигнемо зрубати хоч кілька з тих он дерев? — спитав де Катіна.

— Даремно. За лежачими стовбурами ховатись іще зручніше.

— Але, принаймні, слід було б знищити хоч ті кущі, що навколо берези між східною стіною й узліссям. Це. непогане прикриття для застрільників ірокезів.

— Так, їх треба спалити негайно.

— Ні, заждіть, я надумав краще, — сказав Амос. — Ми можемо зробити пастку. Де у вас той порох, про який ви тільки що згадували?

— Дворецький Тер’є роздає його в головному льоху.

— Чудово!

Амос зник і незабаром повернувся з великим полотняним мішком у руках. Він висипав туди пороху, скинув на плечі, відніс у кущі і поклав коло кореня берези, при чому вирізав смужку кори якраз над ним. Потім гіллям та опалим листям замаскував мішок так, що він став схожий на невеликий горбочок. Зробивши пастку, він виліз на огорожу і стрибнув назад у двір.

— Здається, що тепер ми цілком готові зустрінути їх, — говорив де ла Ну. — Хотілось би мені, щоб жінки з дітьми були в безпечному місці! Проте, якщо все піде добре, ми зможемо відіслати їх уночі. Чи не чув хто про дю Лю?

— У Жана слух кращий за всіх нас, ваша світлість, — сказав старик, який стояв біля кутової мідної гармати. — Йому почулись постріли кілька хвилин тому.

— Ну, значить, він зустрівся з ірокезами. Етьєн, візьми-но десять чоловік і рушай до сухого дуба, щоб прикрити відступ, але ні на один крок далі, ні в якому разі. У мене й так мало людей. Ви, де Катіна, може, хочете спати?

— Ні, я не в змозі заснути.

— Тут ми вже більше нічого не можемо зробити. Що скажете про партію-другу в пікет? Карти допоможуть нам провести час.

Вони піднялись у верхню залу, куди прийшла й Адель і сіла біля чоловіка; темнолиця Онега сіла до вікна і, не відриваючись, дивилась у ліс. Де Катіна мало думав про карти; всі думки його були зосереджені на навислій над усіма небезпеці та на жінці, рука якої лежала на його руці. Навпаки, старий вельможа весь поринув у гру, і то стиха лаявся, то хихикав, то посміхався, залежно від того, чи йшла до нього карта, чи ні. Зненацька, серед гри, грянуло два різких удари знадвору.

— Хтось стукає, — скрикнула Адель.

— Це стукає смерть, — промовила індіанка біля вікна.

— Так, так, це дві кулі ударилися в стіну. Вітер відносить звук пострілів. Карти перетасовані. Мені знімати, а вам здавати. Канот був, здається, мій.

— З лісу біжать люди! — закричала Онега.

— Ага! Це стає серйозним! — байдуже промовив вельможа. — Ми можемо скінчити гру. Пам'ятайте, здавати вам. Подивимось, що це значить.

Де Катіна вже кинувся до вікна. Дю Лю, молодий Ахілл де ла Ну і восьмеро чоловік прикриття, нагнувши голови, бігли до огорожі, ворота якої негайно відчинились, пропускаючи розвідку. Де-не-де за деревами показувались хмарки синього диму; один із тих, що тікали, в білих перкалевих штанях, раптом чудно застрибав, а на одежі з'явилась червона пляма. Двоє інших підхопили пораненого, і всі троє прожогом вскочили у ворота, які відразу зачинилися за ними. Хвилину пізніше в кутку стіни блиснула і загуркотіла мідна гармата, а все узлісся затягло хмарами диму, і кулі застукотіли об дерев'яну огорожу, наче град у вікна.

Розділ XXXV

ОГОРОЖУ ВЗЯТО

Де Катіна, доручивши жінку піклуванням господині-індіанки і попередивши, щоб вона не підходила до вікон, якщо їй дороге життя, схопив мушкет і швидко побіг униз. По дорозі влетіла зі свистом в одну з маленьких бійниць куля і вп'ялась кругленькою свинцевою плямою в протилежний бік. Де ла Ну був уже внизу і розмовляв коло дверей з дю Лю.

— Ви кажете, їх тисяча?

— Так, ми напали на свіжий слід великого військового загону, щонайменше чоловік із трьохсот. Все могауки й каюги та трохи онеідів. Ми бились на бігу цілих п'ять миль і втратили п'ять чоловік.

— Сподіваюсь, мертвими?

— Мабуть! Але за. нами так гналися, що ми побоювались, як би нас-не відрізали. Жана Манса поранено в ногу.

— Я бачив, це трапилося перед моїми очима.

— Нам слід усе завчас підготувати до того, щоб запертись у будинку, якщо візьмуть огорожу, втримати її мало надії, бо на одного нашого чоловіка припадає їхніх двадцять.

— Усе готово.

— Нашими гарматами ми перешкодимо їхнім човнам піднятися вгору, і тоді вночі можна буде відіслати жінок.

— Я так і гадав. Ви візьмете на себе захист північної сторони. Зараз ви можете прийти до мене з десятком людей, а якщо ірокези нападуть з другого місця, я прийду вам на поміч.

Стрілянина йшла безперестанку вздовж усього узлісся, і в повітрі дзижчали кулі. Ті, що нападали, були вправні стрільці, люди, які годувались від своїх рушниць і для яких тремтіння в руці чи поганий зір були те саме, що злидні й голод. Кожна розколина, кожна щілина були ціллю для пострілів, а піднята на рушниці шапка над частоколом була збита в одну мить. З другого боку, і оборонці були досвідчені в боротьбі з індійцями й спритні на всілякі штуки та способи, щоб оборонити себе й змусити ворога вийти з захистку. Вони стояли з боків бійниць, дивилися крізь шпари в огорожі і стріляли при першій змозі. Червона нога, яка стирчала прямо вгору з-за пня, свідчила, що, принаймні, одна куля влучила в ціль, — але, взагалі, цілити не було куди: тільки іскри та клуби диму вилітали з листя, і часом на одну мить мигтіли невиразні обриси постаті ірокеза, який швидко перебігав від одного стовбура до другого. Семеро з канадців були вже поранені, але тільки троє смертельно; інші четверо відважно стояли біля своїх бійниць, хоча один із них, поранений у щелепу, разом з кулями випльовував свої зуби в рушничний ствол. Там, де треба було швидко стріляти, жінки сиділи на землі в один ряд, кожна з блюдцем куль та кошиком пороху, і подавали рушниці стрільцям.

Спершу вся атака була спрямована на південну сторону, але в міру того, як до ірокезів підходили нові загони, лінія нападу розтягувалась все більше й більше, так що і вся східна сторона опинилась під пострілами, які поволі захоплювали й північ. Вся садиба була повита широким кільцем диму, крім того місця, де текла широка ріка. Біля протилежного берега мигтіли індійські човники; один із них з десятьма озброєними людьми спробував був перепливти річку, але вдало пущений з мідної гармати снаряд влучив у борт човна і пустив його на дно, а другий постріл картеччю лишив живими тільки чотирьох із плавців, високі чуби яких здіймались над водою, ніби спинні пливці якоїсь незвичайної риби. З боку суші де ла Ну заборонив стріляти з гармат, бо широкі амбразури притягували вогонь ворогів, і через те половину всіх поранених становили ті, що обслуговували гармати.

Старий вельможа походжав у своїх білих бриджах, з янтарною тростиною в руках, позаду закурених людей, постукуючи по табакерці, жартуючи. Він здавався значно менше заклопотаним, ніж під час гри в пікет.

— Ну, що ви думаєте, дю Лю?

— Справа дуже погана. Ми занадто швидко втрачаємо людей.

— Хіба можна сподіватись іншого, друже мій? Коли на таку маленьку місцинку спрямовано тисячу мушкетів, комусь же треба потерпати. Ах, бідолахо, і ти вже готовий!

Чоловік, що стояв коло нього, раптом з шумом упав і лежав нерухомо, уткнувшись обличчям в блюдо з сагою, яке принесли жінки з будинку. Дю Лю глянув на пораненого і потім озирнувся навкруги.

— Він — не на лінії бійниць, а йому влучило в плече, — скрикнув він. — Звідки взялась ця куля? Ах, присягаюсь святою Анною, гляньте-но сюди! — Він показав угору на хмарку диму, що оточувала верховіття високого дуба.

— Негідник цілить в огорожу згори. Але стовбур навряд чи досить товстий на цій висоті, щоб захистити його. Ну, бідоласі напевне вже не буде потрібен більше мушкет, хоча, я бачу, він цілить знову.

Де ла Ну поклав тростину відгорнув манжети, підняв рушницю забитого і вистрелив у воїна, що притаївся вгорі. З дерева упало два листки, на одну мить з'явилось червоне обличчя і, усміхаючись, глузливо крикнуло. Швидко, мов блискавка, дю Лю приклав мушкета до плеча і смикнув курок. Індієць зробив страшний стрибок і впав у густе листя. Потім гримнувся з висоти сімдесяти-вісімдесяти футів вниз на великий сук, з сильним шумом, і повис там, перегнувшись навпіл, наче червона ганчірка; чуб індійця звисав між ногами. Коли канадці побачили" це, захоплений крик вихопився з їх грудей, але його заглушило люте виття ірокезів.

— Він ворушиться. Він ще не вмер! — крикнув де ла Ну.

— Умру, — байдуже промовив старий піонер, закладаючи новий заряд у рушницю. — Ох, цей сірий капелюх завжди з'являється, коли у мене немає заряду.

— Я бачив у кущах капелюх з пером.

— Це — Фламандський Метис. Мені було б приємніше мати в руках тільки один його скальп, ніж скальпи сотні кращих його. воїнів.

— Хіба він такий хоробрий?

— Так, хоробрий. Цього вже не можна заперечувати. Як же він інакше міг би бути ватажком ірокезів? Але до цього негідник ще й розумний, хитрий і жорстокий… Ах, боже мій, коли все, що про нього розповідають, правда, то жорстокість його просто неймовірна. Боюсь, щоб у мене не відсох язик, якщо я почну перелічувати злочини цього чоловіка. Ось знову він…

В диму знов майнув сірий капелюх з пером. Де ла Ну, і дю Лю вистрелили одночасно, і капелюх злетів у повітря. В ту ж мить кущі розсунулись, і високий воїн опинився перед очима оборонців.

Лицем він скидався на індійця, але колір шкіри був трохи світліший, і гостра чорна борода спадала на мисливську куртку. Презирливим рухом він підняв руки, постояв одну мить, пильно дивлячись на форт, і потім стрибнув назад під прикриття, серед граду куль, що підсікали всі дрібні гілки навколо нього.

— Еге, він таки досить хоробрий, — лаючись, повторив дю Лю.