Декамерон - Боккаччо Джованні

Побачивши корабляни, що тікати годі, зготувались до оборони. Зблизившись до корабля, Джербіно гукнув, щоб їхні привідці передалися на галери, якщо не хочуть бою.

Дізнавшись, хто вони такі й чого вимагають, сарацини заявили, що сей напад є порушенням обітниці, даної їм од короля Гвільєльма, і показали його рукавицю; без бою вони здаватися не думають і з корабля їм нічого не дадуть. Тим часом Джербіно побачив на кормі царівну, яка здалась йому стокротно кращою за вимріяний образ; він іще дужче запалився і, як показано йому рукавицю, сказав, що вона тут ні до чого, бо соколів немає, а як вони не хочуть оддати царівни, нехай стають до бою. З галер на корабель і з корабля на галери тут же посипалися стріли й каміння; довго й запекло перестрілювались супротивники, завдаючи одні одним великих утрат.

Джербіно переконався, що таким боєм він нічого не доб'ється; тоді взяв човна, що вони пригнали з Сардинії, підпалив його і притис галерами до корабля. Як побачили те сарацини, зрозуміли, що їм нема куди діватись — або скоритись, або загинути. Вони вивели нагору царівну, що гірко плакала, і потягли її на корабельний чардак; тут, окликнувши Джербіна, вони вбили її на очах коханого, хоч як вона благала пощади і рятунку, і вкинули в море, гукнувши:

— На, забирай її, такою ми можемо її тобі оддати. Яка в тебе честь, така тобі й шана.

Побачивши сю їхню жорстокість, Джербіно не дбав уже про своє життя: не вважаючи на стріли й каміння, підплив він під корабель, скочив на нього, урізався в саму гущу ворожу, на число їх не гледячи — сказав би, лев роз'юшений на бичат напав і рве їх зубами й пазурами не з голоду, а з люті. Наліво й направо мечем рубаючи, багато наклав він там сарацинського трупу. Як же зайнявся корабель огнем, оддав він його своїм товаришам на жакування, і сам зійшов з помосту, не радий перемозі над ворогами. Тоді велів виловити з моря царівнине тіло і, оплакавши її рясними сльозами, поховав потім із честю, як плив уже назад до Сицилії, на маленькому острівцю Устіка, що навпроти Трапані. Повернувшися додому, юнак сумував несказанно.

Як дізнався про всі ті події туніський цар, він послав до короля Гвільєльма послів своїх у чорному жалобному вбранні з скаргою на недодержання його обітниці. Почувши од них докладну розповідь, король упав у великий гнів і мусив погодитись на покарання винуватця, як того жадали посли. Він велів схопити Джербіна і присудив, хоч як просили за нього всі барони, скарати його на горло в своїй присутності: волів старий король померти безпотомним, аби не безчесним. Такої гіркої смерті дознали в короткім часі двоє закоханих, так і не скуштувавши, як я вже сказала, плодів тієї любові.

ОПОВІДКА П'ЯТА

Брати Ізабеттині вбивають її коханця; він являється їй уві сні і каже, де його поховано. Вона одкопує його тайкома, одрізує голову й кладе її у вазон, у який садить кущ васильків; тим що вона плаче над квітами щодня ревними сльозами, брати забирають од неї вазон, і вона помирає в скорім часі з того горя

Як доказала Еліза свою історію, король похвалив її кількома словами і наказав оповідати Філомені; зітхнувши тяженько з жалю до того нещасного Джербіна та його коханої, вона почала:

— Милі мої подруги! Я поведу річ не про таких славетних людей, про яких оповідала тут Еліза, однак розповідь моя буде такою ж жалібною; а спала на думку мені ся пригода тим, що сталася вона в Мессіні, яку оце нещодавно згадувано.

Жило в Мессіні троє братів, молодих купців, що дістали великий спадок по смерті батька, який був родом із Сан-Джіміньяно, і мали вони сестру на ймення Ізабетту, дівчину вродливу й добре виховану, котрої вони хтозна-чому не встигли видати заміж. Служив у тих трьох братів в одній крамній коморі молодий хлопець із Пізи, на ймення Лоренцо; був він із себе вельми гарний, поводився дуже чемно і провадив їхні справи добре і вміло. Якось звернула на нього свою увагу Ізабетта, і він почав подобатися дівчині чимраз більше. Лоренцо теє постеріг і теж пристав до неї серцем, занедбавши тих дівчат, що любив був перше. У тій своїй обопільній уподобі впевнившись, зійшлися незабаром Лоренцо й Ізабетта докупи та й почали любитися навсправжки.

Любилися вони отак та кохалися, милощами своїми упивалися, та й не вбереглися: якось уночі скрадалась Ізабетта до Лоренцової кімнати, а старший брат і підстеріг її знічев'я, що вона й не завважила. Хоч і боліло ж йому серце, отаке узнавши, проте добрий розум у голові держав: ані з місця не ворухнувся, ані словом не озвався, тільки цілу ніч не спав, про ту справу так і сяк міркуючи. Уранці ж розказав усе братам, як він присочив уночі Лоренца й Ізабетту; довго радились вони і врадили, нарешті, мовчати поки що, нібито вони нічого не бачили й не знають, щоб на себе й на сестру слави не пускати, а, виждавши слушної хвилі, тишком-нишком зробити кінець тій соромоті, поки не пізно.

Повзявши таку думку, вони, як і раніше, балакали й жартували з Лоренцом, мовби нічого не сталося, а одного дня, йдучи за город нібито на погуляння, взяли з собою і хлопця. Завівши його далеко у якийсь глухий застум, вони кинулись на нього зненацька і тут же вбили, а вбивши, поховали потаймиру. Повернувшись до Мессіни, вони пустили чутку, буцімто послали його туди й туди в якійсь пильній справі, і люди легко чуткам тим повірили, бо купці не раз уже й до того Лоренца в різні місця посилали.

Ждала-ждала Ізабетта свого Лоренца, а він усе не вертався; от і давай вона у братів своїх раз і вдруге питати, чого се він забарився. Одного разу, як пристала вона до них знову з розпитками, котрийсь із братів сказав їй із серцем:

— Що воно за знак? Дався ж тобі той Лоренцо, що ти все про нього допитуєшся! Іще раз спитай, тоді вже ми тобі як слід одкажемо!

Бідна дівчина сумувала й журилася, боялася, а чого — й сама не знала, братів питати вже не сміла, а тільки кликала ночами свого коханого, благала його вернутися та нарікала, плачучи, що він десь забарився. Вдень і вночі виглядала вона його, спокою не знаючи. Одного разу, наплакавшись по своєму Лоренцові до знемоги, вона заснула в сльозах, і він їй наснився — блідий, страшний, одежа йому роздерта й закривавлена, а сам ніби говорить до неї: "Ізабетто, — каже, — ти все кличеш мене, дорікаєш, що я забарився, сльозами своїми гіркими картаєш мене; то знай же, що не можу я до тебе вернутися, бо того дня, як ти мене бачила востаннє, брати твої вбили мене". Тоді розповів, де його поховано, сказав іще, щоб не ждала його більше й не гукала, і здимів.

Ізабетта прокинулась і, повіривши тому нічному привиддю, гірко заплакала. Вранці встала і, не сказавши братам ані слова, надумала піти на те місце й подивитись, чи правда тому, що їй снилося. Вона одпросилась нібито погуляти і не гаючись рушила туди з одною дівчиною, що служила колись у них і знала всі її таємниці. Знайшовши те місце, вона згребла сухе листя й почала копати там, де земля була трохи м'якша. Не довго ж і копати їй довелося — там справді лежав труп її нещасливого коханця, ще цілий і не згнилий; видіння її виявилося аж надто правдивим. Гіркий жаль обійняв Ізабетту, та знала вона, що сльозами лихові не зарадиш. Якби примогла, забрала б вона з собою все те кохане тіло, щоб гідно його поховати, та, бачачи, що незмога, взяла вона ножа й одрізала голову од тулуба; голову завинула в рушник і дала нести служниці, а тіло закидала знов землею, та й пішла відтіль додому, так що ніхто нічого не бачив.

Удома замкнулася вона з тою головою в своїй кімнаті і поти над нею ревними сльозами ридала, поки її геть усю не обмила, і цілувала її без ліку. Тоді взяла гарного чималого глечика, в яких ото квіти садять — майоран або васильки, вклала туди голову, завинувши її в тонкий білий плат, присипала добре землею і посадила кущ прегарних салернських васильків. Ті квіти поливала вона не простою водою, а все рожаною або помаранчевою, та ще сльозами своїми. Сидить, було, все коло тих васильків, та так на них пильно дивиться, так ними болісно милується, бо під ними ж її Лоренцо, а потім схилиться над ними та й плаче, поки всіх сльозами не зросить. Од того догляду щоденного та ще од жизної землі, що з голови силу брала, розкохались ті васильки та розпишнились, дух запахущий із себе точили.

Помітили вже й сусіди, як вона з тими квітами панькається, а коли брати дивувались, що врода сестрина марніє, а очі ніби гаснуть, то їм сказали: "Отаке й таке вона щодня робить". Як почули те брати і самі в тому пересвідчились, почали їй доказувати, та докори не помагали; тоді вони веліли забрати од неї нишком ті васильки. Не знайшовши квітів на звичному місці, дівчина почала за ними шукати й питати, а як їй не вернули, то аж занедужала од плачу та тужіння, а нездужаючи, тільки й просила, що тих васильків. Братам аж чудно було, що вона за квітами так тужить; вони взяли того глечика, висипали з нього землю й побачили ту завинену в білий плат голову; хоч і надгнила вже вона, та по волоссю кучерявому впізнали вони, що то Лоренцова. Здивувались брати та й перелякались непомалу, щоб злочину їхнього не викрито; не довго думавши, вони забрали все своє добро і перевезлися потаєнці з Міссіни до Неаполя.

А дівчина все сльози лила та васильків своїх допоминалася; так і померла плачучи. Отак скінчилося її нещасливе кохання. Згодом люди про все те діло дізналися, хтось і пісню таку проложив, що й досі ще інколи співають:

Ох, які ж то злії люди

Вкрали в мене васильки?

ОПОВІДКА ШОСТА

Андреола любить Габріотта; вона розповідає йому свій сон, а він їй — свій і нагло вмирає в її обіймах; вона несе його з своєю служницею до його дому; їх забирає варта; Андреола оповідає все, як було; подеста хоче зґвалтувати її, та вона не дається; врешті батько звільняє її як неповинну, і вона, зневірившись у світі, йде в черниці

Дами вельми вподобали Філоменину оповідку, бо не раз уже чули тую пісню, та ніяк не могли допитатись, проти чого її проложено. Дослухавши король її до кінця, велів заступити чергу Панфілові, і той прийняв слово:

— Сон, про який говорилося в попередній історії, навів мені на думку іншу, що в ній уже два сни буде; тільки там сон показував, що вже сталось, а тут — що мало статися, і, скоро їх розказали, зразу те й здійснилося.