Декамерон - Боккаччо Джованні
Від того укинулась вона в таку журбу, а з журби в таку пасію, а з пасії в таку лють, що ніжна любов її до Рестаньйона обернулась у палку ненависть, і в осліпі своєму наважилась вона зрадливця за ту, мовляв, наругу смертю укарати. Допитавшись до одної старої грекині, що всяке труй-зілля добре знала, Нінетта щось їй там дала, а щось пообіцяла і випрохала в неї смертельного дання, яким не довго думавши напоїла ввечері Рестаньйона, що зопалу випив його, не сподіваючись лиха. Отрута була така сильна, що перед світом він сконав. Як почули про те Фолько й Угетто з коханками своїми, то, не знаючи, з чого він помер, оплакали його гірко разом із Нінеттою і поховали з великою шанобою.
Та через кілька день по тому попалася та баба, що Нінетті отруту варила, на якомусь іншому злоробстві; як узято її на тортури, то й про се призналася і виявила, що з того постало. Тоді герцог Критський, не розголошуючи справи, велів оточити вночі Фольків палац і схопити там отруйницю без галасу; як приведено Нінетту до нього, вона зразу ж, не чекаючи муки, розказала йому, як сталася та смерть. Фолько й Угетто довідались потаємне од герцога, за що взято Нінетту, і сказали про те своїм коханкам; вони дуже засмутились, проте докладали всіх зусиль, щоб порятувати сестру від огнища, бо саме такої кари вона за свій злочин заслужила, але надії було мало, бо герцог несхибно стояв на тому, щоб видати їй правий присуд.
Тоді молода і вродлива Мадлена, до якої давно вже залицявся герцог, хоч вона й не давалась йому на підмову, надумала врятувати сестру од спалення, вволивши герцогове бажання. Вона переказала через потайного посланця, що готова скоритися його волі під такою умовою, що сестру буде пущено живою-здоровою і про се ніхто ніколи не знатиме. Вислухавши сю любу звістку, герцог довго вагався, чи гоже йому так чинити, але врешті згодився. Порозумівшися з Мадленою, він велів одної ночі взяти Фолька й Угетта нібито на допит, а сам пішов потаймиру до неї ночувати. Перед тим він наказав про око зав'язати Нінетту в мішок, буцімто мали вкинути її нічної доби в море; тепер він привів її до Мадлени в нагороду за її ласку, а йдучи од неї перед світом, попрохав її, щоб ся перша ніч їхнього кохання не була останньою. Крім того, він сказав їй одіслати кудись провинницю, щоб не було ремства між людьми та щоб не довелось йому знов її переслідувати.
Наступного ранку Фолька й Угетта одпущено; почувши, що Нінетту нібито втоплено, вони поспішили додому, щоб потішити своїх коханок. Та за якусь годину помітив Фолько, що Мадлена переховує сестру; се дуже його здивувало і збудило в нім підозру, бо й раніше вже чув він дещо про герцогові зальоти. Він спитав у Мадлени, яким чином опинилась тут Нінетта. Мадлена вигадала якусь заплутану байку, щоб викрутитись, та хитрий коханець їй не повірив і став допитуватись правди; вона довго одмагалась, та врешті призналася. Тоді Фолько з досади й люті великої вихопив меча і вбив її, хоч як вона просилась і молилась. Злякавшись помсти герцогової і суду, він кинув труп її в кімнаті, а сам пішов до Нінетти і сказав їй якомога веселіше:
— Зараз же ходімо, Мадлена веліла мені одвезти тебе в одне місце, щоб ти знову не потрапила герцогові до рук.
Нінетта тому повірила і, бажаючи втекти звідти якнайшвидше, не зайшла навіть до сестри попрощатися (та таки вже й пізно було) і рушила з Фольком у дорогу; той устиг захопити трохи грошей, на які вони найняли в порту баркаса й поплили — а куди, так ніхто ніколи й не довідався.
Коли другого дня знайшли Мадлениного трупа, деякі Угеттові завидники і ненавидники зразу ж донесли про те герцогові; герцог же, що вельми любив Мадлену, запалав гнівом і рушив негайно до її дому. Він схопив Угетта і його коханку, які нічого не знали ні про вбивство, ні про втечу Фолька й Нінетти. Їх примусили признатися, що вони вчинили те душогубство разом із Фольком. Бачачи, що після сього признання їм загрожує неминуча смерть, вони з великими труднощами підкупили своїх вартівників на ті гроші, що тримали вдома про случай, і, не встигши захопити аніякісіньких речей, сіли разом із тими людьми у човен і втекли нічною добою на острів Родос, де в недовгім часі померли в нужді та злиднях. От до чого довели їх усіх нерозумна любов Рестаньйона та гнів Нінетти.
ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Джербіно, всупереч обітниці, даній його дідом, королем Гвільєльмом, нападає на корабель туніського царя, щоб викрасти його дочку; корабляни вбивають її, він їх усіх вирізує, а згодом сам кладе голову на плаху
Доказавши свою оповідку, Лауретта замовкла, а товариство гомоніло ще деякий час: хто жалкував за нещасливими коханцями, хто ганив Нінетту за той згубний гнів, хто ще якесь слівце своє докидав. Нарешті король, немовби пробудившися з глибокої задуми, підніс голову і кивнув Елізі, щоб казала далі. Та слухняно почала:
— Кохані подруги, деякі люди гадають, ніби Амур тільки в те серце стріли пускає, що від очей загорілося, і глузують із тих, котрі думають, що закохатися можна і з чутки. Моє оповідання ясно вам покаже, що перша думка помилкова: ви побачите, як двоє полюбились позаочі і з тої любові скорботної смерті дознали.
Гвільєльмо Другий, король Сицилії, мав, як кажуть самі остров'яни, двох дітей — сина Руджієрі та дочку Костанцію. Той Руджієрі помер поперед батька і лишив по собі синка на ймення Джербіно; дід виростив і викохав сироту як годиться, і з нього став прегарний юнак, славний хоробрістю своєю і лицарськими манерами. Слава та не лише в Сицилії славною була, а й по далеких світах лунала, а найдужче в царстві Берберійському, що в той час королеві сицилійському голдувало.
Дійшла та гучна слава про мужність і рицарськість юнакову і до дочки царя туніського, що була, як вірити самовидцям, найпрекраснішим витвором природи, взірцем честивості і благородства душевного. Вона любила слухати оповідань про героїв, та найдужче розкошувала, як чула од когось про Джербінові подвиги; малюючи в уяві своїй образ юного лицаря, вона палко в нього закохалась — все б тільки говорила про нього, все б тільки слухала.
Знов же таки до Сицилії, як і до інших країв, докотилася слава про урочу красу царівни туніської та про цноту її надзвичайну; начувся тої слави і Джербіно і запалав серцем до далекої красуні незгірше, як і вона до нього. Страх як хотілося йому побачити те диво, та все не було приключки, щоб у діда туди попроситися; тож як їхав до Тунісу которий із його друзів, благав він його сповістити царівну про те безмірне таємне кохання і од неї слово якесь привезти. Один такий посланець ухитрився доступитись до царівни, принісши їй на показ якісь коштовні жіночі окраси; він одкрив їй Джербінові почуття і сказав, що юний лицар оддає їй себе на службу разом з усім, що мав. Царівна вислухала тої мови з великою втіхою і попрохала посланця переказати принцові, що любить його рівно, на знак чого дарує йому один із своїх найдорожчих клейнодів. Джербіно прийняв той дарунок з невимовною радістю і не раз пересилав їй через того самого посередника дорогі гостинці та листи — як би їм побачитись та, пошли доле, одному до одного пригорнутися.
Отак рвалися вони душами одне до одного, а час не стояв: надумався цар туніський дочку свою за еміра гранадського оддати. Тяжко зажурилася царівна, що буде тепер не тільки даллю од свого коханого віддалена, а й шлюбом навіки од нього одчужена; радніша вона була, щоб сього не сталося, втекти од батька до Джербіна. Джербіно й собі, про ті заручини почувши, вельми засмутився і все думав, як би йому царівну одбити, коли її морем до Гранади везтимуть.
Туніський цар знав дещо про ту таємну любов і про замах, що готувався вчинити одважний лицар; як настав час посилати дочку за море, він повідомив сицилійського короля про свій намір і попросив його дати запоруку, що ані Джербіно, ані хтось інший не стане йому на перешкоді. Старий король Гвільєльмо, не чувши нічого про внукове кохання і не догадуючись, чому од нього вимагають такої обітниці, охоче здався на цареве прохання і на ознаку того послав йому свою рукавицю. Діставши таку запоруку, цар велів нарихтувати в карфагенському порту доброго корабля, обмислити його всім потрібним та оздобити пишно, щоб везти царівну в Гранаду, скоро стане на годині.
Царівна, що бачила те все і знала, послала нишком служебника свого до Палермо, щоб уклонився од неї прекрасному лицареві й переказав, що через кілька день вона має вирушати до Гранади; оттепер, мовляв, видно буде, чи справді він такий хоробрий, як славлять люди, чи справді він так любить її, як запевняє. Служебник виконав те доручення якнайкраще і повернувся до Тунісу. Як почув про те Джербіно і взнав, що дід його, король Гвільєльмо, дав таку запоруку, він спочатку був розгубився. Та сила любові й слова царівнині зробили своє: щоб не показатися боягузом, він подався до Мессіни, спорядив швиденько дві легкі галери, взяв із собою загін завзятих вояків і поплив з ними до Сардинії, сподіваючись, що поуз той острів ітиме царівнин корабель. Так же воно й сталося: через кілька день надплив той корабель тихим ходом (бо вітер був слабкий) до того місця, де вони чатували. Як побачив його Джербіно, озвався до своїх товаришів:
— Панове, як ви й справді такі завзяті люди, за яких я вас маю, то між вами нема, напевне, такого, хто не знав чи не знає любові — а без неї, на мою думку, нема на сім світі чоловікові ні добра, ні слави; коли ви самі кохали чи кохаєте, то легко зрозумієте моє бажання. Я люблю і з любові підняв вас на се діло; кохання моє на сьому кораблі, що ви бачите перед собою; на ньому ж, крім жаданки моєї, є багато усяких скарбів, і їх ми можемо здобути недорогим коштом — одвагою нашою бойовою. З усієї здобичі прошу я собі на пай лише одну дівчину, що з любові до неї я за зброю взявся, а то все нехай вам буде. Вперед же, сміліше вдармо на той корабель! Сам Бог нам сприяє: бачите, наслав ва нього безвітря!
Не треба ж було прекрасному лицареві тої мови даремно тратить: жадні до здобичі мессінці були вже там думками, куди він закликав їх словами. Ледве встиг він договорити, як усі загукали зично: "Добре, добре!" — і засурмили в сурми. Схопивши зброю, вони налягли на весла й погнали до корабля.
