Ромео і Джульєтта (сучасний переклад О. Грязнова) - Шекспір Вільям

Та здається,
Що двадцять років ще до тої миті! –
Забула – нащо кликала тебе.

Р о м е о
Дозволь лишитись, доки ти згадаєш.

Д ж у л ь є т т а
Навмисне не згадаю, щоб лишався,
Бо бути із тобою – то блаженство.

Р о м е о
А я лишусь, щоб ти про все забула.
Забуду й сам, що є у мене дім.

Д ж у л ь є т т а
Уже світає. Час тобі піти.
Та я б хотіла на шовковій нитці
Тебе тримати, як ручну пташину
Тримає часом дівчинка-пустунка,
Що, відпустивши трохи політати,
До себе знов притягує її,
Ревнуючи до волі від любові.
Р о м е о
Хотів би бути пташкою твоєю.

Д ж у л ь є т т а
І я цього хотіла б, та боюся,
Що ласками замучила б тебе.
Добраніч! Хоч гіркі прощання муки,
Так солодко продовжить мить розлуки,
Що я б її тягнула без кінця.
(Зникає.)
Р о м е о
Солодких снів очам, а спокій – серцю!
Чом я не сон, не спокій, щоб до рана
Не розлучались ми, моя кохана?
Тепер піду до пастиря святого,
Пораду й поміч попрошу у нього.
(Іде геть.)

Сцена третя

Келія брата Лоренцо.
Входить Л о р е н ц о з кошиком у руках.

Б р а т Л о р е н ц о
Всміхається світанок сіроокий,
Плямуючи хмарки, й останні кроки
Зробила ніч, хитаючись мов п'яна,
Щоб шлях звільнити для коліс Титана.
Раніш, ніж сонце висушить росу,
Я в кошику своєму принесу
Отруйні трави і цілющі квіти,
Які усі замлі своєї діти.
Земля – це мати і вона ж – могила:
Що породила, те і схоронила.
І скільки трав, що на землі ростуть,
Її, мов груди материнські, ссуть;
Властивостями різні, та багаті
Благословенним вмістом благодаті!
Усе, хоч має зовнішність огидну,
Приносить здатне користь очевидну.
Та можуть шкодить і трава, і злак,
Якщо їх застосовують не так.
Бо навіть доброчесність ненароком
В руках невмілих робиться пороком.
Та здатен добре вивчений урок
Зробити доброчесністю порок.
Буває, в квітці, що всіма забута,
Ховаються і ліки, і отрута.
Її понюхай – і прибуде сили,
А проковтни – і ляжеш до могили.
Як і людина, будь-яке зело
В собі ховає і добро, і зло.
Якщо добро не спинить зла роботу,
Тоді недуга знищить всю істоту.

Входить Р о м е о.
Р о м е о
Добридень, отче!
Б р а т Л о р е н ц о
Хай благословить
Тебе Господь! Чому мене збудить
Ти вирішив, мій сину, так зарано?
Що вдосвіта ти встав – це непогано.
Та все ж таки це – свідчення гризот,
Бо старикам не спиться від турбот,
А юність, безтурботну і ясну,
Нелегко пробудити нам від сну.
Мені прихід твій ранній підказав,
Що ти і зовсім в ліжко не лягав.

Р о м е о
Це правда. Мав солодші я години.

Б р а т Л о р е н ц о
О, гріх! Ти ніч провів у Розаліни?

Р о м е о
Ні, отче мій. Забув про неї я,
І прикрощі мої, і це ім'я.

Б р а т Л о р е н ц о
Хвалю, мій сину. Де ж ти був і з ким?

Р о м е о
Бенкетував я з ворогом моїм –
Красунею з ненависного клану,
Що завдала моєму серцю рану,
І я у серце рану їй завдав.
Ми хочемо, щоб ти нас врятував.
Як бачиш, я ненависті не маю –
Добра собі і ворогу бажаю.

Б р а т Л о р е н ц о
Кажи ясніш! Не треба зайвих слів,
Як просиш про відпущення гріхів.

Р о м е о
Скажу і не триматиму в секреті:
Я покохав Джульєтту Капулетті.
І я для неї теж зробився любим.
Все вирішено. Справа лиш за шлюбом.
Як ми зустрілись, покохали як –
Це розкажу пізніше, позаяк
Повинен ти навіки нас з'єднати:
Негайно і таємно повінчати.

Б р а т Л о р е н ц о
Святий Франциску! Що за дивна зміна?
А твій предмет любові, Розаліна?
Тепер уже забута, нелюбима?
Не серцем люблять юні, а очима.
Із них, я пам'ятаю, сліз потоки
Недавно на твої котились щоки.
Не шкодував солону воду ти,
Щоб почуттям додати гостроти!
Ще від твоїх зітхань усе в тумані,
Ще стогони і клятви полум'яні
Звучать у вухах. Досі ще блищить
Слід від сльози, який не встиг ти змить.
І це був ти! А мук твоїх причина
Була одна – прекрасна Розаліна!
То як же можуть встояти жінки,
Коли такі хиткі чоловіки?

Р о м е о
Мене ж ти лаяв за моє кохання.

Б р а т Л о р е н ц о
Не за любов, а за дурні страждання.

Р о м е о
Її ти радив із корінням рвати.

Б р а т Л о р е н ц о
Та не для того, щоб нову саджати.

Р о м е о
Не докоряй. Тепер любов моя
Мене кохає, як кохаю я –
Не те, що та…

Б р а т Л о р е н ц о
Та бачила, напевно,
Що ти читаєш по складах, непевно
Слова любові, лиш завчивши їх.
Та, вітрогоне, у ділах твоїх
Допомогти я згоден. Я б хотів,
Щоб шлюб цей знищив розбрат між батьків.

Р о м е о
Ходім же. Я тремчу від нетерпіння.

Б р а т Л о р е н ц о
Від поспіху загрожує падіння.

Ідуть геть.

Сцена четверта

Вулиця.
Входять Б е н в о л і о і М е р к у ц і о.

М е р к у ц і о
І де чорти того Ромео носять?
Ти кажеш, він додому не вертався?

Б е н в о л і о
Слуга казав, що не з'являвся він.

М е р к у ц і о
Якщо жорстокосердна Розаліна
Не перестане мучити його,
Він справді втратить розум через неї.

Б е н в о л і о
На нього лист чекає від Тібальта,
Племінника старого Капулетті.

М е р к у ц і о
Готовий побожитися, це – виклик.

Б е н в о л і о
Зуміє він йому відповісти.

М е р к у ц і о. Кожен, хто вміє писати, зуміє відповісти на лист.
Б е н в о л і о. Не листом, а ділом. Ромео покаже, яким буває відважним, коли його зачеплять.
М е р к у ц і о. Бідний Ромео і так ледь живий. Його наскрізь проткнули чорні очі білолицього дівчиська, він поранений у вухо любовною пісенькою, а стріла сліпого пустуна потрапила йому в самісіньке серце. Де вже йому тягатися з Тібальтом!
Б е н в о л і о. А чому б і ні? Що таке Тібальт?
М е р к у ц і о. Він перевершує навіть царя котів Тіберта. Він не лише вправний майстер церемоній, а й хоробрий боєць. Фехтує він, як по нотах, ніби співає, дотримуючись такту, міри і дистанції. Витримає паузу, а потім: раз, два, а на слові "три" його клинок уже в твоїх грудях. Він майстерно влучає навіть у шовкові гудзики і великий знавець усіх правил поєдинків, усіх прямих і непрямих приводів до них. О, його безсмертні passado! А його punto revesso! його hai!
Б е н в о л і о. А що воно таке?
М е р к у ц і о. Чума на всіх цих новомодних, манірних, недоладних блазнів, що пересипають мову нескінченними знаками оклику! Тільки й чуєш: "О, Боже, який чудовий клинок! Який дивовижно поставний чоловік! Яка розкішна шльондра!" О, праху мого шановного діда, скажи, чи не прикро, що ми повинні терпіти дзижчання набридлої зарубіжної мошви, усіх цих продавців одягу, що переслідують нас своїми pardonnez moi і довели крій штанів до такої потворності, що в них навіть сидіти не зручно на наших старих лавах? Щоб їх чорт забрав зі своїми bonjour і bon soir!
Входить Р о м е о.
Б е н в о л і о. Дивись, ось і Ромео!
М е р к у ц і о. Мов той в'ялений оселедець без ікри. О, м'ясо, м'ясо, чом ти обернулось на рибу? Він вже не людина, а поетичні зізнання Петрарки. Тільки в порівнянні з його коханою Лаура була кухоною дівкою (хоч її і оспівував кращий поет), Дідона – нечепурою, Клеопатра – циганкою, Єлена і Геро – потаскухами, а Тізба хоч і славилася своїми сірими оченятами, та у них не було блиску. Синьйоре Ромео, bonjour! Ось французьке вітання твоїм французьким штаням. Гарну штуку ти з нами вчора встругнув!
Р о м е о. Добридень вам обом. Яку ж це штуку?
М е р к у ц і о. Ніби не розумієш. Ти втік від нас! Дременув!
Р о м е о. Пробач, добрий Меркуціо. Я мав важливу справу. Так сталося, що я мимоволі забув про ввічливість.
М е р к у ц і о. Це все одно, що сказати: мені мимоволі довелося згинати коліна.
Р о м е о. Щоб вклонитися.
М е р к у ц і о. Саме для цього.
Р о м е о. Я щонайпристойніше витлумачив твої слова.
М е р к у ц і о. О, я і сам – квіт пристойності.
Р о м е о. Можливо, її троянда?
М е р к у ц і о. Саме так.
Р о м е о. У мене на танцювальних черевиках теж, якщо не троянди, то розетки зі стрічок.
М е р к у ц і о. Дотепно. Носись із цим дотепом, доки не зносяться твої черевики. Коли їх єдина підошва протреться, залишиться, хоч і зношений, твій єдиний дотеп.
Р о м е о. О, бідний дотепе на одній підошві! Як тобі не зноситися?
М е р к у ц і о. На допомогу, друже Бенволіо! Моя дотепність слабшає.
Р о м е о. Батогом її та острогами, батогом та острогами! Бо я заявлю, що обскакав тебе.
М е р к у ц і о. Ну, якщо твої дотепи полетять, як дикі гуси на полюванні, я пропав, бо в твоєму глузді більше безглуздя, ніж у п'яти таких, як мій. Може, ти справді вважаєш мене гусаком?
Р о м е о. Так, гусаком; нічим іншим ти ніколи й не був.
М е р к у ц і о. Якщо насмілишся це повторити, я вщипну тебе за вухо.
Р о м е о. Добрий гусак не щипає.
М е р к у ц і о. Твої дотепи – занадто гостра приправа. Від них щипає язик.
Р о м е о. Хіба гостра приправа не годиться для масного гусака?
М е р к у ц і о. Твоя натягнута дотепність розтягується, як м'яка шкіра; кожен дюйм її можна витягнути до цілого ліктя.
Р о м е о. Я буду доти тягнути її і вздовж, і вшир, доки ти не виявишся вгодованим гусаком.
М е р к у ц і о. Ну, бачиш: хіба не краще жартувати, аніж стогнати від кохання? Тепер ти став говірким, став колишнім Ромео, яким тебе створили природа і виховання. А ця дурнувата любов схожа на блазня, що бігає туди і сюди, висолопивши язика, і шукає, в яку дірку встромити свою забавку.
Б е н в о л і о. Ну, досить!
М е р к у ц і о. Навіщо зупиняєш мою приповідку?
Б е н в о л і о. Я боюся, що вона зайде надто далеко.
М е р к у ц і о. Помиляєшся! Приповідки мої короткі і зайти задалеко вони не можуть. Зміст останньої вичерпано, і я вже мовчу.
Р о м е о. От і добре.

Входять г о д у в а л ь н и ц я і її с л у г а П 'є т р о.
М е р к у ц і о. Парус, парус!
Б е н в о л і о. Їх двоє, двоє: спідниця і штани.
Г о д у в а л ь н и ц я. П'єтро!
П 'є т р о. Що накажете?
Г о д у в а л ь н и ц я. Дай-но моє віяло!
М е р к у ц і о. Закрий швидше її віялом, добрий П'єтро, бо воно краще за її обличчя.
Г о д у в а л ь н и ц я. Доброго ранку, синьйори.
М е р к у ц і о. Доброго вечора, прекрасна синьйоро!
Г о д у в а л ь н и ц я. Хіба ж зараз вечір?
М е р к у ц і о. Авжеж, не ранок, коли тінь від нахабного перста сонячного годинника стоїть на дванадцяти.
Г о д у в а л ь н и ц я. Як вам не соромно! Що ви за людина після цього?
Р о м е о. Це чоловік, синьйоро, якого Бог створив собі на шкоду.
Г о д у в а л ь н и ц я. Слово честі, добре сказано: собі самому на шкоду. Одначе, синьйори, чи не скаже хтось із вас, де мені знайти молодого Ромео?
Р о м е о.