Ромео і Джульєтта (сучасний переклад О. Грязнова) - Шекспір Вільям

Час уже не ранній.

Виходять усі, крім Джульєтти і годувальниці.
Д ж у л ь є т т а
Поглянь сюди й скажи: хто той синьйор?

Г о д у в а л ь н и ц я
Тіберіо старого спадкоємець.

Д ж у л ь є т т а
А той, що до дверей якраз підходить?

Г о д у в а л ь н и ц я
Петруччіо, здається, молодий.

Д ж у л ь є т т а
А той, що танцювати відмовлявся?

Г о д у в а л ь н и ц я
Не знаю.
Д ж у л ь є т т а
То піди, спитай, хто він.
(Годувальниця іде.)
Якщо жонатий він, то я загину.
Не в шлюбну постіль ляжу – в домовину.

Голувальниця повертається.
Г о д у в а л ь н и ц я
Його зовуть Ромео. Він – Монтеккі,
Син ворога, єдиний спадкоємець.

Д ж у л ь є т т а
Моя любов єдина проросла
З ненависті, що у душі жила.
Не знаючи, хто він, його зустріла.
Дізналася ж тоді, як полюбила.
І от я, не бажаючи того,
Кохаю ніжно ворога свого.

Г о д у в а л ь н и ц я
Що кажеш ти?
Д ж у л ь є т т а
Це – вірші. Кавалер
Мене навчив, танцюючи.

Г о д у в а л ь н и ц я
Ходім.
Останній гість уже залишив дім.
Ідуть геть.

Д І Я Д Р У Г А

П Р О Л О Г

Входить х о р.
Х о р
Колишню пристрасть час в труну поклав;
Нова любов у серці запалала.
І та, за ким Ромео так страждав,
Красунею здаватись перестала.

Тепер юнак Джульєтту покохав
І та його відразу покохала.
Він дівчині зізнатись би бажав,
Якби вона його не уникала.

Вона вважає ворогом його,
А він шукає хоч якусь можливість
Відкрити силу почуття свого,
Дівочу подолавши соромливість.

Та пристрасть, час і випадок дадуть
Їм і блаженство, й муки осягнуть.
(Іде геть.)

Сцена перша

Провулок і стіна перед садом Капулетті.
Входить Ромео.

Р о м е о
Чи можу я піти, як тут душа?
Тож повернись до неї, бідний праху!
(Перелазить через мур і зникає в саду.)

Входять Б е н в о л і о і М е р к у ц і о.

Б е н в о л і о
Ромео, друже! Де ти?

М е р к у ц і о
Він за нас,
Напевне, розумніший. Він вже в ліжку.

Б е н в о л і о
Ні, бачив я, що він побіг сюди,
Заліз на мур і в сад із нього скочив.
Поклич його.

М е р к у ц і о
Готовий заклинати.
Ромео, наш закоханий безумець,
Озвися! Дай нам знати хоч зітханням,
Хоч віршиком якимось, що ти тут.
Скажи: "Горить у грудях жар любові".
Хоч слово мов до кумоньки Венери,
З її синка сліпого поглузуй,
Із Купідона, що зумів так влучно
Стрілу свою пустити в короля
Кофетуа. Ні слова, ні зітхання?
Чи він не вмер? Закляття застосую.
Озвись, Ромео! Заклинаю я
Блискучими очима Розаліни,
Чолом високим, ніжними вустами,
Її ногами й стегнами крутими,
А також тим, що поруч і між ними,
З'явися нам, або хоч озовись!

Б е н в о л і о
Розсердиться, якщо тебе він чує.

М е р к у ц і о
За що тут можна сердитись? Коли б
Я заклинанням викликав, скажімо,
Якогось духа і його примусив
Прекрасну Розаліну осідлати
І їздити на ній, аж поки скине,
Тоді йому було б за що гнівитись.
А я всього лиш іменем коханки
Сюди його з'явитися прошу.

Б е н в о л і о
В пітьмі дерев він, певне, заховався,
Щоб настрою відповідала ніч.
Сліпій любові морок більше личить.

М е р к у ц і о
Не влучити у ціль сліпій любові.
Сидить він десь під деревом в саду
І мріє, щоб сама його кохана
Упала в руки, як достиглий плід.
О, щоб той плід порепався увесь!
Ромео, на добраніч! Ночувати
В саду занадто холодно і вогко. –
Чи йдеш?

Б е н в о л і о
Іду. Того шукати марно,
Хто не бажає, щоб його знайшли.

Ідуть геть.

Сцена друга

Сад Капулетті.
Входить Р о м е о.

Р о м е о
Хай із сердечних ран жартує той,
Хто сам не мав їх.
Вгорі на балконі з'являється Д ж у л ь є т т а.
Що за дивне світло?
Там, певне, схід. Сама ж Джульєтта – сонце.
Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом
Блиск заздрісного місяця затьми,
Який вже і тепер поблід від злості,
Що ти, – одна із німф, його служниця, –
Красою перевершуєш його.
Скинь одяг свій, блідий, зеленкуватий,
Що лиш весталкам личить. Скинь скоріш!
Володарка душі, моя кохана!
Якби вона про це хоча би знала!
Вона говорить, хоч без слів, за неї
Говорять очі. Я їй відповім!..
Ні, я зухвалий: мова не до мене.
Дві зірки, певне, попросили очі
На небі посвітити замість себе,
Або з очниць засяяли самі?
З її рум'янцем поруч бліднуть зорі,
Як блідне свічка у промінні сонця.
Коли б очам знайшлося місце в небі,
Потоки світла затопили б світ
І, день зустрівши, заспівали б птахи…
Ось щічкою торкнулася руки…
О, чом же я не рукавичка з неї?
Її щока торкнулась би мене!

Д ж у л ь є т т а
О горе, горе!
Р о м е о
Щось вона сказала…
О, говори, мій ангеле, іще!
Ти сяєш так у мороці нічному,
Як легкокрилий посланець небес,
Коли він мчить в прозорому повітрі,
Ліниві обганяючи хмарки,
І смертні зачаровано слідкують
За дивним, променистим цим видінням.

Д ж у л ь є т т а
Ромео! О, навіщо ти – Ромео?
Зречись батьків та імені свого!
Якщо не хочеш, присягнись кохати,
І я не буду більше Капулетті.

Р о м е о
(про себе)
Чекати ще, чи зразу говорити?

Д ж у л ь є т т а
Ім'я Монтеккі змушує мене
Дивитись, як на ворога, на тебе.
Але важливо те, який ти сам.
Монтеккі – щось абстрактне: не рука,
Не палець чи якась частина тіла.
О, інше відшукай собі ім'я!
Та що таке ім'я? – одна лиш кличка.
Якби троянда мала іншу назву,
Хіба вона так солодко не пахла б?
Так і Ромео, звавшись не Монтеккі,
Не втратив би довершеність свою.
Зречись же ти ім'я свого, Ромео!
Мене усю візьми собі взамін!

Р о м е о
Ловлю тебе на слові. Лиш скажи,
Що любиш ти мене, і я віднині
Не буде ні Ромео, ні Монтеккі.

Д ж у л ь є т т а
Хто ти такий, що в темряві нічній
Підслухав раптом таємницю серця?

Р о м е о
Назватися не смію, бо ім'я,
Моя свята, ненависне для мене:
Воно тобі вороже. На папері
Побачивши, його б я розірвав.

Д ж у л ь є т т а
Язик твій не сказав ще й сотні слів,
Як я за звуком голосу впізнала,
Що ти – Ромео, більш того – Монтеккі.

Р о м е о
Красуне, не Монтеккі й не Ромео,
Якщо вони ненависні для тебе.

Д ж у л ь є т т а
Скажи, навіщо ти прийшов сюди?
Високий мур не просто перелізти.
Згадай, хто ти: тебе чекає смерть,
Як хтось тебе із родичів побачить.

Р о м е о
Над муром піднесли кохання крила,
Бо стіни для кохання – не завада,
І родичам не зупинить мене.

Д ж у л ь є т т а
Вони тебе уб'ють, якщо застануть.

Р о м е о
А хоч би й так? Твоїх очей байдужість
Страшніша, ніж десятки їх мечей.
Поглянь лиш ніжно, й злобу я здолаю.

Д ж у л ь є т т а
О, тільки б не застали тут тебе!

Р о м е о
Мене укриє ніч від їх очей.
А втім, якщо не любиш, хай застануть.
Бо легше вмерти від ворожих рук,
Ніж далі жити без твого кохання.

Д ж у л ь є т т а
Хто був тобі сюди провідником?

Р о м е о
Любов мені дорогу показала.
Вона мені позичила свій зір.
Я не моряк, та плив би за тобою
На щонайдальший берег океану,
Щоб скарб твого кохання там знайти.

Д ж у л ь є т т а
Моє лице ховає маска ночі,
Але воно від сорому палає
За ті слова, що ти підслухав тут.
Від них би я відмовитись хотіла,
Щоб хоч якусь пристойність зберегти,
Та тільки лицемірити не хочу.
Скажи, чи справді любиш ти мене?
Ти скажеш "так", і я тобі повірю.
Я знаю, що брехливі всі присяги,
І що із них сміється сам Юпітер.
Тож не клянись, Ромео, милий мій.
Скажи, якщо ти любиш, прямо й чесно.
Коли ж вважаєш, що занадто легко
Ти переміг мене, скажу я: "Ні!"
Насуплюся і буду невмолима,
Щоб ти за мною довго упадав.
Я справді безрозсудна, мій Монтеккі;
Можливо, й легковажною здаюсь.
Та буду я вірнішою в коханні,
Ніж ті, які приховують любов.
І я б могла байдужою здаватись,
Коли б ти не застав мене зненацька
І пристрасне зізнання не почув.
Пробач і не вважай за легковажність
Порив, який тобі відкрила ніч.

Р о м е о
Клянусь промінням місяця тремтливим,
Що обливає сріблом ці дерева…

Д ж у л ь є т т а
Ні, місяцем зрадливим не клянись,
Який свій вигляд змінює так часто!
Чи, може, і любов твоя мінлива?

Р о м е о
То чим же присягнутися тобі?
Д ж у л ь є т т а
Не присягайся зовсім. А як хочеш,
Собою присягнись, – моїм кумиром, –
І я повірю.
Р о м е о
Я тобі клянусь…

Д ж у л ь є т т а
Ні, не клянись! Хоч ти – єдина радість,
Та зближення не радує мене.
Раптове, несподіване, поспішне,
Воно занадто з блискавкою схоже,
Що зникне перш, ніж встигнеш ти сказати:
"Ось блискавка". Мій милий, на добраніч!
Хай розів'ється паросток кохання
До зустрічі нової в пишну квітку.
Тож доброго тобі бажаю сну!
Хай тихе щастя, що не має меж,
Тобі у груди переллється теж.

Р о м е о
Невже залишиш без винагороди?

Д ж у л ь є т т а
Якої ж нагороди ти чекаєш?

Р о м е о
Твою присягу в обмін на мою.

Д ж у л ь є т т а
Я присяглась раніше, ніж просив ти,
Але хотіла б клятву повернути.

Р о м е о
Як! Відібрати клятву? Нащо, мила?

Д ж у л ь є т т а
Щоб дати знову клятву ту тобі.
Та я того бажаю, що вже маю:
Моя безмежна ніжність, наче море;
Глибока, як воно, моя любов.
Чим більше їх я віддаю тобі,
Тим більше залишається у мене.
Обидві – нескінченні.
Г о д у в а л ь н и ц я кличе за сценою.
В домі шум!
Прощай, Ромео любий! – Я іду! –
Мені будь вірним, милий мій Монтеккі.
Ще трохи почекай – я повернусь.
(Виходить.)
Р о м е о
Блаженна ніч! Благословенна ніч!
Але, як ніч, – можливо, все це сниться?
Для дійсності занадто сон солодкий!
Знову з'являється Д ж у л ь є т т а.
Д ж у л ь є т т а
Ще кілька слів, Ромео, і тоді вже
Розійдемось. Якщо мене ти любиш
І думаєш про шлюб, то завтра вранці
Ти передай записку з посланцем,
Якого я пришлю, – де і коли
Ми зможемо з тобою повінчатись.
І я складу життя до ніг твоїх,
Піду з тобою хоч до краю світу.

Г о д у в а л ь н и ц я
(за сценою)
Джульєтто!
Д ж у л ь є т т а
Я іду! – Як ти задумав
Вчинити щось недобре…

Г о д у в а л ь н и ц я
(за сценою)
Синьйорино!
Д ж у л ь є т т а
Іду, іду! – … тоді тебе молю:
Облиш мене одну із власним горем.
Тож завтра я пришлю.

Р о м е о
Клянусь душею…
Д ж у л ь є т т а
Бажаю ночі доброї ще раз!
(Виходить.)
Р о м е о
Вона без тебе спохмурніла враз.
(Робить кілька кроків, щоб піти.)
До милої, як з школи, мчить кохання,
Бреде ж від неї, ніби в школу зрання.

Д ж у л ь є т т а
(знову виходячи на балкон)
Ромео, стій! Якби у мене був
Сокольничого голос, щоб до себе
Я приманила сокола мого!
В неволі голос хриплий і слабкий.
Інакше б я примусила луну
Захрипнути ще більше, аніж я,
Повторюючи це ім'я за мною.
Р о м е о
(повертаючись)
Моя душа мене до себе кличе.
Як ніжно й срібно голос цей звучить
І пестить слух, мов музика прекрасна!

Д ж у л ь є т т а
Ромео!
Р о м е о
Люба!
Д ж у л ь є т т а
То коли ж до тебе
Мені прислати завтра посланця?

Р о м е о
Десь о дев'ятій.
Д ж у л ь є т т а
Добре.