Гіркий сміх - Вале Пер

Це помічник слідчого Оке Стенстрем.

Запитання: Стенстрем? Той, що працював у комісії розслідування вбивств?

Відповідь: Так.

Кілька репортерів хотіли пройти до дверей, але Гунвальд Ларсон знов підняв руку:

– Я просив би вас не сновигати туди й сюди. Є ще які запитання?

Запитання: Ви вважаєте, що він там опинився випадково?

Відповідь: Невідомо.

Запитання: Я звертаюся до вас особисто. Ви вважаєте, що серед жертв випадково виявився один поліцай?

Відповідь: Я прийшов сюди не для того, щоб відповідати на особисті запитання.

Запитання: Чи помічник слідчого Стенстрем виконував якесь особливе завдання, коли це сталося?

Відповідь: Невідомо.

Запитання: Він учора ввечері був на службі?

Відповідь: Ні.

Запитання: Отже, він був вільний?

Відповідь: Так.

Запитання: Виходить, він опинився там випадково. Ви можете назвати прізвища ще якихось жертв?

Відповідь: Ні.

Запитання: У Швеції це перше масове вбивство. Але за кордоном протягом останніх років було чимало таких випадків. Чи вам не здається, що цей дикий вчинок міг бути навіяний чужим прикладом, скажімо, американським?

Відповідь: Невідомо.

Запитання: Чи, на думку поліції, вбивцею може бути якийсь божевільний, що хотів зчинити переполох і викликати сенсацію навколо своєї особи?

Відповідь: Є така теорія.

Запитання: Скільки серед жертв жінок?

Відповідь: Дві.

Запитання: Отже, шестеро вбитих – це чоловіки?

Відповідь: Так.

Запитання: Серед них водій і помічник слідчого Стенстрем?

Відповідь: Так.

Запитання: Ще хвилинку. Ми чули, що один з потерпілих живий і котрась машина "швидкої допомоги" забрала його, перше ніж поліція встигла оточити місце події?

Відповідь: Ну й що?

Запитання: Чи це правда?

Відповідь: Дальше запитання.

Запитання: Нам сказано, що ви перший прибули на місце катастрофи. Це правда?

Відповідь: Так.

Запитання: Коли саме?

Відповідь: Об одинадцятій годині двадцять п'ять хвилин.

Запитання: Який тоді вигляд мав автобус?

Відповідь: А як ви думаєте?

Запитання: Чи ви могли б сказати, що це найстрахітливіше видовище з усіх, які вам доводилось бачити у своєму житті?

Гунвальд Ларсон незворушно глянув на того, хто поставив це запитання. То був зовсім молодий хлопець в окулярах у сталевій оправі, з мізерною рудою борідкою. Тоді відповів:

– Ні, я так не міг би сказати.

Відповідь, здавалося, викликала невдоволення. Одна з репортерок наморщила лоба й невпевнено, недовірливо запитала;

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що сказав.

Перед тим як піти в поліцію, Гунвальд Ларсон служив у військовому флоті. В серпні 1943 року він допомагав підіймати затоплений підводний човен "Ульсен", що пролежав три місяці на морському дні. Декотрі з тридцяти трьох загиблих були його товаришами з військової школи. Після війни він разом з іншими вивозив балтійських колабораціоністів з табору Реннеслет, а також приймав тисячі жертв, репатрійованих з німецьких таборів. Більшість із них були жінки й діти, і чимало їх не витримали подорожі.

Але навіщо було все це пояснювати цій зеленій молоді? Тому він коротко сказав:

– Є ще запитання?

– Чи поліція вже зв'язалася з кимось, хто бачив цей випадок?

– Ні.

– Отже, в центрі Стокгольма сталося масове вбивство. Вісьмох людей позбавлено життя, і це все, що поліція може сказати?

– Так.

На цьому прес-конференція скінчилася.

IX

Минула добра хвилина, поки хтось зауважив, що прийшов Ренн зі списком. Мартін Бек, Кольберг, Меландер і Гунвальд Ларсон схилилися над столом, де лежали розкидані фотографії з місця злочину, коли Ренн зненацька проштовхався між них і сказав:

– Ну от, уже готовий список.

Він народився і виріс у Ар'єплозі і зберіг свою північну говірку, хоч уже понад двадцять років жив у Стокгольмі.

Ренн поклав список на край столу, присунув стільця й сів.

– Не лякав би ти людей, – зауважив Кольберг, бо в кімнаті так довго панувала тиша, що він здригнувся від Реннового голосу.

– Ага, зараз побачимо, – нетерпляче сказав Гунвальд Ларсон і простяг руку по список.

За хвилину він повернув список назад Реннові й сказав:

– Такого маку я зроду не бачив. Ти хоч сам можеш ч його прочитати? А копії ти не зробив?

– Звичайно, зробив, – відповів Ренн. – Зараз буде й копія.

– О'кей, – мовив Кольберг. – Послухаймо.

Ренн витяг окуляри й відкашлявся. Тоді почав гортати нотатки.

– З восьми вбитих четверо жили поблизу кінцевої зупинки, – почав він. – І той поранений теж там живе.

– Будь ласка, по порядку, – попросив Мартін Бек.

– Гаразд. Отже, перший водій. Він дістав дві кулі в потилицю і одну в скроню. Мабуть, помер відразу.

Мартін Бек не хотів дивитися на фотографію, яку Ренн витяг з-поміж інших на столі. Він дуже добре знав, який вигляд мав убитий на передньому кріслі.

– Водія звали Густав Бенгтсон, йому було сорок вісім років. Одружений, мав двоє дітей і мешкав на Інедальсгатан, п'ять. Родину повідомлено про нещастя. Це був його останній рейс. Він мав висадити пасажирів на останній зупинці, а потім відвести автобус у гараж. Касу ніхто не пограбував, а в гаманці у водія також було сто двадцять крон.

Ренн поглянув на своїх слухачів поверх окулярів:

– Тим часом це про нього все.

– Давай далі, – сказав Меландер.

– Я дотримуватимусь того порядку, що в схемі. Отже, далі йде Оке Стенстрем. Убитий п'ятьма пострілами в спину. Одна куля, в праве плече збоку, мабуть, попала рикошетом. Йому було двадцять дев'ять років і мешкав він…

Гунвальд Ларсон перебив його:

– Це можна пропустити. Ми знаємо, де він мешкав.

– А я не знаю, – сказав Ренн.

– Він мешкав на Черговсгатан разом із своєю нареченою…

Гунвальд Ларсон знов перебив його:

– Вони не заручені. Я недавно питав його.

Мартін Бек сердито глянув на нього й кивнув Реннові, щоб той читав далі.

– Він мешкав з Осою Турел. Їй двадцять чотири роки, і працює вона в бюро подорожей.

Він скоса глянув на Гунвальда Ларсона й додав:

– Жили без шлюбу. Я не знаю, чи її повідомлено.

Меландер витяг з рота люльку і сказав:

– Повідомлено.

Жоден з них не глянув на знімок спотвореного тіла Стенстрема. Вони вже його бачили й не хотіли дивитися ще раз.

– У правій руці він тримав свій службовий пістолет, зняв його з запобіжника, але ні разу не вистрілив. У кишені у нього знайдено гаманець з тридцятьма сімома кронами, посвідку про особу, фотокартку Оси Турел, листа від матері й кілька квитанцій. А ще шоферські права, записник, ручки й ключі. Нам усе це повернуть з лабораторії, коли скінчать роботу. Читати далі?

– Так, прошу, – мовив Кольберг.

– Дівчину на сидінні поряд із Стенстремом звати було Бріт Данієльсон. Вона мала двадцять дев'ять років, була неодружена і працювала в лікарні на Сабатсберзі. Вона була медсестра з дипломом.

– Цікаво, чи не їхали вони разом, – мовив Гунвальд Ларсон. – Може, Стенстрем часом скакав убік?

Ренн докірливо глянув на нього.

– Треба буде з'ясувати, – сказав Кольберг.

– Вона мешкала разом з іншою медсестрою із Сабатсберзької лікарні на Карлбергсвеген, вісімдесят сім. За словами тієї дівчини, яку звуть Мопіка Грангольм, вона верталася просто з лікарні. В неї влучила одна куля. В скроню. Вона єдина з усіх жертв, що дістала тільки одну кулю. В її сумочці знайдено тридцять вісім різних дрібничок. Треба їх перераховувати?

– На якого біса? – сказав Гунвальд Ларсон.

– Під четвертим номером у списку стоїть Альфонс Шверін, той, що лишився живий. Він лежав горілиць між задніми поздовжніми сидіннями. Ви вже знаєте, які в нього рани – постріл у живіт і куля поблизу серця. Відомо, що він самітний і мешкає на Норра Сташунсгатан, сто сімнадцять. Йому сорок три роки, а працює він в одній. дорожній конторі. До речі, як йому тепер?

– І досі не опритомнів, – сказав Мартін Бек. – Лікарі сподіваються, що він прийде до тями, але не впевнені, чи зможе говорити й чи щось пам'ятатиме.

– А хіба куля в грудях не дає говорити? – запитав Гунвальд Ларсон.

– Не куля, а шок, – відповів Мартін Бек.

Він відсунувся зі стільцем назад і потягнувся. Тоді закурив сигарету і знов схилився над схемою.

– Ну, а той у кутку? Номер п'ять? – запитав він і показав пальцем на заднє сидіння в правому кутку автобуса.

Ренн заглянув у свої нотатки.

– Той дістав вісім куль. У груди і в живіт. Він араб, на прізвище Мохамед Буссі, алжірський підданець, тридцяти шести років. У Швеції не має ніяких родичів. Він мешкав у своєрідному пансіонаті на Норра Сташунсгатан. Мабуть, їхав додому з роботи, з "Зигзага" – того чудернацького ресторанчика на Васагатан. Це поки що про нього все.

– Араб? – перепитав Гунвальд Ларсон. – Чи то не вони там у себе люблять влаштовувати стрілянину?

– Твоя політична освіта просто приголомшлива, – зауважив Кольберг. – Тобі треба перейти на службу в держбезпеку.

– Вона зветься державною поліцією з питань безпеки, – поправив його Гунвальд Ларсон.

Ренн устав, витяг з купи кілька фотографій, розіклав їх на столі й сказав:.

– Цього хлопця не впізнано. Номер шість. З крайнього сидіння зразу за середніми дверима. В нього попало шість куль. У кишенях він мав коробочку сірників, сигарети, автобусний квиток і тисячу вісімсот двадцять п'ять крон різними купюрами. Оце все.

– Багато грошей, – задумливо. сказав Меландер.

Вони схилились над столом, пильно розглядаючи фотографії незнайомого. Він зсунувся з сидіння і майже лежав, спираючись головою на спинку сидіння, звісивши додолу руки й простягнувши в прохід ліву ногу. Піджак спереду був залитий кров'ю. Обличчя не було.

– Хто б це в біса міг бути? – сказав Гунвальд Ларсон. – Та його і рідна мати не впізнала б.

Мартін Бек підійшов до схеми автобуса на стіні.

– Я оце міркую, чи не було їх двоє.

Всі зацікавлено глянули на нього.

– Кого двоє? – запитав Гунвальд Ларсон.

– Тих, що стріляли. Бо ж подивіться, як усі жертви чемно сидять на своїх місцях. Крім того, що залишився живий і міг уже потім упасти з сидіння.

– Двоє божевільних зразу? – недовірливо мовив Гунвальд Ларсон.

Кольберг підвівся і став біля Мартіна Бека.

– Ти думаєш, що хтось устиг би зреагувати, якби стріляв тільки один? Так, можливо. Але ж він просто скосив їх. За одну мить, а коли ще й уявити собі, ш і вони, мабуть, були приголомшені…

– Будемо далі читати список? Адже скоро ми однаково довідаємося, скільки там було знарядь убивства – одне чи більше.

– Авжеж, читай далі, Ейнаре, – сказав Мартін Бек.

– Під номером сьомим маємо Югана Чельстрема, ремісника.