Гіркий сміх - Вале Пер
Вони мали звичку завжди сідати в останній вагон і в такий спосіб часто зустрічалися, навіть не домовляючись наперед.
Вони вийшли на Медборгарплатсен і рушили по Фолькунгагатан. Було вже десять хвилин на десяту, і крізь хмари виглядало бліде сонце. Вітер був крижаний, і вони щільніше загорнулися в плащі.
За рогом, коли вони вже звернули на Естьєтагатан, Кольберг спитав:
– Ти не чув, як із тим пораненим у лікарні, із Шверіном?
– Чув, я вранці телефонував туди. Операція вдалася настільки, що він живий. Але й далі без пам'яті, і лікарі не можуть нічого сказати про наслідки, поки він не опритомніє.
– А є надія, що він опритомніє?
Мартін Бек здвигнув плечима.
– Хтозна. Будемо сподіватися.
– Цікаво, скільки мине часу, поки газети винюхають про нього.
– В Каролінській лікарні обіцяли мовчати, – сказав Мартін Бек.
– Авжеж. Але хіба ти не знаєш репортерів? Ті всюди пролізуть.
Вони йшли по Черговсгатан, поки досягли вісімнадцятого номера.
На табличці пожильців унизу стояло прізвище "Турел", але на дверях до квартири на другому поверсі була прибита біла картка, а на ній написано тушшю: "Оке Стенстрем".
Відчинила їм невисока дівчина; Мартін Бек за службовою звичкою визначив, що її зріст – метр шістдесят.
– Заходьте і роздягайтесь, – сказала вона, зачиняючи за ними двері.
Голос у неї був низький і хрипкуватий.
Оса Турел була вбрана у вузькі чорні штани й блакитну трикотажну спортивну сорочку. На ногах у неї були грубі сірі вовняні шкарпетки, на кілька номерів більші за її розмір, мабуть Стенстремові. Вона мала карі очі, темне, дуже коротко обстрижене волосся й вилицювате обличчя, яке швидше можна було назвати смішним і пікантним, ніж милим чи вродливим. Постать у неї була тендітна, плечі й стегна вузькі, груди маленькі.
Вона мовчки очікувально постояла, покп Мартін Бек і Кольберг клали на поличку капелюхи поряд із старою Стенстремовою шапкою і вішали плащі. Тоді пішла попереду до кімнати.
Кімната з двома вікнами на вулицю була затишна й чепурна. Під стіною стояла величезна різьблена книжкова шафа. Крім неї і шкіряного крісла з високою спішкою, меблі були відносно нові. Майже всю підлогу затуляв ясно-червоний волохатий килим. Тонкі вовняні завіси теж були ясно-червоні.
Кімната була неправильної форми, з одного рогу короткий коридорчик вів до кухні. Крізь відчинені в коридор двері видно було другу кімнату. Кухня і спальня виходили вікнами на подвір'я.
Оса Турел сіла в шкіряне крісло й підігнула під себе ноги. Вона показала на два стільчики, і Мартін Бек з Кольбергом також сіли. Попільничка на довгому столику була повна недокурків.
– Думаю, ви розумієте, що нам не дуже приємно надокучати вам, – сказав Мартін Бек. – Але… нам неодмінно треба було якнайшвидше поговорити з вами.
Оса Турел відповіла не зразу. Вона взяла сигарету, що лежала запалена на краю попільнички, і глибоко затягнулася, її рука ледь тремтіла, під очима були сипці.
– Так, я розумію, – нарешті сказала вона. – Та й добре, що ви прийшли. Я сиджу в цьому кріслі, відколи… ну, відколи мені сказали… Все сиджу і намагаюся зрозуміти… намагаюся збагнути, що це правда…
– Панно Турел, а чи немає когось, хто б міг побути тут з вами? – запитав Кольберг.
Вона похитала головою.
– Мати померла торік. А батько – двадцяті, років тому.
Мартін Бек нахилився вперед і, пильно дивлячись їй у вічі, спитав:
– Ви хоч трохи спали?
– Не знаю… Ті, що тут учора були, дали мені кілька таблеток, тож я поспала якусь годину. Це, врешті, не так важливо. Я якось тримаюся. – Вона зім'яла сигарету в попільничці й промурмотіла, не підводячи очей: – Тільки мушу звикнути до думки, що його немає живого. А на це, мабуть, треба часу.
Ні Мартін Бек, ні Кольберг не знали, що їм сказати. Мартін Бек раптом відчув, що в накуреній кімнаті йому важко дихати. В повітрі висіла гнітюча тиша. Нарешті Кольберг відкашлявся і глухим голосом сказав:
– Панно Турел, можна спитати вас дещо про Стенстр… про Оке?
Оса Турел поволі звела на нього погляд. Раптом вона блиснула очима й усміхнулася:
– Нічого, коли я зватиму вас "комісаром" і "старшим слідчим"? – спитала вона. – А ви звіть мене просто Осою, бо я звертатимусь до вас на "ти". Адже по-своєму я давно вас добре знаю. – Вона лукаво глянула на них і додала: – Через Оке. Ми з ним часто бачилися. Ми багато років жили разом.
"А ми – наче похоронне бюро "Кольберг і Бек". Треба не вішати носа. Дівчина добре тримається", – подумав Мартін Бек.
– Ми також багато чули про вас, – сказав Кольберг уже не таким напруженим голосом.
Оса встала й відчинила вікно. Тоді взяла попільничку й пішла до кухні. Усмішка з її обличчя зникла, навколо губів залягли суворі зморшки. З кухні вона принесла порожню попільничку і знов сіла в крісло.
– Скажіть мені, будь ласка, як до цього дійшло? – спитала вона. – Що, власне, сталося? Вчора я мало що довідалась, а газет не хочу читати.
Мартін Бек закурив.
– Гаразд, – відповів він.
Поки він оповідав, Оса непорушно сиділа в кріслі й не – зводила з нього очей. Він пропустив деякі подробиці, але загалом переказав перебіг подій так, як вони собі їх досі відтворили. Коли він скінчив, Оса запитала:
– А куди Оке їхав? Чого він опинився саме в тому автобусі?
Кольберг глянув на Мартіна Бека і сказав:
– Ми сподівались довідатись про це від тебе.
Оса Турел похитала головою:
– Я не маю ніякого уявлення.
– А ти не знаєш, що він робив раніше, протягом дня? – запитав Мартін Бек.
Вона здивовано глянула на нього.
– Ви хіба не знаєте? Він цілий день працював. Ви ж повинні були знати, яка в нього робота.
Мартін Бек якусь хвилину повагався, тоді сказав:
– Я востаннє бачив його в п'ятницю. Він заходив на роботу перед обідом.
Вона встала і пройшлася по кімнаті.
– Але ж він працював і в суботу, і в понеділок. Ми вийшли разом з дому в понеділок уранці. А ти теж не бачив Оке в понеділок?
Вона глянула на Кольберга. Той похитав головою і спитав:
– Він не казав, що поїде на Вестберг? Чи на Кунгсгольмсгатан?
Оса хвилину подумала.
– Ні, не казав нічого. І це, мабуть, усе пояснює. Він же мав якусь справу в місті.
– Ти кажеш, що він працював і в суботу? – запитав Мартін Бек.
Вона кивнула головою.
– Так, але не цілий день. Ми вранці вийшли разом, я скінчила роботу о першій і, ніде не гаючись, вернулася додому. А Оке прийшов відразу за мною. Він купив усе, що треба. В неділю він був вільний, і ми пробули разом цілий день.
Вона знов сіла в крісло, обхопила руками коліна й закусила нижню губу.
– Він не розповідав, що саме робив? – запитав Кольберг.
Оса похитала головою.
– Хіба він ніколи не розповідав про свою роботу? – спитав Мартін Бек.
– Розповідав. Ми завжди все обговорювали. Але не "останнім" часом. Про свою останню роботу він нічого не казав. Я навіть здивувалася, що він мовчав. Бо звичайно він розповідав про різні випадки, а особливо, як було щось важке й заплутане. Та, певне, цього разу він не міг… – Вона раптом затнулася й підвищила голос: – А чого ви, до речі, питаєте? Ви ж його начальники. Хочете дізнатися, чи він не зраджував мені якихось ваших таємниць? Запевняю вас, що ні. Протягом останніх трьох тижнів він не сказав мені про свою роботу жодного слова.
– Річ у тім, що він не мав чого особливо розповідати, – заспокоїв її Кольберг. – Останні три тижні були винятково бідні на події, ми фактично майже сиділи без діла.
Оса Турел пильно глянула на нього.
– Нащо ти це кажеш? Принаймні Оке мав повно роботи. Останнім часом він, властиво, працював цілими добами.
XIV
Ренн глянув на годинник і позіхнув. Тоді перевів очі на ліжко, де лежав весь забинтований чоловік. Далі затримав погляд на апаратурі, що підтримувала життя потерпілого, і, врешті, на медсестрі середнього віку, яка стежила за апаратурою. Вона щойно змінила порожню пляшку в крапельниці. Рухи її були швидкі, точні й навдивовижу доцільні – видно було, що вона вже багато років виконувала таку роботу.
Ренн позіхнув, затуливши долонею рота.
Медсестра зразу помітила, що він позіхає, і неприязно глянула на нього.
Ренн уже не одну годину або сидів у цій антисептичній, ізольованій кімнаті з холодним світлом і голими білими стінами, або тинявся по коридору перед операційною залою.
Крім того, більшу частину цього часу він провів у товаристві чоловіка на прізвище Ульгольм, якого досі ніколи не зустрічав і який, проте, виявився по-цивільному вбраним старшим помічником інспектора поліції.
Ренн напевне не належав до найздібніших працівників відділу і не дуже прагнув чогось навчитися. Він був задоволений собою та своїм життям і вважав, що здебільшого все влаштоване так, як і має бути. Але саме завдяки цим своїм рисам він став корисним, щоб не сказати "добрим поліцейським. Він дивився на всі речі просто, не мав, схильності створювати проблеми й труднощі, яких не існувало. Майже до всіх він ставився прихильно, і його також майже всі любили.
Але навіть простодушному Реннові Ульгольм здавався безмежно нудним і тупим.
Ульгольм був невдоволений усім – починаючи від платні, що, як і належало сподіватися, була дуже мала, і кінчаючи начальником поліції, який не вмів навести в себе залізного порядку.
Він обурювався, що дітей у школі не вчать послуху і що навіть серед поліцейських немає справжньої дисципліни.
Однак найдужче він накидався на три категорії людей, які Реннові ніколи не зробили нічого поганого і про яких він ніколи не думав, а саме: Ульгольм ненавидів чужоземців, молодь і соціалістів.
Він, наприклад, вважав ганьбою те, що поліцейським дозволили носити бороди.
– Ще вуса півбіди, – казав він, – але й вони, здається мені, ні до чого. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
Він вважав, що в суспільстві, починаючи з тридцятих років, не стало справжнього ладу.
Причину збільшення злочинності й занепаду моралі він вбачав у тому, що поліція не мала ґрунтовної військової освіти і вже не носила шабель.
Введення правобічного руху було скандальною помилкою, яка ще погіршила становище вже й так розбещеного і морально здеградованого суспільства.
– Та ще й до всього цей балаган, – сказав він. – Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
– Що саме? – запитав Ренн.
– Балаган. Усі ці нові стоянки вздовж головних вулиць. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
Ульгольм майже все знав і все розумів.
