Гіркий сміх - Вале Пер

Можливо, він був у товаристві тієї медсестри або їхав до якогось ресторанчика або до приятеля. Може, він полаявся з своєю нареченою або його вилаяла мати, і він, ображений, їздив автобусом, бо йти в кіно було вже пізно, а він не мав куди дітися.

– Принаймні все це можна перевірити, – сказав Мартін Бек.

– Так. Перевіримо завтра. Але є одна річ, яку треба зробити негайно. Перш ніж її зробить хтось інший.

– Оглянути його письмовий стіл у Вестберзі, – сказав Мартін Бек.

– Просто вражає, як ти вмієш робити висновки, – сказав Кольберг.

Він запхнув краватку в кишеню й почав одягатися.

Надворі дощу не було, але стояв туман, і нічний іній припорошив дерева, вулиці й дахи будинків. Видимість була погана, і Кольберг стиха лаявся, коли машина ковзалася на поворотах. За всю дорогу до поліційної дільниці в південному районі міста вони перемовилися тільки двома реченнями. Кольберг запитав:

– Чи люди, які роблять такі масові вбивства, вже були злочинцями й раніше?

А Мартін Бек відповів:

– Здебільшого так. Але не завжди.

У дільниці на Вестберзі було тихо і безлюдно. Вони мовчки перейшли вестибюль, піднялися сходами, на другому поверсі натиснули на відповідні кнопки на круглій табличці цифрового замка і зайшли до кабінету Стенстрема.

Кольберг на мить завагався, тоді сів за стіл і потягнув за шухляди. Вони були не замкнені.

Кімната була чиста, гарна, але зовсім позбавлена якихось особистих прикмет. Стенстрем не тримав на столі навіть фотографії своєї нареченої.

Зате на підставці для ручок лежали дві його власні фотографії. Мартін Бек знав чому. Стенстрем уперше за багато років повинен був отримати вільні дні на різдво і на Новий рік. Він мав намір поїхати на Канарські острови, навіть замовив собі квитки на літак. Фотографії він зробив для нового паспорта.

"От і поїхав", – думав Мартін Бек, дивлячись на фотографії, новіші й кращі за ті, що були на сторінках вечірніх газет.

Стенстрем здавався молодшим за свої двадцять дев'ять років. У нього був ясний, відкритий погляд, зачесаний назад темно-каштановий чуб, що навіть на фотографії здавався трохи неслухняним.

Спочатку дехто із співробітників вважав його за наївного і досить обмеженого. Такої думки був і Кольберг, який часто глузував з нього і навіть принижував його. Але це було раніше. Мартін Бек згадав, як вони раз, ще в старому поліційному будинку на Крістіанеберзі, посперечалися з Кольбергом за Стенстрема. Він тоді спитав: "Чого ти весь час чіпляєшся до хлопця?" І Кольберг відповів: "Щоб зламати його вдавану самовпевненість і дати йому змогу здобути справжню. Щоб він поступово став добрим поліцейським і щоб навчився стукати в двері".

Може, Кольберг мав тоді слушність. Принаймні Стенстрем з роками виріс. І хоч не навчився стукати в двері, а став добрим поліцейським, уважним, працьовитим і досить кмітливим. Зовні він був справжньою окрасою поліції – вродливий, з приємними манерами, натренований, добрий спортсмен. Хоч бери його й знімай для рекламних плакатів, чого не можна було сказати про багатьох інших. Наприклад, про чванькуватого, оброслого салом Кольберга. Або про Меландера, великого стоїка", зовнішній вигляд якого не заперечував тези, що найнудніші люди часто бувають найкращими поліцейськими. Або про червонопикого, з усіх поглядів непоказного Ренна чи Гунвальда Ларсона, який міг будь-кому нагнати страху своїм велетенським зростом і грізним поглядом і який, до всього, ще й дуже пишався собою.

Чи й про нього самого, Мартіна Бека, що весь час шморгав носом. Він учора ввечері глянув на себе в дзеркало й побачив довготелесу, понуру постать з худим обличчям, широким лобом, міцними щелепами і невдоволеними сірими очима.

Крім того, Стенстрем мав певні риси, які б усім їм дуже знадобилися.

Про все це думав Мартін Бек, дивлячись на речі, що їх Кольберг одну за одною витягав з шухляд і складав на столі. Але тепер він холодно оцінював усе, що знав про того, хто звався Оке Стенстрем. Почуття, які мало не оволоділи ним там, у кабінеті-на Кунгсгольмсгатан, коли Гаммар виголошував свої трюїзми, тепер зникли. Та хвилина минула і вже ніколи не вернеться.

Відколи Стенстрем поклав на полицю службовий кашкет і продав давньому приятелеві з поліційної школи свою уніформу, він працював під керівництвом Мартіна Бека. Спершу на Крістіанеберзі в тодішньому карному відділі, що підлягав управлінню державної поліції, своєрідному виїзному корпусі, який у першу чергу допомагав перевантаженій комунальній поліції у провінціях.

Потім, наприкінці 1964 і на початку 1965 років, уся поліція стала державною, і вони невдовзі перебралися на Вестберг.

Протягом минулих років Кольберг часто мав різні відрядження, Меландера, на його прохання, перевели в інше місце, але Стенстрем лишився. Мартін Бек знав його більше як п'ять років, вони разом провадили не одне слідство. За цей час Стенстрем навчився практично всього, що повинен знати працівник поліції, а це вже багато. Він змужнів, переборов свою невпевненість і несміливість, залишив свою кімнату в батьківському домі, а потім поселився разом з жінкою, з якого, за його словами, думав одружитися. В цей час помер його батько, і мати переїхала до Вестманланда.

Отже, Мартін Бек повинен був знати про нього майже все.

Дивно те, що насправді його знання були досить обмежені. Звичайно, він знав усі головні дати в житті Стенстрема і мав загальний, мабуть, добре обгрунтований погляд на його вдачу, його службові заслуги й хиби, але до цього міг мало що додати.

Порядний хлопець, шанолюбний, наполегливий, досить спритний, кмітливий. А з другого боку – трохи несміливий, все ще трохи наївний, зовсім позбавлений бойового запалу, до того ж досить неврівноважений. Але хто тепер буває врівноважений?

Може, його мучив комплекс неповноцінності. Перед Кольбергом, який часто хизувався цитатами з літератури і складними софізмами. Перед Гунвальдом Ларсоном, який колись за п'ятнадцять секунд вивалив ногою двері і одним махом збив з ніг божевільного бешкетника, озброєного сокирою. А Стенстрем стояв за два метри від нього і зважував, що йому робити. Перед Меландером, який ніколи не міняв виразу обличчя і ніколи не забував того, що колись раз бачив або чув.

Ну й що ж, хто в такій ситуації не мав би комплексів?

Чого він так мало знав про Стенстрема? Тому, що був не досить спостережливим? Чи тому, що не було чого знати?

Мартін Бек, розтираючи пучками шкіру на голові, вивчав те, що Кольберг викладав на стіл.

Стенстрем до певної міри був педантом, наприклад, годинник у нього був відрегульований до секунди. Про цю ж рису свідчив і дріб'язковий лад на його письмовому столі і в шухлядах.

Папери, папери і ще раз папери. Копії рапортів, нотатки, судові протоколи, надруковані на ротаторі інструкції, зроблені на замовлення відбитки з кодексу законів. Усе акуратно складене пачками.

Більше чогось особистого було в коробці сірників і розірваній пачечці жувальної гумки. Оскільки Стенстрем не курив і не дуже любив жувати гумку, то, мабуть, ці речі були призначені для тих, хто приходив до нього на допит або, може, просто побалакати.

Кольберг глибоко зітхнув і сказав:

– Якби в тому автобусі сидів я, тепер ви із Стенстремом переглядали б мої шухляди, і то, їй-богу, була б не така легка робота. Мабуть, ви знайшли б там і щось таке, що лягло б плямою на пам'ять про мене.

Мартін Бек приблизно уявляв собі, що робилося в Кольберговому столі, але утримався від будь-яких зауважень.

– А тут немає нічого, що б могло заплямувати чиюсь пам'ять, – вів далі Кольберг.

Мартін Бек і цього разу не озвався. Вони мовчки переглядали папери, швидко, але уважно. Серед них не було жодного, якого б вони не змогли зразу розпізнати й здогадатися, до чого він стосується. Всі нотатки і всі документи були пов'язані з тими справами, які свого часу вів Стенстрем і які вони добре знали.

Нарешті лишилася тільки одна річ – сірий конверт великого формату, запечатаний і досить товстий.

– Що, по-твоєму, тут може бути? – запитав Кольберг.

– Розпечатай і подивися.

Кольберг обертав у руках конверт.

– Дуже він старанно заклеєний. Глянь, скількома смужками клейкої стрічки.

Він здвигнув плечима, взяв з підставки для ручок ножика й розрізав конверт.

– Ага. Я не знав, що Стенстрем фотограф. – Він погортав пачку знімків, потім розіклав їх перед собою і додав: – Ніколи б не подумав, що його таке цікавить.

– Це його наречена, – майже нечутно сказав Мартін Бек.

– Ну так, звичайно, але я не сподівався, що в нього такий вимогливий смак.

Мартін Бек з обов'язку почав переглядати фотографії, хоч і з деякою відразою, яку завжди відчував, коли йому доводилося втручатись у те, що більшою чи меншою мірою належало до приватного життя іншої людини. Це було мимовільне почуття, вроджене, і навіть після двадцятирічної служби в поліції він його не позбувся.

Кольберг не був такий вразливий. Крім того, легко запалювався.

– Вона з біса гарна! – захоплено сказав він, і далі пильно розглядаючи знімки. – І на руках уміє стояти. Я не уявляв собі, що вона має такий вигляд.

– Ти ж її бачив.

– Бачив, але одягнену. А то зовсім інше.

Кольберг казав правду, але Мартін Бек волів більше про це не говорити.

– І завтра знов її побачиш, – мовив він.

– Так, – похмуро сказав Кольберг. – Не дуже весела буде зустріч. – Він зібрав фотографії і склав їх у конверт. – Мабуть, найкраще буде, коли ми зараз поїдемо додому. Я тебе підвезу.

Вони погасили світло й вийшли з кабінету.

– До речі, як тебе вчора викликали на місце події? – запитав Мартін Бек уже в машині. – Гун не знала, де ти, коли я зателефонував, а ти прибув туди раніше за мене.

– Зовсім випадково. Коли ми попрощалися, я ще пішов блукати по місту і на Сканстулсбру зустрів двох хлопців з радіомашиною, які мене впізнали. Їх саме повідомили по радіо, і вони повезли мене просто туди. Я опинився там одним із перших.

Довгу хвилину панувала мовчанка, потім Кольберг запитав:

– Як ти думаєш, навіщо він зробив ті фотографії?

– Щоб дивитися на них, – відповів Мартін Бек.

– Ну, певне. А все ж таки…

XIII

У середу вранці, перше ніж вийти з дому, Мартін Бек зателефонував Кольбергові. Вони перемовилися кількома словами:

– Кольберг?

– Так. Здоров, Мартіне. Я вже їду.

– О'кей.

Коли поїзд підземної залізниці спинився на станції "Шермарбрінк", Кольберг уже чекав на пероні.