Гіркий сміх - Вале Пер

Він постукав і зайшов.

Дочку звали Інгрід, їй було шістнадцять років. Останнім часом вона подорослішала, і Мартінові Бекові ставало дедалі легше знаходити з нею спільну мову. Вона була спокійна, діловита, досить розумна, і йому подобалося розмовляти з нею. Вона ходила до останнього класу основної школи, мала добрі успіхи в навчанні, але не належала до тієї категорії учнів, яких за його шкільних часів називали зубрилами.

Дочка лежала горілиць на ліжку. На нічному столику крутився програвач. Не поп-музика, а щось класичне, йому здалося, що Бетховен.

– Привіт. Ти не спиш?

Він зразу замовк, паралізований цілковитою безглуздістю свого запитання, і хвилину думав про всі ті банальні слова, які були сказані в цих стінах за останні десять років. Інгрід відклала книжку й спинила програвач.

– Привіт, тату. Ти щось сказав? Він похитав головою.

– Господи, в тебе геть промокли ноги, – мовила дівчина. – Там і далі ллє?

– Як з відра. Мама і Рольф сплять?

– Мабуть. Мама загнала Рольфа до ліжка відразу після обіду. Каже, що він застуджений.

Мартін Бек сів на край ліжка.

– А він що, не застуджений?

– Принаймні мені здалося, що він зовсім здоровий. Але він слухняно ліг. Певне, щоб не вчити на завтра уроків.

– А ти, бачу, вчиш. Що це за книжка?

– Французька. Завтра в нас письмова. Може, перевіриш мене?

– З моєї перевірки буде мало користі. Я не сильний у французькій мові. Краще лягай уже спати.

Він підвівся, і дівчина слухняно пірнула під ковдру, вмостилася зручніше. Він підтикав ковдру під неї і, зачиняючи за собою двері, почув її шепіт:

– Тримай за мене завтра кулаки.

– На добраніч.

Він навпомацки зайшов до кухні і якусь мить постояв біля вікна. Дощ начебто трохи вщух, а може, йому тільки так здалося, бо кухонне вікно було з підвітряного боку. Він думав про те, що було на демонстрації перед американським посольством, і про те, чи газети завтра назвуть дії поліції незграбними й безпорадними чи брутальними й провокаційними. Так чи так, а вони поставляться критично до поліції. Мартін Бек був солідарний зі своїми колегами, і, наскільки пам'ятає, так було завжди, а все ж перед самим собою визнавав, що часто критика мала підстави, хоч їй бракувало відтінків і розуміння ситуації. Він згадав, що йому сказала Інгрід кілька тижнів тому. Багато її товаришів активно цікавились політикою, ходили на збори й демонстрації, і більшість їх, мабуть, була поганої думки про поліцію. Малою, призналась Інгрід, вона хвалилася й пишалась, що її батько поліцейський, а тепер воліє мовчати про це. Не тому, що соромиться, але її часто втягують у суперечки, ніби чекаючи, що вона візьме на себе відповідальність за всю поліцію. По-дурному, звичайно, але так воно було.

Мартін Бек зайшов до вітальні, прислухався біля дверей спальні й почув неголосне хропіння дружини. Він обережно розсунув канапу, засвітив настільну лампу й запнув завіси. Канапу він купив недавно і перебрався на неї із спальні під тим приводом, що не хоче заважати дружині, коли повертається пізно вночі. Вона заперечувала, мовляв, він часом працює цілими ночами, тож мусить висиплятися вдень, а їй не дуже хочеться, щоб він вилежувався у вітальні. Він пообіцяв, що в таких випадках вилежуватиметься в спальні, куди дружина рідко заходила вдень. Отак він спав у вітальні вже місяць, і йому тут подобалося.

Його дружину знали Інгою.

Стосунки між ними з роками погіршувалися, і він відчував полегкість, що тепер не треба було ділити з нею ліжко. Через це почуття його часом мучило сумління, але після сімнадцяти років подружнього життя, мабуть, не можна вже було нічого змінити, і він давно перестав думати, хто з них винен.

Мартін Бек стримав кашель, скинув мокрі штани й повісив їх на стільці перед батареєю. Поки він, сидячи на краю канапи, стягав шкарпетки, йому спало на думку, що Кольбергові нічні прогулянки по дощі можуть мати ту саму причину: його подружнє життя теж поволі ставало нудним і обтяжливим.

Так скоро? Адже Кольберг одружився щойно півтора року тому.

Мартін Бек прогнав цю думку, поки скинув першу шкарпетку. Ні, Ленарт і Гун щасливі, тут уже немає ніякого сумніву. Зрештою, яке йому до цього діло?

Він підвівся, підійшов роздягнений до книжкової полиці й довго не міг вирішити, що його взяти. Врешті він вибрав книжку давнього англійського дипломата сера Юджіна Мілінгтона-Дрейка про графа Сне і битву біля Ла-Плати. Він купив її рік тому в букініста, але й досі не знайшов часу прочитати. Він заліз під ковдру, винувато кашлянув, розгорнув книжку і похопився, що не взяв сигарет. Одна з переваг переселення до вітальні була та, що тепер він без зайвих ускладнень міг курити в постелі.

Він знов підвівся, взяв з кишені плаща вологу й пом'яту пачку "Флоріди", розіклав сигарети сушитися на нічному столику й запалив одну, яка видалась йому найпридатнішою. Сигарета була вже в нього в роті, а одна нога на канапі, коли задзвонив телефон.

Телефон стояв у передпокої. Півроку тому Мартін Бек замовив ще один апарат, хотів поставити його у вітальні, але, зважаючи на темп роботи телефонних закладів, сподіватися другого апарата можна було хіба через півроку, та й то як дуже пощастить.

Він швидко перейшов кімнату й підняв трубку, перше ніж устиг пролунати другий дзвінок.

– Бек слухає.

– Комісар Бек?

Він не впізнав голосу в трубці.

– Так, це я.

– Говорить центральна станція поліційної служби. Знайдено багато вбитих пасажирів у автобусі сорок сьомого маршруту поблизу кінцевої зупинки на Норра Сташунсгатан. Вас просять негайно виїхати туди.

Спершу Мартін Бек подумав, що це або кепський жарт, або якийсь недруг хоче виманити його на дощ, просто щоб поглузувати з нього.

– Від кого надійшла ця звістка? – запитав він.

– Від Гансона з п'ятої. Гаммара також повідомлено.

– Скільки вбитих?

– Ще не з'ясовано. Щонайменше шестеро.

– Когось спіймали?

– Ні, наскільки я знаю.

Мартін Бек подумав: "Заскочу дорогою по Кольберга. Може, схоплю таксі". І сказав:

– О'кей. Зараз приїду.

– Ще одне, комісаре.

– Так?

– Серед убитих… здається, котрийсь із ваших.

Мартін Бек стиснув рукою трубку.

– Хто?

– Не знаю. Прізвища не сказали.

Мартін Бек поклав трубку й прихилився лобом до стіни. Ленарт! Мабуть, це він. Якого біса йому було виходити в дощ? Якого біса його понесло в сорок сьомий автобус? Ні, це якась помилка.

Він підняв трубку й набрав Кольбергів номер. Один дзвінок, два, три, чотири, п'ять.

– Слухаю.

Це був сонний голос Гун. Мартін Бек намагався говорити спокійно, природним тоном.

– Привіт. А Ленарт є?

Йому здавалося, ніби ліжко зарипіло, коли вона підводилась, і що минула ціла вічність, поки вона відповіла:

– Ні, принаймні на ліжку немає. Я думала, він з тобою. Тобто думала, що ти в нас.

– Він вийшов разом зі мною прогулятися. Ти певна, що його немає вдома?

– Може, він на кухні. Стривай, я погляну.

Знов минула ціла вічність, поки вона вернулася.

– Ні, Мартіне, його немає вдома.

Голос її був стривожений.

– Як ти думаєш, де він? – запитала вона. – В таку негоду?

– Він вийшов тільки хапнути свіжого повітря. Я щойно прийшов додому, то й він довго не забариться. Не турбуйся.

– Сказати йому, щоб подзвонив, коли вернеться? – запитала вона вже спокійніше.

– В мене не така важлива справа. Спи. На добраніч.

Мартін Бек поклав трубку й раптом відчув, що тремтить з холоду. Він знов підняв трубку і лишився стояти з нею, думаючи, що треба ще комусь подзвонити й з'ясувати, що сталося. Потім вирішив, що найкраще буде самому негайно поїхати туди. Він набрав номер найближчої стоянки таксі і відразу почув відповідь.

Мартін Бек працював у поліції двадцять років. За цей час багато його колег загинули під час виконання службових обов'язків. Він тяжко переживав кожен такий випадок і десь у глибині душі, мабуть, усвідомлював, що праця в поліції стає все небезпечнішою і наступного разу буде його черга. Та коли йшлося про Кольберга, його почуття були не тільки товариські. Їх з'єднувало взаємне довір'я, що з роками дедалі міцнішало. Вони чудово доповнювали один одного. А як Кольберг півтора року тому одружився й переїхав на Шермарбрінк, вони, так би мовити, зблизилися й географічно і почали зустрічатися також у вільний від служби час.

Зовсім недавно Кольберг у хвилину депресії, які бували в нього рідко, сказав:

– Якби не ти, то чорт його знає, чи я залишився б далі в поліції.

Мартін Бек думав про це, натягаючи мокрий плащ і спускаючись сходами до таксі.

VI

Незважаючи на дощ і на пізню пору, біля обгородженого місця з боку Карлбергсвеген зібралося чимало людей. Вони зацікавлено втупились у Мартіна Бека, коли він виліз з таксі. Якийсь молодий поліцай у чорному дощовику кинувся вперед, ніби хотів затримати прибулого, але другий схопив його за плече й спинив, а сам приклав руку до кашкета.

Невисокий чоловік у світлому плащі й картузі підійшов до Мартіна Бека й сказав:

– Співчуваю вам, комісаре. Я саме почув, що одного з ваших…

Мартін Бек так подивився на чоловіка, що в того застрягли в горлі дальші слова.

Він добре знав цього чоловіка в картузі й дуже не любив його. Це був незалежний журналіст, який звав себе репортером-криміналістом. Він писав репортажі про вбивства, сенсаційні, неприємні та ще й здебільшого з вигаданими подробицями, тому їх друкували найгірші газети.

Чоловік відступив, і Мартін Бек перескочив через натягнену мотузку. Він побачив, що таку саму мотузку натягнено трохи далі, з боку Турсплан. На обгородженому місці роїлося від чорно-білих машин і постатей у блискучих дощовиках, що їх годі було впізнати. Земля біля червоного автобуса розм'якла і чвакала під ногами.

Автобус був усередині освітлений, прожектори також світилися, але їхнє проміння не сягало далеко крізь густий дощ. Карета державної кримінально-технічної лабораторії стояла за автобусом, повернена кабіною до Карлбергсвеген. Навіть машина судового лікаря була вже на місці. За розірваною дротяною сіткою кілька чоловік монтували прожектори. Всі ці подробиці свідчили про те, що випадок був далеко не звичайний.

Мартін Бек обвів поглядом понурі будинки на винайм з другого боку вулиці. В багатьох освітлених чотирикутниках вікон видніли обриси людей, обличчя яких. притиснені до мокрих шибок, здавалися розпливчатими білими плямами.