Подробиці життя Микити Воронцова - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Одна тільки я знала, тому, напевно, що він був першим в моєму житті чоловіком. Я його любила без пам'яті. Хоча з самого того вечора знала, відчувала, що не надовго мені це щастя…

— Він вам сказав, що скоро помре?

— Нісенітниця! Не міг він мені цього сказати. Він був здоровий, він був абсолютно здоровий і невимовно ніжний… Мати ніколи не була зі мною такою ніжною, як він. Тільки одного разу…

— Що?

— Незадовго до… Ну, тижнів зо два до смерті він раптом сказав мені ні з того ні з сього, вночі, я вже задрімала… Голосно й виразно сказав: "Скоро нам розлучатися", а я спитала крізь дрімоту: "Чому"? І він відповів: "Тому що тобі далі, а мені назад, Неко-тян…"

— Пробачте… як він вас назвав?

— Неко-тян. Він мене так називав іноді. Колись він був у Маньчжурії й закохався там в одну японочку, і вона навчила його так її називати. Пестливе прізвисько. Неко-тян. Мені дуже подобалося, коли він так мене називав…"

. . . .

— Тепер у нас піде чоловік, — сказав Варахасій. — Костянтин Пантелійович Шерстобитов, колишній однополчанин Воронцова. Розповів він багато цікавого, і багато чого я з його оповідань виписав, але всього читати не стану, а зачитаю лише невеликий уривок. Слухай.

"— …Ось там-то, за Друттю, мене й накрило. Друть ми з ходу перескочили, а як на обрив виперлись — трах-бах, і нічого не пам'ятаю. Опритомнів уже в санбаті. Півноги як не бувало, ломить — сил немає, ллю сльози, а що поробиш? Гаразд. І ось за годину, як мене в тил відправляти, являється Микитка. Живий-здоровий, весь у пилюці, рот до вух, ліва рука на перев'язі, теж його зачепило, але легенько, залишився в строю. Як уже він до мене прорвався — не знаю, не скажу. Ну, квапливо перекинулися про те про се, виявляється, комбата у нас знову вбило, поцілувалися на прощання, а потім суне він мені в руку складений папірець і говорить мені: ти, каже, як я тобі написав тут, так і зроби, та не забудь, каже, а то після Перемоги сам тебе знайду і, незважаючи що ти тепер інвалід, рило набік виверну по старій дружбі. І побіг. Ну, розгорнув я папірець, читаю. Зараз уже не пам'ятаю в точності, як там було написано, років-бо багато пройшло, але суть була ось яка. Щоб восени в сорок сьомому році, коли одружуватимуся на Любаші з Медведкова, щоб неодмінно покликав на весілля. Он як.

— І що ви тоді подумали, Костянтине Пантелійовичу?

— Що подумав… Я тоді ні про яку Любашу ні з якого Медведкова чутки не чув. Перше, що я тоді подумав, — що Микита в такий спосіб просто підбадьорити мене хоче: нічого, мовляв, життя триває, ти й без ноги мужик хоч куди, не тушуйся, після війни зустрінемося… Але потім згадав всякі з ним випадки, ну, що я вам уже розповів, і знаєте, товаришу слідчий, приховувати не стану, повеселішав. А потім, поки по госпіталях валявся, усе це, признатися, якось підзабулось. І записку ту я десь загубив, і мучитися дуже-таки довелося, адже мені ще дві операції робили… Словом, згадав я про це тільки через чотири роки, влітку сорок сьомого.

— Розкажіть, будь ласка.

— Розповім. Це цікаво вийшло. Я вже працював на Митищинському. Раз затримався я в майстернях допізна, халтурку одну робив, а діло в кінці серпня було, вечори вже темні, та ще й дощі весь час ішли. Ну, шкандибаю я собі додому, а темінь, а грязюка, а вся вулиця — вибоїна на вибоїні! І тротуар дерев'яний, з до війни нелагоджений. І бебехнувся я в якусь яму. І куксою своєю прямо сторчма в землю. Світ замакітрився. Сиджу, піднятися не можу, тільки стогну. І раптом ніжний такий наді мною голосок: "Ви що, громадянине, розбилися"? Дивлюся — поруч біля хвіртки сукенка біліє. "Розбився, — кажу, — дівчино, та й як не розбитися, коли ви біля свого будинку вовчих ям нарили, а в мене всього одна нога"! Коротше, допомогла вона мені піднятися, завела до своєї кімнатки, всадовила на кушетку, запоралася. І між іншим каже: вулиця, каже, тут і вірно нехороша, тільки, каже, це дім не мій, я тут тільки кімнату знімаю, а живу, каже, я в Медведкові. А звати, запитую, як? Люба мене кличуть. Он як! У мене в голові немов блискавка гахнула — разом усе пригадав.

— І одружилися?

— Звісно, одружився. Куди діватися? Та й то сказати: тридцять років живемо душа в душу, двох синів виростили…

— Воронцова на весілля покликали?

— Ще б пак! Розшукав через адресний стіл, він десь на Великій Андроніївській тоді жив, я потім у нього був рази два… Сидів, сидів він у мене на весіллі… Тут тільки ось яка штука вийшла. Напередодні як нам у загс іти, я розповів здуру Любаші всю цю історію…

— Чому ж — здуру?

— Вийшло, що здуру. На весіллі Люба усе до нього приглядалася і ніби як би щулилася, чи що… Він, правда, нічого, напевно, такого не помітив. Веселий був, розцілував нас, випивав добре, закушував, "гірко" кричав… Тільки через якийсь час зайшла у нас із Любою про нього розмова, і вона мені каже: якщо, каже, ти мене любиш, тримайся від нього чимдалі. Я страшно здивувався. Чому? — кажу. У нього, каже, око нехороше, зловісне. Я її на сміх підняв, засоромив, розсердився навіть, проте вона — ні за що. Твердить одно: якщо, мовляв, мене любиш… Ну, що з нею поробиш? Потайки від неї зустрівся я з Микиткою кілька разів, та так і розійшлися наші доріжки…"

. . . .

Олексій Т. знову взяв щоденник і відшукав запис: "Костя Шерстобитов (поранений на Друті, червень 44; одружився на Любаші з Медведкова, осінь 47)".

— Звичайний випадок ясновидіння, — саркастично пробурмотів він і знову поклав щоденник на стіл. — Читай далі.

— Далі, — сказав Варахасій, — у нас з твого дозволу піде ще один чоловік. Капітан 1-го рангу у відставці Мікаел Грикорович Хачатрян, друг дитинства Воронцова. Читаю:

"— Отже, помер Микита… Ай, як люди навкруги мруть! Ось і мама в мене померла нещодавно. Правда, їй під вісімдесят уже було… Шкода Микиту, дуже шкода. З чоловічої частини ми з ним у нашому класі всього двоє, мабуть, в живих залишалися, інших усіх війна з'їла… Так вам про нього в шкільні роки? Гм… А дозвольте поцікавитися, навіщо це вам?

— Мене, власне, цікавить, чи не помічалися вами в характері, звичках, висловлюваннях школяра Микити Воронцова які-небудь дивацтва, невідповідності… ненормальності навіть?

— Гм… Мабуть, Микита дійсно був у якійсь мірі дивний хлопчина. Гм… Ми з ним були великі приятелі, що називається, водою не розіллєш, але, кажучи відверто, я його іноді побоювався. Тримався він якось занадто по-дорослому, занадто навитяжку, якщо ви розумієте, що я хочу сказати, занадто стримано. А якщо вже розходився, то це у нього виходило просто навіть страшно.

— Боюся, я не зовсім уловлюю…

— Поясню на парі прикладів. Гм… Ось була у нас в школі така шпаниста компанія, чоловік десять хуліганів під проводом такого собі Гришки-Мурзи. Не знаю, чим ми з Микитою їм не сподобалися, але прийнялися вони нас бити. Де не зустрінуть, там б'ють. Сніданки віднімали, кишенькові гроші, шапки зривали й закидали куди-небудь… Самі знаєте, як це у підлітків буває. Первісна жорстокість. Гм… Ми з Микитою років два це терпіли, а то й три… Не пам'ятаю. Не ябедничали, звісно, та й даремно було ябедничати. І ось одного разу зустрічають вони нас на дорозі зі школи й беруться за справу. Зазвичай ми як? Абияк прикриваємося, намагаємося проскочити скоріш і щодуху втекти. І раптом Микита розвертається й видає самому Гришці-Мурзі прямою в перенісся. Мені навіть хрускіт почувся, богом присягаюся. Це було абсолютно несподівано, і вони заціпеніли. А Микита вже одного б'є ногою в пах, іншого хватає за волосся і з тріском ударяє мордою об підставлене коліно, третього ще якось. Гм… Вони опам'яталися й накинулися на нього всім гуртом, про мене забули, а я абсолютно, знаєте, здурів, в очах темно, і кричу нерозбірливо на всю вулицю. Вони здорово тоді побили Микиту, але і самі зазнали втрат… На щастя, збіглися перехожі. Гм… Так. І ось після цього дня Микита став сам підстерігати їх поодинці й бити. Я іноді був присутнім. Це було жахливо. Це було… Це було неймовірно жорстоко, вміло і, я б сказав, по-діловому. Тобто він бився не так, як звичайно б'ються хлоп'ята, — не прагнув образити ударами, принизити, просто показати свою перевагу. Гм… Він ніби працював. Почав він прямо з Мурзи. Напав на нього в шкільній убиральні і всю перерву діловито й страшно його обробляв. Усі ці хлоп'ячі правила — "до першої крові", "під дих не бити", "ніжку не підставляти", "лежачого не чіпати" — усе це він ігнорував. Вже через хвилину нещасний Мурза валявся на кахельній підлозі й хрипів, а Микита працював над ним і кулаками, і черевиками, і по-всякому. Ми заціпеніли від жаху, ніхто не наважувався втрутитися, навіть старшокласники. Богом присягаюся, таку крижану жорстокість я бачив потім тільки в кіно, в гангстерських фільмах!"

(Тут Варахасій знову перервав читання.

— Вражаюче, — вимовив він, усміхаючись, — як чіпко тримається хлопченя навіть в літніх чоловіках! Полковник у відставці, на шостому десятку, а розбурхався так, що мені зачужа страшно стало. Очі викотив, руками розмахує, схопився, ногами показує, як наш Микита стусанами цього Мурзу пригощав… Довго він у такому роді оповідав, ми на цьому зупинятися не будемо, тут і так усе ясно, а перейдемо до наступного пункту. Продовжую.)

"— Зрозуміло, Мікаеле Грикоровичу. Ну, а інший приклад?

— Який — інший?

— Ви обіцяли пояснити на парі прикладів. Один ви навели. А другий?

— Гм… Другий приклад… Я, власне, не мав на увазі… Тільки я вас прошу зрозуміти, що тут у мене швидше враження, своїми, так би мовити, очима я майже нічого не бачив. Гм… Одним словом, з якогось часу я став помічати, що Микита надзвичайно сміливо поводиться з дівчатками. Ви знаєте, як завжди підлітки в чотирнадцять-п'ятнадцять років: і хочеться, і колеться… підглянути там, похихотіти, а самого то в жар, то в холод, і взагалі здебільшого одні лише мріяння безплідні. Так от, Микита раптом знахабнів до крайньої міри. І я майже упевнений, що сталося у нього щось з однією нашою однокласницею…

— Зрозуміло. Мікаеле Грикоровичу, ось ви сказали — "з якогось часу". А точніше не пригадаєте?

— Пам'ятаю. І скажу вам абсолютно точно. У Микити стався напад мозкового розладу. Взагалі-то він був хлопець здоровий, не хворобливий, а тут раптом захворів, втратив пам'ять, в сильній гарячці кілька днів пролежав.