Подробиці життя Микити Воронцова - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Аркадій Стругацький[1]

Подробиці життя Микити Воронцова

— Це не думки, — відповідає художник, — це швидкоплинні настрої. Ви самі бачили, як вони народжувалися і як зникали. Такими мильними бульбашками, як ці настрої, можна лише дивувати й бавити безглуздих хлоп'ят, на зразок вашої милості.

Д. І. Писарєв

ХОЛОСТЯЦЬКИЙ МІЖСОБОЙЧИК

Так сталося, що дощовим червневим вечором одна тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року на квартирі досить відомого у Відділі культури ЦК письменника Олексія Т. загримів телефонний дзвінок. Узявши слухавку, Олексій Т. на втіху собі виявив, що дзвонить найдавніший його приятель, нині вже слідчий міської прокуратури Варахасій Щ. Між ними сталася приблизно така розмова.

Після обміну звичайними, не дуже пристойними вітаннями, які походили ще зі студентських часів, Варахасій спитав:

— Твої ще на півдні?

— Через тиждень повертаються, — відповів Олексій. — А що?

— А то! Я своїх баб теж до Ялти відправив. Три години тому. Може, побачимося? Холостяцький міжсобойчик, ти та я. Згадаємо молоді літа?

— Прямо зараз?

— А чого чекати? Випадок-то який!

Олексій Т. озирнувся на розкрите вікно, за яким з низького від хмар неба лило, плескало й рушилося.

— Випадок — це, звичайно, так, — сказав він. — Тільки ллє ж ливцем… І в будинку в мене порожнісінько, а магазини вже…

— Ні-ні-ні, — закричав Варахасій. — У мене все є! Жени прямо до мене! І не бійся, не розтанеш…

Так вони зійшлися на кухні в затишній трикімнатній квартирі у Безбожному провулку, і розкриті були консерви (щось екзотичне в томаті та олії), і парувала відварена картопля, і тонкими пелюстками нарізана була салямі фінського походження, і виставлено було дві пляшки "Пшеничної" з обіцянкою, що якщо не вистачить, то ще дещо знайдеться… Чого ще треба старим приятелям? Так це в жилу іноді доводиться — загнати дружин з діточками на лазурні береги, а самим злегка поніжитися в асфальтово-великоблочному раю.

Після першої про це поговорили письменник Олексій Т. з мокрим волоссям та у варахасинському халаті на голе тіло та слідчий Варахасій Щ. у шортах і розхристаній сорочці, розчулено поглядаючи один на одного через стіл під плески та інші водяні шуми ззовні.

Після другої, спустошивши наполовину бляшанку чогось у томаті та обмазуючи олією картоплину, Олексій Т. оголосив, що взагалі-то більшості людей цілком задовольняє дев'ятнадцяте століття ба навіть вісімнадцяте, а двадцяте століття їм незрозуміле й жахливе, вони його просто не приймають. Проковтнувши картоплину, він навіть висловив припущення, ніби бамівці, що б там не казали, по суті, в глибині душі рухаються тими ж мотивами, що козаки Єрмака Тимофійовича й Семена Дежньова.

Хильнули по третій, і Варахасій визнав, що якоюсь мірою готовий з цим погодитися. Він запропонував узяти хоча б його тещу. Стара пережила першу світову війну, революцію, громадянську війну, розруху й голод, потім терор, потім Велику Вітчизняну і так далі. Вона належить до покоління, що прийняло на себе всю тяжкість жахливого удару двадцятого століття. І звичайно ж, як їй розуміти і як їй не жахатися? Але з іншого боку…

Після четвертої Варахасій запропонував проілюструвати свою думку наочним прикладом і ввімкнув розкішний кольоровий телевізор, встановлений на спеціальній підставці в кутку кухні. Мабуть, давали щось подібне до концерту зарубіжної естради. Виступали німці. Дюжина дівиць у надзвичайно складно обладнаних бюстгальтерах і в довгих панталонах з мереживами нижче колін розмахувала сідницями навколо картатого молодика, що виспівував про кохання. Чомусь згадалися солодкуваті фільми з Марікою Рьокк… Ах, це німецьке, невідбутне з часів Бісмарка, нахабно-добромисне! Вертляві дівиці в панталонах і картаті пошляки, а за ними — похмура пика під глибокою залізною каскою. Абахт! І витріщені солдатські баньки, як у кота, який паскудить на солом'яну січку.

Олексій Т. загарчав від ненависті, і Варахасій поспішливо вимкнув телевізор. Він визнав, що цей приклад невдалий, і відкрив другу пляшку. Але все одно, уперто сказав він, багато є людей, які живуть і мислять категоріями двадцятого століття, і таких стає все більше з кожним днем, і число їх з наближенням кінця двадцятого століття збільшується по екс… експо… загалом, у геометричній прогресії.

("По експоненті, — вимовив нарешті він, розливаючи по п'ятій. — Чорт, я зовсім нитку загубив. Про що себто ми"?)

Тримаючи перед собою стопку, як свічу, Олексій Т. похмуро проголосив, що найогидніше в світі — це культ сили. Саме тому огидний окупант. Зграя хуліганів, що напала на вулиці на беззахисного перехожого, — це ті ж самі окупанти. За їх погибель! У розраду йому Варахасій зараз же розповів, як була ліквідована хуліганська група, що довгий час безчинствувала в Сокольниках, а Олексій Т., щоб не осоромитися, повідав Варахасію, як одного співробітника Іноземної комісії викрили на крадіжці пляшок із банкетного столу.

Нестримно насувалася меланхолія, і після шостої Олексій Т. попросив Варахасія заспівати. Варахасій відмовлятися не став, заспівати йому давно вже хотілося. Він сходив до кабінету за старою своєю, випробуваною семиструнною й сказав, умощуючись зручніше:

— Заспіваю тобі нову. Місяць тому в компанії один адвокат знайомий її співав. Дуже мені сподобалася. Вона українською, але все майже зрозуміло. Ось послухай…

І він заспівав неголосно низьким приємним голосом:

Поспішаймо

Здалека в той край

Де уміють

Вічно нас чекати…

Де би не був ти, друже,

Де би не був ти, друже,

Пам'ятай, пам'ятай:

Журавлі — і ті летять до хати!

Ми все рідше

Пишемо листи

І вітаєм

Поспіхом зі святом.

А літа за нами,

А літа за нами —

Як мости, як мости,

По яким нам більше не ступати…[2]

Дивно хороша була ця пісня, і здавалося в ній якесь чародійство, але й слух у Варахасія був надзвичайний, і гітара його дзвеніла томливо-вкрадливо, та й водяні шуми на дворі начебто поступово стихли. Олексій Т. кашлянув і попросив:

— Ще разок, будь ласка…

Варахасій, усміхаючись, потягнувся було до нього з пляшкою, але він похитав головою, накрив свою стопку долонею і повторив:

— Ще разок…

І заспівав Варахасій іще разок, а потім знову взявся за пляшку й поглянув на приятеля питально, але Олексій Т. знову похитав головою і сказав:

— Поки не треба. Давай краще чаєм перекладемо.

Варахасій відклав гітару й поставив на плиту чайник. У Олексія ж Т. стояли в очах сльози, він хрипко прокашлявся й вимовив здавленим голосом:

— Як це вірно… "А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати…" І як це сумно, по суті…

І відчулося нещадно, що їм уже котить за п'ятдесят і не повернути більше молодої впевненості, ніби все краще попереду, і шляхи їхні давно вже визначилися до самого кінця, і змінити шляхи ці може не їхня вільна воля, а хіба що світова катастрофа, а тоді вже кінець усім мислимим шляхам. Сумно, звісно. Але з іншого боку — був час брати, настав час віддавати…

— Не журись, — ласкаво сказав Варахасій. — Давай я краще тобі твою улюблену заспіваю.

І заспівав він улюблену і ще одну улюблену, і "Коні вередливі" заспівав і "Підводний човен", і заспівав "По смоленській дорозі" і "Ваше благородіє, пані Розлуку".

Потім вони надувалися якнайміцнішим чаєм (обоє визнавали лише якнайміцніший), і Олексій Т. розповів про свої останні пригоди у вітчизняній літературі. Це було його солодко-хворе місце, його радість і страждання, його бойовий коник, і він азартно кричав:

— Якого біса? Всякий чиновник-недолітератор мені вказуватиме, про що треба писати, а про що не треба! Я сам знаю в сто разів більше за нього, а відчуваю, може, в мільйон… Ну, думаю, почекай, сучий ти сину! І написав у ЦК, у Відділ культури…

Варахасій слухав, підливаючи в чашки. Йому було цікаво й трохи смішно. Коли Олексій замовк, переводячи дух, він похитав головою й промовив, як завжди:

— Еге ж, брате, кипуче в тебе життя, нічого не скажеш.

На що Олексій Т., як завжди, пробурчав:

— Я би вважав за краще, щоб воно було не таким кипучим.

Приятелі помовчали. Було вже далеко за північ, у будинку навпроти не світилося жодне вікно. Злива вгамувалася, і небо неначе очистилося. Олексій Т. раптом промовив зі спазмою в горлі:

— "А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати".

Варахасій мигцем поглянув на нього, а він зітхнув переривчасто й промокнув очі рукавом халата. Тоді Варахасій сказав:

— Слухай, літераторе, ти ще спати не хочеш?

Олексій Т. слабо махнув рукою:

— Яке там — спати…

— Ти тверезий?

Олексій Т. прислухався до себе — випнув губи й злегка звів очі до перенісся.

— Здається, тверезий, — вимовив він нарешті. — Але це ми зараз поправимо…

Він потягнувся було до горілки, але Варахасій його зупинив.

— Почекай, — сказав Варахасій Щ., слідчий міської прокуратури. — Це ще встигнемо. Спершу я хочу дещо тобі показати.

Він вийшов, ступаючи нечутно босими ногами, з кухні й через хвилину повернувся з червоною конторською текою. Такі теки були знайомі письменникові Олексію Т. — фабрика "Восход", ОСТ 81-53-72, арт. 3707р, ціна 60 коп., білі тасьомки. Олексій Т. стривожено промовив:

— Ти що — теж письменством захопився? Так це я краще вдома, на свіжу голову…

— Ні-і, — відгукнувся Варахасій, розв'язуючи білі тасьомки. — Тут інше, цікавіше… Ось, поглянь.

Він витягнув із теки й протягнув приятелеві загальний зошит у чорній цератяній обкладинці дуже неохайного вигляду. Олексій Т. прийняв зошит двома пальцями.

— Це що? — довідався він.

— Ти подивися, подивися, — сказав Варахасій.

Чорна церата обкладинки була покрита плямами дуже бридкого на вигляд білуватого нальоту, втім, абсолютно сухого. Олексій Т. підніс зошит до носа й обережно понюхав. Як він і чекав, зошит тхнув. Точніше, припахав. Чортзна-чим, пріллю якоюсь.

— Та ти не відвертай пику-то, — вже з деяким роздратуванням сказав Варахасій. — Літератор. Розкривай і читай з першої сторінки.

Олексій Т. зітхнув і розкрив зошит на першій сторінці. Посередині її красувався напис друкованими літерами огидного сизого кольору: ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА. Зошит був у клітинку, і букви були старанно й не дуже вміло виведені заввишки в три клітини кожна.

Олексій Т. перегорнув сторінку. Справді, щоденник. "2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути…".