Подробиці життя Микити Воронцова - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Чорнила бляклі. Можливо, вицвілі. Почерк акуратний, але несталий, як у підлітка. Писано тонким сталевим пером. Олексій Т. сказав невдоволено:
— Слухай, це, безумовно, цікаво — щоденник хлопченяти тридцять сьомого року, але не в дві ж години ночі!
— Ти читай, читай, — напруженим якимсь голосом вимовив Варахасій. — Там всього лише сім сторіночок…
І Олексій Т. став читати з видом поблажливої покірності, подуваючи через губу, проте на третій вже сторінці, на середині приблизно її, дути перестав, задер праву брову й поглянув на Варахасія.
— Читай же! — нетерпляче прикрикнув Варахасій.
На сьомій сторінці записи, точно, скінчилися. Олексій Т. погортав далі. Далі сторінки йшли чисті.
— Ну? — запитав Варахасій.
— Не бачу сенсу, — признався Олексій Т. — Це що — записки божевільного?
— Ні, — сказав Варахасій, усміхаючись. — Микита Воронцов не був божевільним.
— Ага, — сказав Олексій Т. — Тоді я, мабуть, прочитаю ще разок.
І він став читати вдруге.
ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА
Запис, імовірно, пером "рондо", поверненим злегка вліво, почерк акуратний, але несталий, підлітковий, чорнило поруділо:
"2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути. З ранку Серафима й Федя узяли Свєтку й поїхали кудись до Федіних родичів. Я викликав свого найкращого друга Мікаела Хачатряна, і ми грали спочатку в "Бій батальйонів". Потім пішли гуляти, грали в сніжки. Мікаел необережно потрапив мені в лице і ледь не розбив мені окуляри. Гуляли до обіду, потім пішли до Мікаела й пообідали. Після обіду закрилися у нього в кімнаті й сперечалися про дівчат. Мікаел сказав, що залишиться завжди вірний Сильві Стремберґ, а я признався йому, що закохався тепер у Катю Михановську. Мікаел сказав, що мало чого, Катя йому теж подобається, бо вона білява й гарна, але він усе одно кохатиме Сильву, що б з нею не сталося, а інакше виходить зрада. Ми посварилися, і я пішов додому. Зараз я сам удома й почав вести щоденник. Надалі обов'язково треба вести щоденник.
3 січня 1937 року. Учора наші повернулися пізно, Федя був сильно напідпитку, Серафима лаялася, а Свєтка пхикала і спала на ходу. Зранку Серафима з Федею пішли на роботу, а я до десяти годин валявся в ліжку й читав "Дах світу". Здорово написано. Я б і далі читав, але прокинулася Свєтка й заканючила, що хоче їсти. Ми встали, поснідали, і вона пішла до подружок. Я ще почитав трохи, але потім мені стало нудно, і раптом прийшов Мікаел. Він сказав, що вчора погарячкував. Коротше, ми помирилися. Чесно признатися, я дуже люблю Мікаела. Він мій найкращий друг. Ми пішли гуляти й домовилися, що запишемося в секцію боксу, але нікому про це не скажемо, а одного прекрасного дня зустрінемо Мурзу з його фашистами, і нехай над ними змилостивиться бог! Після обіду розтопив піч і розповідав Свєтці страшні історії. Світло я навмисно не вмикав. Дуже смішно, як вона боїться, а все одно просить, щоб далі розповідав.
4 січня 1937 року. Вранці хотів знову повалятися й почитати, але Свєтка встала о восьмій годині, ніби й не канікули зовсім. Довелося вставати й годувати її. Спересердя дав їй потиличника. Скільки разів зарікався!
Вона ж не реве, тільки губи випне й дивиться на тебе круглими очима. Я цього не можу витерпіти. Довелося розповісти їй казку, та ще взяти з собою гуляти, а після прогулянки взяти з собою до Мікаела. Що тут було! Сусанна Амівна, мама Мікаела, як закудкудакала над нею, як почала її причісувати, пригладжувати, напихати різними смачними речами, тут і святий би не витримав. Втім, нам же було краще. Вдалося і в шахи позмагатися, і розібратися в наборі "Хімік-аматор", який учора купив Мікаелу батько. Завтра робитимемо досліди".
. . . .
Запис, імовірно, тим же пером "рондо", але без повороту, тверді друкарські букви, те ж поруділе чорнило:
"проба проба проба"
"ніяк мені не мреться"
"кого вгору, кого вниз, а мене знову назад, починай усе спочатку"
"Я помру 8 (восьмого) червня 1977 (сімдесят сьомого) року о 23 годині 15 хвилин за московським часом".
. . . .
Запис тим же пером, квапливий скоропис із бризканням і дряпанням паперу, те ж саме руде чорнило:
"Сашка Шкрябун (літо 41, з батьками в Київ, безвісти)"
"Борис Валкевич"
"Сара Йосипівна"
"Костя Шерстобитов (поранений на Друті, червень 44; одружився на Любаші з Медведкова, осінь 47)"
"Гришка-Кабанчик, сапер"
"мол. л-т Сиротін"
"серж. Пісюн"
"Громобоєв, боягуз"
"з бородавкою на повіці, руч. кул. († під Боличовом)"
"Хома, запасливий, з повним сидором"
"санінструктор Мар'яна († на Рузі під Івановом)"
"комбат Череда († біля Ядромина?)"
"чистьоха навідник (Ільчин? Ільмін? Ількин?)"
"Капітонов (у 55 начальником цеху)"
"Стеша (помре син, самогубство, простежити)"
"Бєльський, бездимна технологія, патент (кілька формул, поспішно накидане креслення)"
"Тосович, карате"
"Віронька Корнєєва, вона ж Воронцова, вона ж Неко-тян"
. . . .
Знову тверді друковані букви тим же поруділим чорнилом:
"Марно. Пам'ять".
"Я воскресну 6 (шостого) вересня 1937 (тридцять сьомого) року в ніч на сьоме в ліжку. Увага! Не метушитися! Лежачи нерухомо, долічити до ста, потім перекинутися на живіт, звісити голову через край ліжка, роззявити рот і зробити кілька глибоких вдихів і видихів, висунувши язика".
"Свєткине ліжко ліворуч, Федя з Серафимою через коридор".
. . . .
Запис тупим олівцем, величезні букви криво й навскіс, ледь розбірливо:
"Новий рік, Новий рік"
"Цікаво, Гурченко вже народилася"?
"Чорні коси, задумливий погляд"
"Сексуально-алкоголічні ексцеси в п'ятнадцять років"
"Ах, який ти! Ой, що ти! Ой, куди ти! Ой, навіщо ти! Ай! Ох!"
"Воронцов! Припини базікання!"
"Три п'ятнадцять, шість дванадцять, і Свєтці на ескімо".
"Ай-яй-яй, Галино Родіонівно!"
"Неточність. Минулого разу було: якщо можна, я у вас ще трохи посиджу, Галино… А нині прямо: ти як хочеш, а я у тебе залишуся. Втім, і тоді залишився, і нині залишився. І в позаминулий раз, здається, теж. Збіжність варіантів".
"А в цей час Бонапарт, а в цей час Бонапарт переходив кордон!"
"Ай-яй-яй, Галино Родіонівно!"
. . . .
Запис якісним чорним чорнилом, явно авторучка:
"21 серпня 1941 року. Щоденник ховаю у звичайне місце до 46-го".
"На Західному фронті знову без змін".
"Та помилуй же мене хоча б цього разу! Що за охота тобі так зі мною гратися!"
. . . .
Запис поганим сталевим пером, погане лілове чорнило:
"9 квітня 1946 року. Залишилося ще ціле життя, 31 рік. Поживемо!"
"Гришу-Кабанчика, сапера, роздавило танком під Істрою. І сім'я його вся загинула, віддавати медальйон нікому".
"Федя, як завжди, убитий в 42-му при відступі від Харкова. Серафима висохла, одні мощі залишилися. А Свєтка вимахнула в найгарнішу кобилу".
УМЕРТВІННЯ НА ПРОСПЕКТІ ГРАНОВСЬКОГО
Олексій Т. закрив зошит і обережно поклав його на край столу.
— Дивна манера, — розсудливо вимовив він. — Що це може означати — "убитий, як завжди"? Слухай-но, це не містифікація?
— Ні, — відповів Варахасій. — А тебе тільки це дивує?
— Н-ні, звісно… Слухай, ти впевнений, що це не містифікація?
— Упевнений. На жаль, упевнений.
— Чому ж — на жаль? — здивувався Олексій Т.
— А тому, любий друже, що я не літератор, а слідчий прокуратури, і я не люблю в житті нерозв'язних задачок.
Приятелі помовчали. За вікном зробилося зовсім ясно, небо очистилося над будинком навпроти і стало блідо-блакитним. І тихо було, тихо виразною тишею червневої білої ночі.
— Гаразд, — сказав Олексій Т. — Ти свого добився. Ти мене вразив. Можеш бути задоволений. Тепер, якщо дозволиш, по порядку. Можна питання?
— Будь добрий, — сказав слідчий міської прокуратури Варахасій Щ. — Будь-які. Навіть такі, на які мені не відповісти.
Неозброєним поглядом було видно, що він задоволений. Олексій Т. зібрався з думками.
— Так, — вимовив він. — По-перше. Хто такий цей Микита Воронцов? Чи ні, розкажи спочатку, як цей зошит потрапив у прокуратуру. Так буде цікавіше.
— Гаразд, — погодився Варахасій і розповів.
Пізно ввечері восьмого червня минулого року на проспекті Грановського сталося вбивство. Свідки, пенсіонерка ім'ярек і літній артист ім'ярек же, що прогулювали собак неподалік, описали цю подію так. На тротуарі під вікнами одної з шістнадцятиповерхових громадин п'ять дорослих молодих людей возилися з мотоциклом. Мотоцикл ревів жахливо, і вже у вікна стали висовуватися та обурено кричати напівголі громадяни й громадянки, і вже свідки, за їх словами, зовсім зібралися було підійти до цих молодих людей і покартати їх за порушення тиші й спокою, як раптом до мотоциклетної компанії підійшов звідкись літній чоловік у білому полотняному костюмі та з тростиною і щось сказав. Напевно, з приводу шуму, який робила компанія. Зараз же всі п'ять дорослих молодих людей загрозливо зімкнулися навколо літньої людини. Як там у них ішло з'ясування відносин — свідки не чули, гуркіт мотоцикла все заглушав. Вони побачили тільки, як літній чоловік упер тростину в груди одного з молодих людей, що особливо напирав на нього, послідував обмін нечутними репліками, після чого літній чоловік опустив тростину, а молодик розвернувся й з великою силою штовхнув його кулаком в обличчя. Тут, як навмисно, мотоцикл замовк. Перекинутий поштовхом літній чоловік прямо, як палиця, впав навзнак, і в тиші, що настала, було виразно чутно, як його голова з тріском ударилася об край тротуару. На цьому, власне, усе й закінчилося. Дорослі мерзотники постояли з півхвилини в нерішучості, а потім, переконавшись, що жертва їхня не рухається, без жодного слова кинулися врізнобіч, за винятком одного, який забарився біля злощасного мотоцикла. Через хвилину скажено терзаний мотоцикл завівся, і той, що залишився теж помчав геть. Тільки свідки, що тоді остовпіли від несподіванки й жаху, водночас підбігли до літнього чоловіка. Він лежав на асфальті витягнувшись, розкинувши руки, з широко розплющеними очима. Він був мертвий. І тільки тоді підсліпувата пенсіонерка впізнала в убитому сусіда по під'їзду, що жив у двокімнатній квартирі на шістнадцятому поверсі.
— Це був… він? — напівствердно вимовив Олексій Т., постукавши пальцями по щоденнику.
— Так, це й був Микита Сергійович Воронцов, — сказав Варахасій. — Цікава подробиця, курйоз, якщо хочеш. Свідчиця показала, що її собака, королівський пудель Кінґ, за кілька хвилин до події скиглив і рвався на поводку, тягнув хазяйку до місця майбутньої трагедії.
