Чоловіки під охороною - Мерль Робер

— Ким?

— Я скажу вам через кілька-хвилин.

— Але хіба ви не знаєте, що це дуже небезпечно? Ми ще не можемо гарантувати, що ця вакцина нешкідлива!

— Людина, яка прищепила її собі, все чудово знає. Вона добровільно зголосилася стати піддослідним кроликом.

— Берідж, назвіть її прізвище! Я вимагаю негайно назвати прізвище тієї людини! Це дуже серйозно. За моєю спиною в лабораторії діється казна-що!

Погляд у Берідж стає серйозним:

— Сядьте, докторе, — каже вона напруженим голосом. — В усякому разі, я збиралася вам про все розповісти. Мені шкода, що так погано вийшло і що ви помітили зникнення третьої дози, перше ніж я вам про це сказала. Вакцина зникла внаслідок тих рішень, які "ми" ухвалили щодо вас.

Я підводжу брови й сухо кидаю:

— Що ж, я хотів би їх знати!

— Вони стосуються лабораторії, а також... — Далі вона говорить не без зусиль. — ...вашого приватного життя.

— О, чудово! — вигукую я, кладучи долоні на стіл і випростуючись. — Оці ваші "ми" вже розпоряджаються і моєю професійною діяльністю, і моїм приватним життям! І приймають за моєю спиною ухвали. Мене навіть не запросили взяти участь у суперечці, що велася довкола моєї особи.

— У "наших" радах чоловіків немає, — байдуже відповідає Берідж.

— Це ще краще! — кажу я з іронією. — Ось вона — "демократія" і "рівноправність"! А я гадав, мета ваших "ми" — це відновити попередній суспільний статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.

— Ні, докторе, — мовить Берідж, дивлячись мені у вічі. — Я сказала це вам тоді, коли була не дуже впевнена у вас. Насправді все інакше. Ми прагнемо покінчити з бедфордизмом, але хочемо зберегти владу жінок.

У мене аж очі лізуть на лоба.

— Тобто оті "ми", скинувши Бедфорд і захопивши в свої руки владу, не допустять більше чоловіків до органів управління?

— Попервах ні, — відповідає Берідж і скоромовкою веде далі: — Вислухайте мене уважно, докторе, і прошу вас, не зчиняйте скандалу. Спробуйте зрозуміти нас. Бедфорд дискредитувала Рух за визволення жінок своїми надмірностями й своїм античоловічим терором. На жаль, в історії такий терор завжди викликав тільки опір. Цілком імовірно, що після Бедфорд маятник хитнеться в протилежний бік. Ми хочемо цього уникнути. Ми хочемо уникнути відновлення жінконенависництва, бо воно знову поставило б жінку в те становище, в якому вона була століття тому. Ось чому тепер "ми" готуємось до того, щоб після Бедфорд жінки могли втримати владу в своїх руках.

Я вражено дивлюся на неї.

— І все ж таки, Берідж, — кажу, відчуваючи, як до горла мені підкочується клубок, — ви мене ошукали.

На це Берідж реагує досить дивно. Вона всміхається, підходить до столу й кладе свою руку в мою, а потім забирає її і лагідно заглядає мені в очі.

— Це правда, — каже вона, ніжно всміхаючись. — Але в цьому обмані не було нічого особистого, Ральфе. Він не стосувався наших особистих з вами взаємин. Він випливав із загальних правил організації "ми". Налагоджуючи нові зв'язки, кожна з нас намагається викликати до себе довіру й виявляти неабияку консервативність.

Я розмірковую: цілком можливо, що після Бедфорд жінконенависництво виявить себе ще дужче. Але я не певен, що влада жінок — найкращий спосіб запобігти цій небезпеці. На мій погляд, треба надати людям змогу самим вийти зі скрутного становища. Я давним-давно не максималіст. У РВЖ є жінки, які не відчувають ненависті до подружніх пар, до чоловіків та дітей і які, не шкодуючи сил, борються проти бедфордівського фанатизму. А це, на мою думку, — велика справа.

— Ну, докторе, що ви на це скажете?

Я мовчки дивлюсь на Берідж. Я не хочу ні критися зі своїми думками, ні висловлювати їх надто поспішно. Зрештою, "нам" я багато чим зобов'язаний, навіть перспективою вижити.

— Що ж, — кажу я, — гадаю, розв'язанню проблем, до якого має намір узятися організація "ми", бракує рівноваги. Але я не надаватиму цьому надто великого значення. Все це можна буде виправити. Головне — ви не плекаєте ненависті до чоловіків.

Берідж сміється:

— Вашій відповіді властива суто італійська дотепність!

— А ваше зауваження трохи забарвлене расизмом, — сухо відповідаю я.

Я не соромлюся своїх італійських предків, зовсім ні. Але я не люблю, коли про них раз у раз згадують, щоб наголосити на моїх вадах або на моїх чеснотах.

Спалахує лампочка селектора, і я натискую кнопку. Це Гребел. Він запрошує мене піти подивитися на собак. Я знаю, що Берідж з обережності любить ділити наші розмови на частини, отож підводжусь і пропоную їй зустрітися через півгодини.

Гребела я застаю в спеціальній залі, де він прогулює на повідку одного з трьох вакцинованих собак, пильно його спостерігаючи. Собаки я не бачив від учора й питаю, в якому він стані. На превеликий мій подив, Гребел відповідає на це звичайне запитання надто багатослівно:

— Не в такому вже й поганому. У мене дуже розболілася голова, я навіть відчуваю легке запаморочення. Сьогодні в мене вже двічі заплітався язик.

Це мене дивує. Чому Гребел вирішив сказати мені, що в нього заплітався язик? Я мовчки дивлюся на нього. Його довгасте обличчя анітрохи не змінилося: воно безбарвне й гладеньке. Зате в очах з'явилось якесь напруження, а довкола тонких губів нервово посмикуються м'язи. Чи це не від перевтоми? Мабуть, так воно й є. Гребел працює в лабораторії за двох.

— Може, підете відпочинете?

— О ні! — відповідає він. — Бездіяльність тільки посилить мої невеличкі тривоги. Я волію ще попрацювати.

Після слів "невеличкі тривоги" Гребел засміявся, мовби все було само собою зрозуміло, а я подумки запитав себе, про які тривоги йдеться й чому він говорить про них так, наче за ними не стоїть нічого серйозного. Невже "тривога" для С — буденне явище? А може, Гребел перебуває в напівпригніченому стані, до якого вже звик? Я дивуюсь, бо завжди вважав Гребела куди життєрадіснішим і динамічнішим, ніж будь-кого з С, які працюють з нами в лабораторії.

Пересвідчившись, що всі троє собак почувають себе добре, я покидаю Гребела й іду до кабінету, щоб знову викликати Берідж. Але мені не доводиться це робити: вона вже сидить тут і не без хвилювання дивиться на мене.

— Ви розгнівалися на мене, докторе?

— За те, що ви приховали від мене кінцеву мету організації "ми"?

— Ні. За оті нісенітниці, яких я вам наговорила.

— Які саме?

— Всі.

— Я не можу сказати, що ви надто берегли мої нерви.

— Бачте, ви самі визнаєте, що ви збудливий!

— Еге ж. Можете занести до свого списку ще й цю мою ваду.

— Даруйте, докторе. Я не звикла постійно бути такою колючою.

Берідж сідає по другий бік мого письмового столу, відкидає назад волосся кольору червоного дерева й, погойдуючи сережками на тлі молочно-білої шиї, каже:

— Знаєте, важко жити так близько й водночас триматися так далеко... — Вона не закінчує фрази.

— Так жити не дуже зручно й для мене.

Берідж випростує спину, і, в її голубих очах зблискує тривожний вогник.

— Вам живеться зовсім інакше! Іноді вам перепадають утіхи! Наприклад, у лісовій хатині.

— Хто вам сказав?

— Ви це підтверджуєте? — питає Берідж, і зіниці в неї розширюються.

— Так.

— Мені сказала Ріта. Але тільки як здогад. "У мене таке враження, — заявила Ріта, — що наш жеребчик провів у хатині дуже неспокійну ніч".

— Дякую за порівняння з жеребчиком. А особливо за пестливу форму цього слова. Ви просто майстер ранити цитатами.

— То ви підтверджуєте, що провели неспокійну ніч?

— І за пастку дякую, яку ви наставили мені. Я прийняв ваші докори сумління за чисту монету.

— Одне слово, докторе, — каже Берідж свистючим голосом, — ви чоловік усіх жінок...

— Неправда, — заперечую я. — Я не донжуан. Я ніколи не зраджував свою Елін...

А що сказати це саме щодо Аніти я не можу, то замовкаю. Берідж одразу ж відчуває недомовку, я читаю це в її сердитих очах. І раптом усвідомлюю, що роблю: я виправдовуюсь за поведінку в своєму приватному житті перед жінкою, яка мені ні наречена, ні дружина! Я знов дозволив їй орудувати собою. Берідж знехтувала мої звинувачення й висунула проти мене свої, примусивши мене захищатися. Я розчаровано підводжуся, відвертаюсь від неї і дивлюсь у вікно.

Там нема нічого втішного. Бараки, огорожа з колючого дроту, сторожова вишка, а між бараками — колись зелений моріжок, що його сніг, а потім тривалі дощі й людські ноги перетворили на розгрузлу дорогу. Сизе небо, низькі хмари, вологе повітря. Таке враження, наче ми живемо в сірій ваті.

Я знов обертаюсь до Берідж і кажу:

— Берідж, прошу вас, облишмо цю тему.

Вона обпалює мене поглядом.

— Атож, вам дуже легко це зробити! Особливо коли зважити на те, що сьогодні ввечері ви прийматимете гостю.

— Яку гостю?

— З найбільшим ротом у Сполучених Штатах!

Я аж підстрибую:

— Коли ви про це дізналися?

— Вранці.

Берідж довідалася про це раніше за мене! Від кого? Від телефоністки? Невже телефоністки знають і дати обшуків? Не думаю. Все вказує на те, що саме місіс Берроу інформує "нас" про те, що відбувається в блувіллській адміністрації,

Я дивлюсь на годинник.

— Ми розмовляємо вже п'ять хвилин, Берідж, Може, перейдімо до речей серйозних?

Після слова "серйозних" вона кліпає очима, але нічого не каже. З того, як вона дихає, як потуплює очі й зосереджується, я бачу, що Дія намагається опанувати себе. Я мовчу.

Коли вона підводить повіки, її голубі очі дивляться надто стурбовано,

— Докторе, — озивається вона трохи перегодя, — я маю розповісти вам про рішення, яке "ми" ухвалили щодо вас. Але воно вам не сподобається.

— Гаразд, я спробую взяти себе в руки.

Вона дивиться на мене з деяким сумнівом.

— У всякому разі, — каже вона, збентежено всміхаючись, — я біля вас і запам'ятаю, які ви були вражені.

— Таке погане те рішення?

— Воно не зовсім погане. Але вам буде важко згодитися з його положеннями... — Вона замовкає, а потім видимо розгублено запитує: — Починати?

— Авжеж, починайте, — нетерпеливлюсь я.

Знову помовчавши, Берідж глухим, трохи надсадним голосом каже:

— Що ж, "ми" прийняли аж дві ухвали: одну щодо вакцини, а другу щодо вашого приватного життя.

— Ви про це вже казали.

— З якої починати?

— З ухвали про вакцину.

Нарешті вона впорується із своїм збентеженням, тамує збудження й прибирає байдужного вигляду. Але її сережки все одно тремтять. Я добре відчуваю цей її майже непомітний трепет.

— Прийнято аж дві ухвали щодо вакцини, — методично, як завжди, говорить вона.