Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Крім того, особисто я дуже люблю чоловіків.

По цих словах вона дивиться на мене своїми сірими очима так відверто й так пильно, що я відчуваю, як у мене по спині бігають мурашки.

— А ви не дуже ортодоксальна, — кажу я, щоб якось приховати своє почуття.

— Я зараз вас здивую, — провадить вона. — Іноді я навіть запитую себе, чи правильно зробили жінки, домігшись свободи в праці.

— О, це вони зробили все ж таки правильно!

— Особливо правильно для мислительок із Руху за визволення жінок. Вони юристки, лікарки, журналістки. Одне слово, еліта. Гадаєте, робітниця на заводі почуває себе дуже вільною, коли працює на конвеєрі, а за спиною в неї стоїть майстер? Або коли вона служить в охороні?

— Вам не до вподоби ваша робота, лейтенанте?

— Мене від неї нудить. Позавчора я прочитала в "Нью ері", що військова професія — одна з найшляхетніших, і оволодіння нею — це найважливіше досягнення жінок! А я, відверто кажучи, залюбки залишила б це досягнення за чоловіками. Служба в охороні призводить тільки до отупіння! І до розумової відсталості. Про небезпеку вже й не згадую.

— Небезпеку?

— Іноді на нас нападають, — відповідає Джекі уривчастим голосом.

— Коли?

— Під час патрулювання. Але не тут, а в таборі.

— І хто ж на вас нападає?

— У нас два супротивники: гангстери, що вдаються до пограбувань, і партизани, що борються проти Бедфорд.

— Є партизани, що борються проти Бедфорд?

— їх багато і вони добре озброєні, особливо тут. А притулок знаходять у Канаді.

— Чоловіки?

— Переважно жінки, але є й чоловіки.

— Та це ж чудово!

— Я теж так думаю. Але ви їх не побачите. На Блувілл вони ніколи не нападуть.

— Чому?

— Бо тут ви.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Докторе, — поважно каже Джекі, — не вдавайте, ніби не усвідомлюєте, яку велику надію покладають мільйони людей на ваші дослідження.

До горла мені підкочується клубок, і якийсь час я не спроможний розтулити рота.

— Джекі, — озиваюсь я нарешті, — ви збирались розповісти мені, як "ми" вас завербували.

Вона сміється, встає, припалює сигарету й ступає кілька кроків по кімнаті. Я не спускаю з неї очей. У її постаті й ході є щось суперечливе. Своєю уніформою, чобітьми, манерою клацати підборами й знизувати плечима вона скидається на чоловіка, на військовослужбовця. Одначе стегна в неї погойдуються, а під форменою сорочкою чітко окреслюються перса, особливо тоді, коли вона виструнчується. Такий самий двозначний і вираз її обличчя: риси ніби й чоловічі, але шкіра гладенька, ніжна, зіниці постійно бігають, а щоки та губи рухливіші, ніж у чоловіків.

— Докторе, — весело каже Джекі з лукавими, змовницькими іскорками в очах, якими вона хоче збудити в мені ще більшу цікавість, — десь місяць тому Ріта, вікно якої виходить на моє, повідомила мене о десятій ранку, що з Монтпілієра приїхали фахівці й збираються провести в бараці охоронниць обшук. Ріта порадила мені віддати "заборонений предмет", який я маю, їй. Що я й зробила, і дуже доречно. Через годину в моїй кімнаті перекинули все догори дном. Ви здогадуєтесь, докторе, про який предмет ідеться?

— Здається, так.

Анітрохи не збентежена, Джекі сміється, підходить до вогню й по черзі підставляє до нього підошви чобіт.

— У вас іще є запитання, докторе?

— Так. Чи знаєте ви, чому "ми" наказали вам особисто постачати продуктами Гельсінгфорс?

Мовчанка. Я помічаю, що Джекі вагається з відповіддю, а коли нарешті відповідає, то дуже коротко:

— Ті "ми" думають, що тепер, коли Аніта поїхала до Парижа, ваша доля залежить тільки від Гельсінгфорс.

Джекі знову замовкає. Вона не каже про це більше нічого і переходить до іншої теми.

— До речі, взаємини з Гельсінгфорс і Одрі мене багато чого вчать. Повчальне й те, що відбувається з офіційного благословення в бараці охоронниць. Знаєте, докторе... — Вона підходить до мене, але не сідає. — Я ось питаю себе: чи варто позбуватися чоловіків? Я помічаю, що в середовищі жінок виникає ще одна стать і з'являються подружжя — з усіма проблемами, властивими подружній парі. Навіть така: кому мити посуд, котра з двох осіб у подружжі має панувати — "сильна" чи "слабка".

— Гадаю, посуд миє Одрі.

— У цьому немає найменшого сумніву, в Одрі становище домашньої рабині. Але я не певна, що над нею легко панувати.

Джекі знову замовкає. Потім рішуче викидає у вогонь сигарету, виходить з кімнати й повертається з карабіном, який ставить у куток біля нічного столика. Відтак старанно перевіряє, чи добре зачинені двері, вікна й віконниці. Дощ усе ще шалено періщить по ґонтовому даху. Я стежу поглядом за Джекі.

— Посуньтеся трошки, докторе, — каже Джекі й сідає поряд зі мною на ліжко. Потім повертає до мене грайливі блискучі очі. — Докторе, ви, безперечно, не сумніваєтесь щодо властивостей отого забороненого предмета, який Ріта сховала для мене.

— Правду кажучи, анітрохи.

— Але ви не знаєте, що я надала йому громадянського статусу. Авжеж, — весело провадить Джекі, — така вже сила уяви: я вхитрилася одухотворити цей ерзац. Ну, докторе, чому ж ви не питаєте, як я його назвала?

— Я не питаю про це, бо у вас такий вигляд, наче вам дуже хочеться сказати все самій.

Джекі сміється.

— І справді! — І додає: — То що, сказати?

— Коли ваша ласка.

Джекі дивиться на мене лукаво-лукаво, губи її від сміху стали повнішими, а в молодих очах зблискують радісні іскри.

— Так от, докторе, я назвала його Ральфом!

Джекі намагається вловити вираз на моєму обличчі й без угаву сміється. Похитуючись уперед-назад, вона розгойдує ліжко і від нападу веселощів аж підстрибує. Але очей з мене не спускає. Потім трохи потамовує сміх, досить невимушено кладе руку мені на стегно й залишає її там, не перестаючи дивитись на мене. Помалу її обличчя поважніє, погляд змінюється, і мій, гадаю, теж.

— Гаразд, — каже Джекі так, ніби щось нарешті вирішила. Вона скидає чоботи й щосили жбурляє їх один за одним у куток. Тоді швидко розстібає портупею, намотує її на кобуру й кидає на ліжко позад себе.

Хоч її бажання передається й мені, я не можу не подумати, яка іронічна ця ситуація. Побачивши всю цю військову амуніцію, розкидану по кімнаті, й нестерпне бажання Джекі розлучитися з нею, я усвідомлюю: в цю хвилину найбільша втіха для моєї охоронниці — я.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Повернувшись до Блувілла, я йду до Пірсів по Дейва. Він ще спить, і я помічаю, що Ріта, хоч вона зі мною сама — містер Пірс і Джон пішли поплавати перед сніданком, — навіть не намагається вимкнути підслуховувальний пристрій і підбити мене на таємну розмову. Одначе я добре бачу, що цікавість її так і розпирає. Вона міряє мене соколиним поглядом і, поки я обережно буджу Дейва, кружляє довкола, обнюхує мене, мов мисливський собака, а коли я прощаюся, всміхається й підморгує мені, мовби на щось натякаючи. Я починаю хвилюватися. Якщо можна, тільки обнюхавши мене, здогадатись, як я провів ніч, то мені, мабуть, слід прийняти душ.

Я роблю навіть більше: приймаю ванну й мало не засинаю в теплій воді. Дейв нагадує мені, що після дев'ятої сніданків у кафетерії не подають, але робить це, як завжди, стримано й делікатно. Поки я голюся, міняю білизну й одягаюсь, він не ставить мені жодного запитання. І ось я, змивши з себе по-англосаксонському водою та милом сліди бурхливої ночі, йду вельми імпозантний до замку й пошепки заводжу розмову з Дейвом. Я кажу синові, що нічого не можу йому розповісти, згадую тільки — з певним драматизмом — про епізод із шаленим потоком і детально описую притулок у лісі. Я потерпаю, що Дейв почне вередувати, але ні, від цікавості до моєї розповіді в хлопця лише тремтять над блідими щоками чорні вії.

У кафетерії я проминаю столик Огайна — щойно я ввійшов, він непривітно зиркнув на мене — і підсідаю до Ріти й містера Пірса та Джона, У мене нема бажання розмовляти, і я сподіваюся, що розмову підтримуватиме Ріта. А це Ріта робить чудово: нишпорячи гострими очима по залі, вона відштовхує погляди, які сьогодні вранці втуплюються в мене надто часто. Сам я не підводжу голови від чашки з чаєм і лише один раз зиркаю на столик, за яким сидять Берідж і Кроуфорд. На столик, а не на саму Берідж, бо ніяк не можу забути запитання про наші взаємини, яке так хвилює Гельсінгфорс. У цю мить мені хочеться стати жінкою, щоб Дізнатись, як це вони, не дивлячись на тебе, все так добре бачать.

Виходячи з кафетерію, я зустрічаю в коридорі містера Берроу. Його лискуча лиса маківка схиляється переді мною, і містер Берроу, хоч як дивно, вітається перший, навіть більше — він робить це з якимсь масним схваленням, а його круглі очі прилипають, мов присоски, до моїх, щоб висмоктати всю інформацію, яка там є. Я дивлюсь на нього порожніми, наскільки це мені вдається, очима й тихо, заклопотано кажу йому, що не поїду зі Стайном та Джесперсеном на прогулянку, бо в лабораторії саме проводиться один дослід, і я хочу за ним простежити. "Будь ласка, докторе Мартінеллі, — каже Берроу, і на його обвислих щоках повільно розпливається солодка усмішка, яка, сам не знаю чому, мене ображає. Потім він запопадливо додає: — Певна річ, прогулянки верхи по неділях не обов'язкові, зрештою, кожен має право трохи втомитись". Сказавши ці двозначні слова, містер Берроу, перевалюючись на товстих ногах, іде від мене, але так навдивовижу жваво, що здається, ніби його повні литки підскакують над землею, мов м'ячі.

Дейв ірже на радощах, наче стригунець, коли я кажу йому, що цілий день, крім кількох хвилин у лабораторії та години пообіднього сну, проведу з ним — у басейні або на тенісному корті. На його вибір! "Там і там!" — відповідає він із запалом.

Сподіваюсь, на корті я буду на висоті: після трьох годин верхової їзди вчора та сьогодні вранці мої сідниці болять не дуже, а ноги минулої ночі не притомились.

Одразу ж після сніданку я йду до лабораторії. Щойно відчиняю двері, як назустріч мені ступає доктор Гребел. Хоч сьогодні й неділя, я анітрохи не дивуюся, заставши його тут, — новому досліду він надає великого значення. На його видовженому обличчі із залисинами над високим чолом збуджено горять маленькі проникливі очі. Гребел нахиляє до мене свою високу худющу постать і тремтячим голосом каже:

— Гадаю, все йде гаразд!

Він небагатослівний, але я добре його розумію, до того ж треба зважати на підслуховувальний пристрій.