Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Я давно підозрював, що "ми" втягли Гребела до свого руху. Підозрював і те, що Пірс у цій справі теж має перебувати під впливом сильної особистості своєї дружини. Але я ніколи не сподівався, що до антибедфордівського руху може бути причетний і Сміт. Одначе він таки причетний, бо знає й про вакцинування Гребела, і про його фальшиві папери.

Ось що мене й дивує. Адже Сміт геть увесь, навіть його прізвище — сама банальність. Хоч цей чоловік нашпигований чеснотами, без яких жодне суспільство не проіснувало б і тижня, він украй непоказний, сором'язливий, усе в ньому промовляє про скромність. А обличчя його нізащо не запам'ятаєш, хоч дивися на нього й сто разів. Навіть більше, Сміт належить до тих неодружених чоловіків, які назавжди поховали себе в самотності. Він насилу розмовляє, майже не всміхається, не захоплюється спортом, червоніє, коли Берідж звертається до нього, а та твердить, ніби Сміт не одружився тому, що не зваживсь позалицятися до котроїсь із жінок. І раптом — такий парадокс. Сміт, цей неодружений чоловік, знехтував небезпеку, вступив у таємну змову й згодився боротися за те, щоб люди знов могли одружуватись.

Коли нарада закінчується, я відпускаю Сміта й Пірса, але затримую Гребела й кажу йому:

— Я вам щиро вдячний. Ви важили замість мене життям.

Гребел усміхається, його суворе обличчя веселішає.

— Ви не могли мене замінити. Як ви знаєте, мене з самого початку завербували "ми", щоб вас витіснити.

Я хитаю головою, хоч слова "щоб вас витіснити" неабияк мене дивують. Я й не знав, що план "витіснення" мене був так детально обміркований.

— Коли "ми" вирішили порозумітися з вами, — провадить Гребел, — я почав думати, чим зможу бути вам корисний.

— Ну що ви, і досі, й тепер ви в лабораторії дуже корисні!

— Не більше за Сміта чи Пірса, — каже Гребел зі скромністю, що, хоч як це дивно, здається мені щирою, Потім він додає: — В усякому разі, той факт, що я офіційно вважався С, надавав мені, на думку "нас", велику перевагу у випробуванні вакцини.

Я здивовано підводжу брови.

— Яку перевагу? Я не розумію.

— Ну, — відповідає Гребел, — якби випробування скінчилось погано, то причину моєї смерті, а отже, й саме випробування, було б легше приховати. Ніхто, зокрема й Берроу, навіть не запідозрив би, що С випробував на собі вакцину проти енцефаліту-шістнадцять.

Мене приголомшує і неабияка хитрість "нас", і холоднокровна сміливість Гребела, який згодився бути "корисним" і після своєї смерті,

Западає мовчанка, я дивлюся на Гребела. Мені хочеться потиснути йому руку, але я стримую себе, бо такий незвичний для нас жест був би надто театральним. Зрештою я легенько поплескую його по плечу й кажу:

— Я відчув велику полегкість, коли ви розплющили очі.

— Я теж! — усміхається Гребел,

Я й собі сміюсь. Я ніколи не думав, що Гребел схильний жартувати. І ось тепер, коли ми, сміючись, дивимося один на одного, обох нас поймає несподіване й тепле почуття приязні.

Нарешті Гребел іде від мене, а я відчуваю, як на плечі мені налягає втома. Відчуваю також, що мій шлунок порожній, і дивлюсь на годинника, Пора вирушати до кафетерію. Після сьомої вечора вже не подають вечері, Я замикаю кабінет і заходжу до Берідж, щоб віддати їй ключа, У неї є другий ключ, але вона наполягає — і гадаю, цілком слушно, — щоб уночі обидва ключі зберігалися в неї. Вона покидає лабораторію завжди остання і, перш ніж піти звідси, натягує впоперек замкової шпарини нейлонову нитку, щоб потім знати, чи мої двері ніхто не відмикав за моєї відсутності. Наступного дня Берідж прийде сюди о сьомій ранку, відімкне двері для двох прибиральниць і сидітиме в кабінеті, поки вони підуть звідси.

— Добрий вечір, Берідж, — кажу я й кладу їй на долоню ключа. — До завтра!

— До завтра, докторе, — каже вона схвильовано.

Я здогадуюсь: Берідж, мабуть, насилу зібралася з духом, щоб сказати мені, яку ухвалу прийняли "ми" щодо мого приватного життя, і тепер вона дуже розчарована — адже я йду, і розмову доведеться перенести на завтра.

Повечерявши й уклавши Дейва спати, я чатую на фургончик Бесс. Як тільки чую його гуркіт, кидаюсь до дверей, щоб попередити Бесс не зчиняти галасу. А втім, мої намагання марні. Бесс знову вдирається, мов ураган.

Цікаво, що це, як і все в Блувіллі, помалу переходить у звичку, Рікардо сідає на кухні за чаркою бурбону, а я й бровою не веду, коли Бесс каже — а вона каже це щоразу, — що зараз "купить мені квиток першого класу до раю". А втім, моє розуміння раю не зводиться тільки до цього. Хоч я й не гребую в житті приємними хвилинами, хай би які короткі вони були. З чим Бесс після всього мене й вітає.

— Принаймні ти, — каже вона, всміхаючись широкими яскравими губами, — чоловік природний. Ти життя не ускладнюєш. А отой старий шкарбун!.. Як тільки побачить мене, починає горлати! Можна подумати, що я ображаю його! Хіба ж то я вигадала сім'яний банк? Досі в цій галузі процвітало марнотратство. — Вона сміється. — Колись я й не подумала б, що все це можна зберігати! Божевільна ідея, ці банки! А втім, я на них не нарікаю. Тепер же я й заробляю собі на життя, і служу науці. І справді! Отой старий мав би це розуміти! Ми ж тепер колеги! І його дружина теж! Сама ж бо виконує таку саму, як я, роботу! Вона не тільки мені дорікає, а ще й гнівається на мене! Бо я бачу прутня її чоловіка! Я ж мушу на нього дивитися, щоб зібрати сім'я! Окрім тебе, ніхто не виявляє до мене ніякої поваги! А той цибатий швед поводиться ще гірше. Ну й дивак же він, докторе! Саме презирство! І ні пари з вуст! Я для нього просто не існую. А коли починаю працювати, він нагадує трупа! Для мене це справжні тортури!

Коли ми виходимо до кухні, Рікардо, спершись ліктями на стіл, плаче над чаркою.

— Господи! — вигукує Бесс. — Хто мені підсунув такого шофера! Досить тільки покинути його на п'ять хвилин, як він починає скиглити!

— Я не через це плачу, міс Бесс, — відповідає Рікардо зі сльозами на щоках. — Я плачу через те, що почув доктора. А тоді дещо згадав.

— А ти не прислухайся, невихований йолопе, — каже Бесс, сідаючи біля нього і обіймаючи його за плечі. — Докторе, налийте йому ще одну чарку, та не забудьте й про мене. Цей бідолашний малюк, — веде вона далі, дістаючи з кишені Рікардо носовичка й витираючи йому очі, — ніяк не може себе втішити. В нього весь час болить душа, що його не слухається тіло!

Бесс сміється, а Рікардо з гідністю каже:

— З цього не треба жартувати. Сеньйоре, — повертається він до мене, гадаючи, мабуть, що так я краще його зрозумію, — коли я кохався в Пуерто-Ріко зі своєю дружиною, то прокидався весь наш будинок! Що тоді робили наші сусідки? Вони торсали своїх чоловіків і казали їм: "Чуєш? Це Рікардо! А ти, ледацюго, спиш!" Тоді чоловіки, щоб зберегти свою честь, бралися до роботи. А я, сеньйоре, — гордо завершує свою розповідь Рікардо, — всім робив послугу.

І по його щоках знов котяться сльози.

— Не думай про це більше, — заспокоює його Бесс. — Може, коли пошесть мине, пощастить пересадити тобі здорове тіло якогось чоловіка, що загине в дорожній аварії. Правда, докторе, таке можна буде зробити?

— Загалом ніщо не стоїть цьому на заваді.

— Сім'яники грінго! — з огидою каже Рікардо. — А що я з ними робитиму?

— От невихований малюк! ;— вигукує Бесс, легенько даючи Рікардо ляпаса. — Доктор же теж грінго.

— Ні, доктор не грінго, прізвище в нього Мартінеллі, — відповідає Рікардо й по-дитячому довірливо, тепло всміхається мені крізь сльози.

— Ну пий уже, пий, — каже Бесс, підносячи Рікардо до губів його чарку.

Рікардо п'є. Він п'є малими ковтками, але жадібно й без угаву, наче це дає йому насолоду. Як тільки чарка порожніє і Бесс ставить її на стіл, Рікардо заплющує очі й ураз засинає, неначе немовля.

— Отакої! — каже Бесс. — Тепер на зворотній дорозі за кермом доведеться трястись мені! Ось тобі й шофер! — провадить вона й підводить плече, на якому лежить голова Рікардо. Потім додає: — Докторе, наступного тижня не чекай на мене, я не приїду! А знаєш, коли я мала приїхати наступного тижня? У неділю! І не повіриш! Я прочитала про це в своєму розкладі, там так і написано чорним по білому! Мене примушують працювати навіть у неділю! В святий день! Яка ганьба! Я знаю, що тепер роблю це в ім'я науки! І все ж таки!.. В ім'я науки чи ні, але в цьому ділі завжди є трохи гріха! А в неділю я ніколи не грішила. Ні, я не молюсь, я сплю! Я так відзначаю шабаш!

Бесс допиває чарку, обережно ставить її на стіл і дивиться на голову Рікардо, що лежить у неї на плечі.

— Цей нетяга таки завдає мені клопоту, — каже вона без будь-якої злості. — Він для мене справжній тягар. Шматує слізьми мою душу, до того ж мені часто доводиться виконувати його роботу. Але я ніколи не скаржилась на нього. Ніколи! А то б він лишився без роботи. Що тоді було б з його дружиною та дітьми в Пуерто-Ріко? Я вже не кажу, що коли починаю йому співчувати, то в мене душа крається. Одначе треба ж розуміти таких бідолах, як Рікардо. Хіба вони спізнали в житті чогось доброго, крім плотської втіхи?

По цих словах Бесс нахиляє своє широке, грубе й надто нафарбоване обличчя і дивиться на Рікардо. Дивиться вона на нього поблажливо, ніжно, ще й легенько гладить йому щоку.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Сьогодні вранці я приходжу до лабораторії і застаю тут справжню метушню, яку спричинили ухвалені нами напередодні рішення. Але ця метушня проходить досить спокійно: ми розміщуємо в своїй лабораторії, так би мовити, ще одну лабораторію, і результати її роботи приховуватимемо від першої. В усякому разі, я весь ранок дуже заклопотаний і приймаю Берідж аж за чверть до дванадцятої. По її втомлених очах бачу, що вона теж погано виспалася. Я запрошую її сісти.

— В нас мало часу. — Я позираю на годинник. — Починайте, Берідж, я чекаю найгіршого.

— Докторе, чи не краще було б, якби ви сіли, а не метушилися біля свого столу?

— А я не метушусь, — сухо відказую я. — Ви надто знервована.

— Це ви мене нервуєте. Прошу вас, сядьте!

— Неймовірно! — кажу я розгублено. — На моїх очах настають часи, коли я у власному кабінеті муситиму сідати й уставати по команді!

— Докторе! — невдоволено вигукує Берідж.

Ми дивимось одне на одне, ніяковіючи від цієї гри. Чудовий початок розмови! Якщо ми так починаємо, то як скінчимо?

— Що ж, — зітхаю я, силкуючись усміхатися, — зараз я засвідчу вам свою добру волю.

Я сідаю, але Берідж, звісно, не визнає моєї поступки! Вона мовчить і роздратовано дивиться на мої пальці, що барабанять по столу.