Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Коли я їх помічаю, вже пізно. Я тільки потуплюю очі, вдаючи, ніби мені байдуже до них. Та я навіть не міг собі уявити, що буде далі. Досі на моїх прогулянках траплялося лише, що котрась із жінок то тернеться об мене, то гукне, то свисне або зробить вульгарну пропозицію. А тут на них, певно, вплинуло гаряче сонце, обідній перепочинок чи те, що о цій порі на вулиці мало перехожих. Побачивши мене, робітниці ще здалеку вибалушують у мій бік очі, а коли я підходжу ближче, починають гукати. Зчиняється страшенний галас. У їхніх масних жартах є щось зневажливе й садистське, словесне зґвалтування, жорстокість якого мене приголомшує. Я вдаю з себе глухого й проходжу повз них, не пришвидшуючи ходи, бо не хочу, щоб вони подумали, ніби я утікаю. Та все марно. Переді мною виростає висока дівчина з веснянкуватим обличчям. Її колючі голубі очі майже викотилися з очниць. Вся спливаючи потом, вона перепиняє мені дорогу й, заохочувана сміхом та жартами подруг, кричить:
— Дівчата, зараз я приголублю цього любчика!
Вона щосили обхоплює мене руками, стискаючи так, що мені аж дух перехоплює, й цілує в губи. Губи в неї теплі й неприємно тхнуть. Я відбиваюся, кричу, пручаюсь, але на мене вже накидаються інші. Дівчата з криками обступають мене з усіх боків.
— Голубчику! — чую я крізь регіт голос білявки, що знов обіймає мене лівою рукою за шию. — Зараз побачимо, як ти допоможеш нам виконати патріотичний обов'язок!
Цієї миті біля тротуару, скреготнувши гальмами, зупиняється чорний "Плімут". Лунає короткий пронизливий сигнал. З автомобіля вискакує жінка в міліційній формі й щосили горлає на дівчат. Мене відпускають.
Я кидаюсь у автомобіль. Позаду лунають кпини, декотрі з них мають соціальне забарвлення й адресовані Аніті. "Плімут", по даху якого молотять кулаками ті фурії, рушає. За його кермом сидить жінка в міліційній формі. Я відкидаюся на сидіння — захеканий, розпатланий, серце як не вирветься з грудей. Я тремчу від гніву і — що правда, то правда — від страху. Звичайно, двох-трьох дівчат я ще міг би покласти на лопатки, але мені бридко піднімати руку на жінок (тепер цей постулат гадаю вже старомодний), до того ж їх було надто багато.
— Ну що ти, Ральфе, — каже Аніта, — отямся й застебни штани. Вони хотіли тільки побешкетувати. То не такі дівчата викрадають чоловіків. У них немає ні грошей, ні вільного часу, ні затишних будинків, щоб дати викраденим чоловікам раду. Та все ж таки, Ральфе, хай це буде тобі уроком. Сьогодні ж попроси Джекі, щоб виділила тобі охорону. Тобі не можна й далі ходити без ризику самому по вулицях Вашингтона, навіть удень.
Через візит до Аніти — довший, ніж передбачалося, — й перенесене побачення мій розклад дня поламався, і я, з'ївши нашвидкуруч сендвіч, повертаюся додому пізно.
— Я вже почала хвилюватись, — каже Берідж, відчинивши мені двері. — Джекі затрималася на службі, а я вклала Дейва спати. Він хотів дочекатись тебе.
Я роздягаюся, приймаю душ, надягаю піжаму і, затягуючись сигаретою "Честерфілд", заходжуюся з наполовину наповненою чаркою віскі в руці розповідати Берідж про свій день. Я дуже стомлений і навіть не докоряю їй за те, що вона, не порадившись зі мною, пішла з Анітою пити чай.
На хвилину я замовкаю. Берідж теж мовчить, і я перегодя кажу:
— В мене таке враження, ніби мене продали якомусь дослідному інститутові.
Берідж роздратовано знизує плечима.
— Це зовсім не так. Ти все драматизуєш. Зрештою, Аніта — твоя законна дружина.
— Я маю тільки одну дружину, і ти це добре знаєш.
— Я сказала — законна.
— Хто мене відрадив розлучатися з нею?
— Ну що ти, Ральфе, не варто до цього повертатися. Хочеш ти чи ні, а це розлучення неможливе. Воно мало б політичне забарвлення. Люди подумають, що ти відвернувся від Аніти через її бедфордівське нікчемство, тоді як президент узяла її до себе радницею. Зрештою, будьмо відверті, в чому тобі докоряти Аніті? Вона навіть з Парижа не переставала просити Бедфорд, щоб тебе не чіпали.
Я випростуюсь.
— Тоді це все міняє! Я про таке не знав! Від кого ти довідалась?
— Від Дороті.
— І не сказала мені!
— Мабуть, це було б для мене забагато — без угаву розхвалювати Аніту, — каже Берідж, струснувши волоссям.
Я мовчу й дивлюся на неї. Велика ти людина, Ліє Берідж (щойно її призначили на високу посаду в департаменті охорони здоров'я). Тепер мені треба буде за допомогою ласки, настирливості, м'яких докорів і широкого арсеналу чоловічого мистецтва домогтися від тебе, щоб ти, по-перше, більше нічого не приховувала від мене, а по-друге, щоб без мого відома не приймала ухвал щодо мене. Я не стану заводити розмову про ту чашку чаю, яку ти випила вчора з Анітою. Не стану говорити про неї цього вечора. Так, цього вечора, бо щойно ти сказала правду — сказала її, вирвавшись із панцира активістки, і я відчуваю, як розтаю перед тобою.
— Ліє, — кажу я напівжартома-напівсерйозно, — а що, коли ми покинемо все це? Коли виїдемо звідси?
— Хто "ми"?
— Ти, Дейв і я.
— Родинний осередок, — каже Лія Берідж, але без їдкого сарказму, якого можна було сподіватись.
— Чом би й ні?
— Еге ж, — провадить вона з м'якою іронією, — чом би й ні? Але куди?
— Куди хочеш. До Європи...
— О, до Європи!.. — зітхає Берідж. — Туди, де щойно прийняли досить круті закони!
— Тоді, може, до Африки?
— Щоб знову потрапити в цивілізацію, де зневажають жінок!
На цьому я уриваю свою гру. Але відчуваю, що зустрів у ній глибоке розуміння з боку Лії.
— А чому тільки ми троє? — доскіпується вона, намагаючись продовжити розмову. — Чому б не взяти з собою й Джекі? Бідолашну Джекі...
Я подумки оцінюю її співчуття. А що Берідж дивиться на мене, чекаючи відповіді, то я кажу:
— Я дуже люблю Джекі. Але вона в нас, сказати б, щось на зразок додаткового елементу. Мені здається, вона з нами для того, щоб надати нашому життю респектабельності.
Берідж регоче.
— Ох, Ральфе, який же ти дивак! "Респектабельності"! А втім, це правда!
Вона вчасно замовкає. Далі Берідж не піде. Навіть наодинці зі мною, навіть звільнившись від підслуховувальних пристроїв, вона не стане критикувати філософію "нас", "Кодекс законів про жінку" й містику відбудови. Слава тобі, президенте Хоуп! Ті, хто збирається відбудовувати країну, вітають тебе!
Берідж бере мене за руку й легенько зітхає.
— Ральфе, тобі не слід більше виходити з дому самому. Зважся нарешті й попроси в Джекі, щоб виділила тобі охорону.
Берідж стискає мені руку, і я теж відповідаю їй потиском. Потім вона знову зітхає. Колишнім утікачам із Блувілла годі вже мріяти про втечу. Бо хоч би куди ми подалися, довкола нас завжди буде огорожа з колючого дроту. Це сумна правда. Тож Берідж і далі працюватиме в ХЕВ і залишатиметься активісткою "нас". А я, колишній представник жінконенависницької культури, звикатиму — що вже й почав був робити в Блувіллі — до свого нижчого становища. Навіть більше, щодня я намагатимуся терпіти — коли з більшим, коли з меншим успіхом — свою нову роль сексуальної іграшки. Сподіваюся, при цьому в мене не дуже розвинуться самолюбні інстинкти. І, може, мені пощастить уникнути параноїчного комплексу переслідування.
Якби я був віруючий християнин, то сказав би, що спокутую свої гріхи. Відверто кажучи, тепер, коли чоловіки й жінки помінялися ролями, я з дня на день дедалі глибше усвідомлюю: спокутувати є що.
Я дивлюся на Лію Берідж і знову стискаю її міцні пальці. О ні, я, звісно, нікуди звідси не поїду. Я втратив у житті багато. І все ж таки в мене залишилося одне, чого ніхто не забере. Це — ти, Ліє.
А також наш таємний шлюб у цьому офіційно неподільному володінні.
