Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Треба дозволити чоловікові розплатитись, а потім віддати йому гроші. Інакше можна зачепити його гордість. Звісно, я не ображаюсь. Бо, з будь-якого погляду, я — не просто мачо[4]. Мені це байдуже, але багатьох чоловіків у світі це турбує. Світ усе ще спирається на принцип "мачо".

— Якась дурість! — сказала вона. — Я з такими на побачення не ходжу.

— Ну що ж, це розумна думка, — погодився я, виводячи "Субару" з автостоянки. — Але ж буває й так, що люди безрозсудно закохуються одне в одного. Без ніякого вибору. От що таке любов. Можливо, ти це зрозумієш, коли трохи підростеш і тобі куплять бюстгальтер.

— Здається, я казала, що вже його маю! — вигукнула вона й замолотила кулачком мене по плечі. Так, що я мало не наїхав на велику червону урну для сміття.

— Та я жартую! — сказав я, зупинивши автомобіль. — У світі дорослих усі жартують, а потім разом сміються, розумієш? А втім, може, мій жарт невдалий. Так чи інакше, а тобі доведеться до цього звикати.

— Гм-м-м… — промимрила вона.

— Гм-м-м… — промимрив і я.

— Якась дурість! — сказала вона.

— Якась дурість! — повторив я.

— Не перекривляйте мене! — закричала вона.

Я перестав перекривляти — і знову рушив автомобілем із місця.

— Тільки не годиться бити водія за кермом так, як от зараз. Без жартів, — сказав я. — А то машина на щось налетить — і ми обоє опинимося на тому світі. Ось тобі друге правило етикету класичного побачення. Не вмирати, а будь-що виживати.

— Гм-м-м… — промимрила Юкі.

* * *

По дорозі назад вона майже не розкривала рота. Відкинувшись на спинку сидіння в розслабленій, втомленій позі, про щось думала. Іноді начебто дрімала, а іноді — ні, але судити про це з її вигляду було важко. Касет більше не слухала. Я на пробу поставив "Баладу" Джона Колтрейна, і вона особливо не заперечувала. Здавалося, ніби не помічала, яка музика звучить. Я гнав автомобіль по шосе, півголосом підспівуючи саксофонному соло.

Нічна дорога Сьонан — Токіо, якою ми поверталися додому, навіювала нудьгу. Вся моя увага зосереджувалася на стоп-сигналах переді мною. Особливих розмов не було. Коли ми в'їхали на столичну автостраду, Юкі підвелась і почала жувати гумку. Потім скурила одну сигарету. Кілька разів пихнула й викинула за вікно. "Як закурить другу — насварю", — подумав я. Та обійшлося — вона більше не курила. Інтуїція. Вона відчувала, що в мене на думці. І знала, коли треба відступити.

Я зупинив автомобіль перед під'їздом її квартири на Акасака[5]. І сказав: "Принцесо, ми приїхали!"

Вона загорнула жувальну гумку у фантик і поклала на панель приладів. Потім млявим рухом відчинила дверцята, вилізла з автомобіля — і пішла собі. Не попрощавшись, не зачинивши дверцят і не оглядаючись назад. Складний вік. А може, винне місячне? "Однак усе це дуже скидається на сюжет фільму за участю Ґотанди", — подумав я. Вразлива дівчина перехідного віку… Е, Ґотанда зіграв би в ньому роль набагато майстерніше за мене. Та й у такого партнера, як він, Юкі, напевне, відразу закохалася б по самі вуха. Бо інакше фільм не вийшов би. І тоді… От тобі й на! Знову той Ґотанда не виходить із думки. Я похитав головою, перегнувся через сусіднє сидіння і хряснув дверцятами. Бам-м! І наспівуючи "Red Clay" услід за Фреді Хабардом, поїхав додому.

* * *

Прокинувшись уранці, я пішов на станцію міської електрички купувати газети. Ще не було дев'ятої, і перед станцією Сібуя[6] вирував потік людей, що поспішали на роботу. Хоча весна настала, усмішки на людських обличчях я міг полічити на пальцях. А втім, вони не здавалися мені усмішками, а скоріше — спазмами обличчя. Я купив у кіоску дві газети, зайшов у кондитерську "Данкін Донатс" і переглянув їх за чашкою кави з пампушками. У жодній із газет я не знайшов найменшої замітки про Мей. Вони писали про відкриття Діснейленду, про війну між В'єтнамом і Камбоджею, про вибори токійського губернатора, про бешкети учнів середньої школи, а про вродливу молоду дівчину, яку хтось задушив у готелі на Акасака, не згадали ні рядочком. Як казав Хіраку Макімура, звичайнісінький випадок, що не входить ні в яке порівняння з відкриттям Діснейленду. Про такі випадки швидко всі забувають. Хоч, звісно, є люди, які не забудуть. Я — один із них. І також убивця. І ті два агенти поліції пам'ятатимуть.

Надумавши подивитись який-небудь фільм, я розгорнув сторінку з кінорекламою. "Нерозділене кохання" вже ніде не показували. І тут я згадав про Ґотанду. Мабуть, треба принаймні повідомити йому про Мей. Бо якщо раптом його допитають і тоді спливе моє ім'я — я опинюся в незавидному становищі. Від самої думки про те, що поліція знову наступатиме мені на горло, голова заболіла.

Я спробував подзвонити йому з рожевого телефону в "Данкін Донатс". Звісно, вдома його не застав, а тому залишив йому на автовідповідачеві повідомлення, що маю до нього важливу розмову. Потім кинув газети в урну для сміття й пішов додому. По дорозі додому все думав, чого це В'єтнам і Камбоджа воюють між собою. Незрозуміло. Який заплутаний цей світ!

Сьогодні був день наведення порядку.

Я мав зробити силу-силенну справ. Бувають такі дні, коли треба стати реалістом і вступити у відкритий бій із реальністю.

Передусім я відніс у пральню кілька сорочок і стільки ж приніс додому. Потім зайшов у банк, зняв із рахунку грошей, заплатив за телефон і газ. Переказав власнику квартплату за місяць. У шевській майстерні замінив набійки на черевиках. Купив батарейки для будильника та шість чистих аудіокасет. Потім повернувся додому і під звуки радіо Еф-І-Ен[7] заходився прибирати квартиру. Подраїв дочиста ванну. Вийняв усе з холодильника, витер його зсередини й акуратно порозкладав продукти на поличках. Вичистив газову плитку, фільтри кондиціонера, вимив підлогу, вікна й зібрав сміття в кульки. Постелив свіже простирадло, змінив наволочки на подушках. Пропилососив. На все це пішло години дві. Коли, підспівуючи гурту "Styx" у виконанні пісні "Mister Roboto", витирав ганчіркою жалюзі, задзеленчав телефон. Дзвонив Ґотанда.

— Чи не могли б ми з тобою поговорити віч-на-віч? Нетелефонна розмова, — сказав я.

— Гаразд… А це терміново? Зараз у мене трохи роботи назбиралося. Маю встигнути і на кіностудію, і на знімання рекламного ролика для телебачення. Через два-три дні звільнюсь і зможу спокійно побалакати з тобою, а тепер…

— Вибач, що відриваю тебе від важливих справ. Та, розумієш, загинула людина, — сказав я. — Наш спільний знайомий. Поліція заворушилася.

Ґотанда замовк. Спокійним красномовним мовчанням. Досі я думав, що мовчання — це коли хтось просто нічого не говорить. Та мовчання Ґотанди було особливим. Як і все інше, властиве його вдачі, воно було вишуканим, стриманим, інтелігентним. Дивна річ: мені здалося, що якби я прислухався, то почув би, з якою швидкістю працює його мозок.

— Зрозумів. Гадаю, що заскочу до тебе сьогодні ввечері. Однак не виключено, що запізнюся. Нічого?

— Нічого, — відповів я.

— Подзвоню тобі, мабуть, о першій або другій. Вибач, але раніше не матиму часу.

— Гаразд. Я не лягатиму, почекаю.

Поклавши трубку, я слово за словом пригадав нашу розмову.

Загинула людина. Наш спільний знайомий. Поліція заворушилася.

"Геть-чисто як у детективному фільмі", — подумав я. Усе, до чого має відношення Ґотанда, скидається на кіно. Чому? Здається, ніби реальність поволі відступає назад. І створюється враження, ніби граєш відведену тобі роль. Мабуть, у нього така аура. Я уявив собі, як Ґотанда виходить зі своєї "Мазераті" — у темних окулярах, піднявши комір пальта. Сама елегантність. Як на рекламі автомобільних радіальних шин… Я похитав головою і взявся довитирати жалюзі. Досить! Сьогодні — день повернення до реальності.

* * *

О п'ятій годині я прогулявся аж до Харадзюку і в крамничках уздовж вулиці Такесіта спробував знайти значок із зображенням Елвіса. Траплялася мені там сила-силенна значків — гуртів "Kiss", "Johnny", "Iron Maiden", "AC/DC", "Motorhead", Майкла Джексона і гурту "Prince", — але тільки не Елвіса. І лише в третій крамничці я нарешті помітив значок із написом "ELVIS ТНЕ KING"[8] і відразу його купив. Щоб пожартувати, я поцікавився у продавщиці, чи немає в них значка гурту "Sly and the Family Stone". Продавщиця, дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти зі стрічкою в підібраному волоссі, глянула на мене в повному розгубленні.

— А що це таке? Ніколи не чула. Нью-вейв чи панк?

— Ну, щось посередині.

— Останнім часом стільки всього нового з'являється! Просто дивно! — сказала вона, прицмокнувши язиком. — За всім не встигнеш.

— І не кажіть, — погодився я.

Після того я зайшов у ресторанчик "Цуруока", випив там пива і з'їв порцію темпури[9]. Так безцільно минав час, аж поки не зайшло сонце. Sunrise, sunset…[10] Я виступав у ролі двовимірного Пекмана, що без будь-якої мети рухається на екрані монітору та з'їдає перед собою пунктирну лінію. Здавалося, що моє становище ніяк не змінюється. Що я ні до чого не наближаюся. На півдорозі переді мною з'явилися нові розгалуження. А головна лінія, що зв'язувала мене з Кікі, обірвалась. Я начебто збився на манівці. І марно витратив час і зусилля на допоміжні сцени якоїсь п'єси ще перед тим, як добратися до головної. Та, власне, у якій сцені відбувається головна дія? І чи взагалі щось відбувається?

До самої півночі я не мав що робити, а тому зайшов у кінотеатр на Сібуя, щоб подивитися "Вердикт" із Полом Ньюменом. Фільм виявився непоганим, але я раз у раз занурювався в роздуми, і тому його сюжет розпадався в моїй голові на окремі шматки. Дивлячись на екран, я сподівався, що раптом з'явиться спина Кікі, й тому думками зосереджувався на ній. Кікі! Що ти від мене хочеш?

Коли на екрані показалося слово "The End", майже нічого так і не зрозумівши, про що йшлось у фільмі, я встав і вийшов надвір. Трохи прогулявся вулицею, зайшов у знайомий бар і, хрумаючи арахіс, випив дві порції коктейлю "Ґімлет". Відразу по одинадцятій повернувся додому й, читаючи книжку, чекав телефонного дзвінка від Ґотанди. Притому раз по раз зиркав на телефонний апарат. Бо мені здавалося, що він пильно стежить за мною. Явний невроз!

Я пожбурив книжку, розлігся навзнак і почав думати про Оселедця[11], якого поховав у землі. Напевне, з нього самі кістки залишилися.