Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Ввечері він зустрівся з Уленшпігелем in den Zingende Zwaan — в "Співучому лебеді". Уленшпігель скрізь, де тільки міг, підбурював і піднімав народ проти катів рідної землі.

На П'ятницькому базарі, біля Dulle Griet — Великої гармати, Уленшпігель ліг ницьма на дорозі.

Повз нього пройшов вугляр і запитав:

— Ти що тут робиш?

— Хочу намочити носа в калюжі, щоб знати, звідки вітер віє, — відповів Уленшпігель.

Потім пройшов столяр і теж спитав:

— Ти що ж, гадаєш, що брук — це перина?

— Незабаром стане він для багатьох укривалом, — відповів Уленшпігель.

Зупинився біля нього чернець:

— Що ти тут робиш, дурню? — запитав він.

— Лігши ницьма, прошу вашого благословення, отче, — відповів Уленшпігель.

Чернець благословив його й пішов.

Тоді Уленшпігель приклав вухо до землі. Мимо йшов селянин:

— Може, чуєш, що там шумить углибині? — запитав він.

— Еге ж, — відповів Уленшпігель, — чую, як росте дерево, що піде на дрова палити бідолашних єретиків.

— А більше нічого не чуєш? — запитав громадський стражник.

— Чую, як іде іспанська кіннота. Коли в тебе є що ховати, то закопай усе в землю, бо незабаром у місті небезпечно буде від злодіїв.

— Він божевільний, — сказав громадський стражник.

— Він божевільний, — повторяли городяни.

14

Тим часом Ламме нічого не їв і не пив — усе думав про чарівне видиво на сходах у Blauwe Lanteern. Душею він линув у Брюгге, і Уленшпігель силоміць мусив тягти його в Антверпен, де він і далі провадив свої марні розшуки.

Сидячи в тавернах серед добрих фламандців-реформатів і волелюбних католиків, Уленшпігель тлумачив їм справжнє значення королівських указів:

— У Нідерландах запроваджують інквізицію, щоб очистити нас від єресі, але цей ревінь очищає тільки наші гаманці. А ми п'ємо тільки ті ліки, які нам до смаку. А коли вони не до вподоби нам, то ми гніваємось, обурюємось і беремо в руки зброю. І король добре це знає. Коли він бачить, що ми і не хочемо ревеню, то виставляє проти нас клістирні трубки, тобто важку й легку артилерію: серпентини, фальконети, кулеврини, широкожерлі мортири. Королівське проносне! Після такого лікування у Фландрії не залишиться жодного заможного фламандця. Щаслива наша країна, що має за лікаря самого короля!

І городяни сміялись. Уленшпігель казав:

— Сьогодні можна й посміятися, але тікайте або за зброю хапайтесь, як прийде той день, коли що-небудь розіб'ється в Соборі Богоматері.

15

П'ятнадцятого серпня, на першу Пречисту, в день, коли освячують плоди й овочі, в день, коли кури, переситившись зерном, глухі до покликів закоханих півнів, біля одної з антверпенських брам якийсь італієць із служників кардинала Гранвелли[145] розбив кам'яне розп'яття, і в той же час із Собору Богоматері вийшла хресна процесія, попереду якої йшли юродиві в зеленому, жовтому, червоному.

Але статуя Діви Марії дорогою зазнала наруги від якихось невідомих людей, і її зразу ж занесли назад до собору і замкнули ратками на амвоні.

Уленшпігель і Ламме ввійшли до собору. А там зібрались нікому не відомі молоді голодранці, халамидники та й ще якісь гольтіпаки. Вони стояли біля хорів, перекривляли один одного, робили різні гримаси, ляпали язиками казна-що і тупотіли ногами. В Антверпені ніхто їх не бачив ні до того, ні після того. Один із них, з обличчям, як печена цибуля, запитав Міке (так вони звали Матір Божу), чого вона злякалась, що так поквапно вернулась у собор.

— Та вже ж не тебе, поганцю замурзаний, — втрутився Уленшпігель.

Молодий хлопець, до якого стосувалися ці слова, кинувся битись, та Уленшпігель схопив його за комір і сказав:

— Зачепи тільки, то й язика з рота виблюєш.

Потім він звернувся до антверпенців, що були в соборі коло нього:

— Signork'и і pagader'и[146], — сказав він, показуючи на молодих голодранців, — не довіряйте їм, це не справжні фламандці, це зрадники, найняті для того, щоб накликати на нас біду, нещастя, згубу.

Потім звернувся до підозрілих осіб.

— Гей ви, ослячі морди, — вигукнув він, — ви ж здихали раніше з голоду, то де ж тепер взяли грошей, які бряжчать у ваших кишенях? Хіба продали наперед свої шкури, щоб з них потім зробити барабани?

— Чи бачили ви такого проповідника? — гукнули незнайомі.

І стали кричати всі враз до Богородиці:

— У Міке гарна сукня! У Міке гарний віночок! От би подарувати їх моїй любці!

Потім вони рушили до дверей, але один із них заліз на амвон і почав звідти верзти всяку нісенітницю. Тоді всі інші вернулись і закричали:

— Спускайся, Міке, спускайся, поки ми тебе самі звідти не стягнули. Сотвори чудо, покажи, що ти вмієш і сама добре ходити, а не тільки заставляти інших, щоб тебе носили, ти, ледарко!

Уленшпігель щосили закричав до них:

— Ану припиніть свою паскудну балачку! Всякий грабунок — це злочин!

Та вони глузували й далі, а деякі з них говорили, що треба зламати хори і стягти Міке додолу.

Тоді стара жінка, що продавала свічки, сипнула їм в обличчя попіл зі своєї жаровні. Але її звалили на підлогу й стали лупцювати. І тоді почалася веремія.

Раптом до собору ввійшов маркграф зі стражниками. Побачивши такий гармидер, він наказав усім вийти, але так нерішуче, що вийшло небагато. Інші сказали:

— Ми хочемо послухати, як попи правитимуть вечерню на честь Міке.

— Вечерні не буде, — відповів маркграф.

— Тоді ми самі її відправимо, — заявили нікому не відомі голодранці.

І в соборі залунала пісня. Деякі з тих голодранців свистіли у krieke steenen — у вишневі кісточки і кричали:

— Міке, ти ніколи в раю не розважаєшся, пограйся з нами!

Отак, безперестанку глумлячись зі статуї, вони кричали, тюкали, свистіли.

Маркграф, вдаючи, ніби злякався, вийшов і звелів зачинити всі двері, крім одних.

Народ ні до чого не втручався, а тому голодранці ставали все нахабніші й горлали все голосніше. Під склепінням аж луна йшла, наче від сотні гармат.

Нарешті один із них, що мав пику, наче печена цибулина, — очевидно, ватажок усієї зграї, виліз на амвон, махнув рукою і почав проповідь:

— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — сказав він, — і всі троє становлять єдине, і кожен з них є троє! Господи Боже, хоч у раю дай нам спокій з арифметикою. Сьогодні, двадцять дев'ятого серпня[147], Міке вийшла з великою помпою, пишно одягнена, щоб явити своє дерев'яне лице signork'ам і pagader'ам міста Антверпена. Але Міке під час процесії зустрілася з самим Сатаною, і Сатана сказав їй, глузуючи: "Ти диви, і яка пишна! Вбралась ти, Міке, наче королева, несуть тебе чотири signork'и, і ти й глянути більше не хочеш на бідного pagader'а Сатану, що чвалає пішки". А Міке відповідає: "Іди геть, Сатано, бо розтрощу твою голову, окаянний змію!" — "Міке, — мовить Сатана, — ось уже півтори тисячі літ, як ти бавишся цим, але Дух Господній, твій владар, звільнив мене. І я тепер сильніший за тебе, ти вже мені не наступиш на голову, ти в мене тепер потанцюєш!" Сатана схопив добрячий канчук і давай шмагати Міке. А вона, не сміючи сказати, що злякалась, навіть і не крикнула, а тільки пустилася вчвал, примусивши бігти й signork'ів, які її несли, щоб не впала разом із золотою короною та іншими прикрасами серед убогого люду. Тепер Міке тихо й мирно стоїть у своєму закапелку і дивиться на Сатану, а той вмостився високо на колоні під склепінням, погрожує їй канчуком і каже: "Ти мені заплатиш за кров і сльози, що пролилися в ім'я твоє! Міке, як там твоє непорочне здоров'ячко? Вилазь, вилазь звідти, вже час. Порубають тебе на цурпалки, зловісна ти колодо, щоб помститися за живих людей, яких в ім'я твоє немилосердно палили, вішали, закопували живцем у землю". Так говорив Сатана, і говорив добре. Треба витягти тебе з цієї ніші, Міке кровожерна, Міке жорстока, зовсім не схожа на сина свого Христа.

І тут увесь цей невідомий набрід закричав, завив, заревів: "Міке, Міке, виходь, вилазь! Напевне, ти від страху обмочила свої спідниці і нішу, в якій стоїш. Брабант тому, хто його вартий! Геть дерев'яних ідолів! Хай купаються в Шельді! Дерево плаває краще за рибу!"

Народ слухав це мовчки.

Та Уленшпігель збіг на амвон і зіпхнув звідти промовця, аж той загуркотів по сходах.

— Чи ви збожеволіли, — звернувся він до народу, — чи зовсім подуріли, що далі свого сонливого носа нічого не бачите? Хіба не розумієте, що тут орудують зрадники? Вони хочуть зробити вас блюзнірами і грабіжниками, щоб потім оголосити бунтівниками, спорожнити ваші скрині, а вам постинати голови або спалити на вогнищі. А ваше майно успадкує король. Signork'и і pagader'и, не слухайте цих брехунів і злодіїв, не зачіпайте Божої Матері, живіть і працюйте весело, добро наживайте і здорові його споживайте. Чорний демон загибелі накинув на вас оком. Це він під'юджує вас на грабунок і погром, щоб наслати на ваші голови ворожу армію, щоб обвинуватити вас у зраді й бунті, а тоді поставити над вами жорстокого деспота Альбу, що принесе вам інквізицію, конфіскації й смерть. І спадкоємцем вашим буде він!

— Гей, — гукнув Ламме, — не грабуйте нічого, signork'и і pagader'и, король і так уже вельми сердитий. Донька вишивальниці казала про це моєму другові Уленшпігелю. Не грабуйте, панове, нічого!

Але народ не міг їх почути.

А невідомі кричали:

— Грабуй, тягни! Бери! Брабант тому, хто його вартий! У воду дерев'яних ідолів! Вони плавають краще за рибу!

Уленшпігель кричав з амвона, мов несамовитий:

— Signork'и і pagader'и, не дозволяйте грабувати! Не накликайте на місто згуби! — Але його стягли з амвона, хоч як він відбивався руками й ногами, подряпали йому обличчя, пошматували куртку й штани. Увесь закривавлений, він не переставав кричати:

— Не дозволяйте грабувати!

Але кричав він намарне.

Підбурювачі й місцевий набрід з криком: "Хай живе гез!" — кинулись на крилас і зламали поруччя.

І почали бити, трощити, руйнувати. Близько півночі цей величезний собор, де було сімдесят престолів, безліч прекрасних картин і дорогоцінних речей, став схожий на порожній горіх. Престоли було перекинуто, статуї розбито, всі замки зламано.

Вчинивши цей погром, ті самі негідники намірилися сплюндрувати міноритську церкву, францисканську, церкву св. Петра, св. Андрія, св. Михаїла, св. Петра на Гончарній, церкву в передмісті, церкву Білих сестер, церкву Сірих сестер, церкву Третього ордену, церкву домініканців і всі інші храми й каплиці в місті.