Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Кажуть, що він доносить королю про всі їхні заміри. Отож вони й хочуть його знищити. І добре зроблять, правда?

Уленшпігель мовчав.

— Ви напевне зустрічали їх на вулиці, вони одягнуті в камзоли й сірі opperstkleed'и, такі, як носить простолюд, з довгими рукавами та чернечими каптурами, а на всіх opperstkleed'ах вигаптувані блазенські ковпаки. Я вигаптувала їх не менше як двадцять сім та донька з п'ятнадцять. Червоний пес сказиться, як побачить ці ковпаки[134]. — А потім стала шепотіти на вухо Уленшпігелеві: — Я знаю, тепер вони надумали замінити ковпаки жмутом колосся на знак єдності. Так, так, вони хочуть повстати проти короля та інквізиції. Давно пора. Чи не так, паничу?

Уленшпігель і на це не відповів нічого.

— Ви, паничику приїжджий, ніби чимось засмучені? — запитала стара. — Наче в рот води набрали.

Уленшпігель, не мовивши ні слова, вийшов. Трохи згодом, щоб не забути, як п'ють, він зайшов у шинок, де грала музика. У шинку було повно чарколюбів, вони голосно говорили про короля, про ненависні укази, про інквізицію і червоного пса, мовляв, його давно треба було вигнати з країни. Тут Уленшпігель побачив і стару. Одягнута в лахміття, вона сиділа збоку біля столу над півквартою горілки і, здавалось, куняла. Довгенько вона так сиділа, потім, вийнявши тарілочку, стала обходити присутніх, прохаючи милостиню, особливо в тих, що були надто необережні в розмові.

І простаки, не шкодуючи, давали їй флорини, деньє, патари.

Уленшпігель, сподіваючись вивідати в дівчини те, чого йому не сказала стара Саперміллементе, вернувся швиденько знову до їхнього дому. Тепер дівчина вже не співала, а усміхнулась до нього і лукаво підморгнула, ніби даючи солодку обіцянку.

Раптом позад нього знову опинилася стара.

Побачивши її, Уленшпігель розсердився і, щоб позбутися її, кинувся бігти по вулиці, наче олень, з криком: "'Т brandt! 'T brandt!" — "Горить! Горить!" — аж поки не добіг до будинку пекаря Якоба Петерсона.

Вікна цього дому, засклені на німецький зразок, палали в призахідному промінні сонця. З комина бухкав густий дим, бо в пекарні саме топилася піч. Уленшпігель біг і без угаву кричав: "'Т brandt! 'Т brandt!" — "Горить! Горить!" Позбігалися люди і, побачивши червоні вікна і густий дим, теж закричали: "'Т brandt! 'Т brandt!" Сторож на дзвіниці собору засурмив у сурму, а дзвонар задзвонив на сполох. З галасом і свистом збіглися дітлахи.

Дзвін і сурма не переставали лунати. Стара Саперміллементе побігла й собі, підібравши спідницю.

Уленшпігель дивився їй вслід. Побачивши, що вона далеко, він вернувся і ввійшов до дівчини.

— Ти ще тут? — скрикнула вона. — Хіба ж там не горить?

— Там? Ні, — відповів Уленшпігель.

— А чому ж дзвонять на сполох?

— Вони самі не знають, що роблять, — відповів Уленшпігель.

— А чому тривожно лунає сурма, чому біжить народ?

— Дурнів на світі без ліку.

— То що ж там горить? — запитала вона.

— Горять твої очі, і палає моє серце, — відповів Уленшпігель і припав до її губів.

— Ти мене з'їси, — сказала вона.

— Я люблю вишні, — відповів він.

Вона подивилась на нього, сумно усміхнулась і раптом заплакала.

— Не приходь сюди більше, — мовила, — ти гез, ворог папи, не приходь більше…

— Твоя мати…

— Атож, — перебила вона, почервонівши. — Чи знаєш ти, де вона зараз? Підслуховує на пожежі. А знаєш, куди піде потім? До Червоного пса виказати йому все, що почула, щоб мав роботу герцог, який незабаром приїде. Тікай, Уленшпігелю, я тебе врятую, тікай. Ще раз поцілуй мене і не приходь більше. Красунчику мій! Ти бачиш: я плачу. Ні, ні, йди, йди!

— Славна ти дівчина, — сказав він, стискаючи її в обіймах.

— Я не завжди була така, — сказала вона.

— Отже, ті співи, те причаровування суджених…

— Атож, — відповіла вона. — Мати моя так вимагала. Але тебе я врятую, бо я тебе покохала. Тепер я буду й інших рятувати на спомин про тебе, мій коханий. Коли ти будеш далеко, чи згадає твоє серце про дівчину, що розкаялась? Поцілуй мене, коханий. Вона вже не посилатиме більше за гроші своїх жертв на вогнище. Тепер іди. Ні, побудь ще трохи. Яка ніжна твоя рука! Дивись! Я цілую твою руку: це знак покори, ти мій пан. Слухай, стань ближче й мовчи! Сьогодні зібрались у нас лихі люди: якісь злодії, шахраї, а між ними один італієць. Мати покликала їх до оцієї кімнати, мені наказала вийти, зачинила двері. Я чула тільки окремі слова: "кам'яне розп'яття", "Боргергутська брама", "процесія", "Антверпен", "Собор Богоматері", приглушений сміх, брязкіт флоринів, що їх лічили на столі… Тікай! Мати йде! Тікай, мій милий! Не згадуй мене лихом. Тікай…

Уленшпігель побіг, як вона йому сказала, до корчми "Старий півень", in den Ouden Наеп, і застав там Ламме, який сумно жував ковбасу й допивав сьомий кухоль лувенського peterman'a.

І Ламме мусив тікати разом з ним, незважаючи на своє черево.

9

Бігли вони щодуху обидва аж до вулиці Ейкенстраат, і там Уленшпігель знайшов злісний пасквіль на Бредероде. З цим пасквілем він і подався просто до нього.

— Я той добрий фламандець, вельможний пане, і той королівський шпигун, якому ви так добре наскубли вуха, а потім почастували таким чудовим глінтвейном. Я приніс вам славний памфлетик, в якому вас, між іншим, обвинувачують у тому, що ви титулуєте себе, як король, графом Голландським. Він щойно вийшов з друкарні Яна Брехливого, що мешкає на Гультяйській набережній в Злодійському завулку.

Бредероде, сміючись, відповів йому:

— Я звелю тебе дві години бити батогом, якщо не скажеш, хто справді написав цей пасквіль.

— Вельможний пане, — відповів Уленшпігель, — воля ваша, хоч два роки бийте, а не примусите мій зад сказати того, чого не знає мій рот.

І він пішов, отримавши, проте, флорина за труди.

10

У червні, місяці троянд, по всій країні фландрській почалася проповідь євангельського вчення.

Прихильники оновлення християнської церкви проповідували по всіх усюдах[135]: в полях і садах, на пригорках, де тварини рятуються від повені, на річкових суднах.

На суходолі вони проповідували наче в військовому таборі — з усіх боків їх оточували вози. На річках і в гаванях проповідників охороняли озброєні люди в сторожових човнах.

У таборах мушкетери та аркебузьєри стояли на сторожі, щоб ворог не заскочив їх зненацька.

Ось так слово свободи ширилось по всіх куточках рідної землі.

11

Приїхавши в Брюгге, Уленшпігель і Ламме залишили свій візок у найближчому заїзді і, замість піти до якогось шинку, пішли до Храму Спасителя, бо в гаманцях у них уже не бряжчали весело грошики.

На кафедрі несамовито горлав брудний, нахабний, злостивий чернець-мінорит[136] — отець Корнеліс Адріансен.

Навколо товпились молоденькі, гарненькі святенниці. Отець Корнеліс говорив про страсті Христові. Дійшовши до того місця у святому Євангелії, де іудеї кричали Пілатові: "Розіпни, розіпни його, у нас є закон, і за тим законом він повинен умерти!" — отець Корнеліс вигукнув:

— Ви чули, браття і сестри: коли наш Господь Бог Ісус Христос зазнав жахливої й ганебної смерті, то це тому, що завжди були закони, які карали єретиків. Отже, він був справедливо засуджений, бо переступив закон. А тепер нечестиві єретики мають за ніщо едикти й укази. О Господи Ісусе! За що ж такі прокляття посилаєш ти на землю нашу? Пречиста Матір Божа! Що б сказав імператор Карл, якби був ще живий і якби побачив ганебний вчинок дворян-змовників, що насмілились подати петицію правительці проти інквізиції і проти указів, що ведуть тільки до блага, що добре обмірковані й видані після довгих та розважливих роздумів, на згубу і знищення всіх сект і єресей. І вони хочуть скасувати ці укази, що людям потрібніші, ніж хліб і сир. В яку ж гидку, брудну, смердючу безодню хочуть вони тепер зіпхнути нас? Лютер, паскудний Лютер, цей скажений бугай, тріумфує в Саксонії, Брауншвейгу, Люнебурзі, Мекленбурзі[137]. Бренціус[138], це лайно Бренціус, що живився в Німеччині жолудями, яких і свині не схотіли б їсти, Бренціус тепер верховодить у Вюртемберзі. Божевільний Сервет[139], у якого лише чверть клепок у голові, тринітарій Сервет панує тепер у Померанії, Данії, Щвеції і сміє виригати блюзнірства на святу, єдиносущну і всемогутню Трійцю. Еге ж. Та мені казали, що його живцем спалив Кальвін[140]. Хоч одне добре діло зробив цей смердючий Кальвін, від якого тхне потом, еге ж, отой Кальвін з довгою, як бурдюк, наче з сиру зробленою пикою, з якої стирчать великі, як лопати, зуби. Еге ж, вовки жеруть один одного, еге ж, отой бугай Лютер, скажений бугай, підняв німецьких князів на анабаптиста Мюнцера[141], що був, як кажуть, добрим чоловіком і жив по Святому письму. А тепер по всій Німеччині чутно ревіння цього бугая. Еге ж!

Так, а що ми бачимо у Фландрії, Гельдерні, у Фрісландії, Голландії, Зеландії? Адаміти[142] гасають голяка по вулицях, еге ж, люди добрі, голісінькі по вулицях, без сорому показуючи своє грішне тіло перехожим. Та це, може, тільки один, скажете ви, еге ж, нехай, та цей один вартий сотні, а сотня варта одного. І він був спалений, скажете ви, спалений живцем, на прохання кальвіністів і лютеран? Авжеж! Ці вовки жеруть один одного. Я вам кажу.

Еге ж, то що ж ми бачимо у Фландрії, Гельдерні, Фрісландії, Голландії, Зеландії? Безбожників, котрі вчать, що всяке рабство противне слову Божому. Брешуть вони, смердючі єретики! Треба підкорятися святій матері нашій — церкві римській. А там, у цьому проклятому місті Антверпені, — у цьому кублищі всілякої єретичної сволоти з усього світу, сміють базікати, наче ми готуємо святі облатки на собачому салі! Один голодранець на розі вулиці, сидячи на нічній посудині, варнякає: "Нема ні Бога, ні життя вічного, ні воскресіння мертвих, ні мук вічних". А другий говорить плаксивим голосом, що можна хрестити без солі, без єлею, без плювання, без заклинань, без свічок. Третій — що нема чистилища. Люди добрі! Чистилища нема! Ах! Краще вже увійти в гріх зі своєю матір'ю, сестрою, дочкою, тільки не сумніватися, що є чистилище!

Еге ж, а вони ще задирають носи перед інквізитором, святим мужем, еге ж. В Белем, що недалечко звідсіль, притирилось аж чотири тисячі кальвіністів, озброєних до зубів, з прапорами й барабанами. Еге ж. Хіба не чуєте, як аж сюди смердить від їхньої кухні? Вони захопили церкву святої Катерини, щоб її зганьбити, опоганити, опаскудити своїми триклятими проповідями.

Що за злочинна, ганебна терпимість! Тисячу вам чортів пекельних, недолугі католики! Чому ви також не берете зброї в руки? Адже ж у вас, як і в проклятих кальвіністів, є панцири, списи, алебарди, шпаги, мечі, арбалети, ножі, киї, фальконети, кулеврини[143].

Вони миролюбні, скажете ви.