Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Уленшпігель у такому ж захваті сказав до неї:

— Нарешті ти зі мною! Квіти шипшини в живоплотах не такі рожеві, як твоє свіже личко. Ти не королева, але дозволь мені покласти на тебе корону з поцілунків. Твої ніжні рожеві ручки Амур створив для обіймів! Дівчино моя кохана, чи не боляче твоїм плечам від обіймів грубих моїх рук? Метелик легко сідає на пурпурову гвоздику, а чи не зав'яне твоя світлосяйна краса від дотику такого, як я, незграби? Бог на небі, король на троні, сонце в недосяжній височині, але я і Бог, і король, і світло сонця, коли сиджу отак біля тебе! Кучері твої м'якші від шовку! Неле, я навіснію, шаленію, мов божевільний! Але ти не бійся мене, моя кохана. А яка маленька в тебе ніжка! Чому вона така біла? Чи не мили її в молоці?

Вона хотіла встати.

— Чого ти боїшся? — сказав Уленпшігель, — чи не сонця, що світить на нас і всю тебе золотить? Не заплющуй очей. Подивись, який прекрасний вогонь ти запалила в моїх очах. Слухай, кохана, слухай, дорога: це час полудневого мовчання. Селянин вдома споживає полудень о такій порі, чому ж і нам не зажити кохання? Я б ціле життя просидів біля твоїх колін — усе гладив би їх та гладив!

— Облеснику ти, — мовила Неле.

Пресвітле сонце пробивалось до них крізь нап'яте полотно, жайворонок співав над луками, а Неле схилила голову на плече Уленшпігеля.

3

Тим часом вернувся Ламме — він був мокрий від поту і пирхав, як дельфін.

— Ой лихо мені, — бідкався він, — народився я під нещасливою зіркою. Побігши щодуху за тою жінкою і наздогнавши її, я побачив, що то зовсім не моя дружина. Вона значно старіша, на вигляд їй можна дати років сорок п'ять, та ще й носить чепець, отже, вона незаміжня. От вона мене й запитала сердито, чого я так швендяю зі своїм черевом по конюшині?

"Я шукаю свою дружину, яка мене покинула, — відповідаю лагідно, — а прибіг до вас, бо мені видалось, ніби це вона".

Стара дівка гримнула, щоб я вертався назад, звідки прийшов, а жінка моя, мовляв, добре зробила, що покинула мене, бо всі чоловіки — негідники, гультяї, зрадники, паскудники, єретики, спокусники дівчат, хоч би й поважного віку, і коли я не заберуся під три чорти зі своїми тельбухами, і то якнайшвидше, — вона нацькує на мене собаку.

Я дуже злякався і кинувся тікати, бо коло її ніг лежав здоровенний пес. Перебігши за межу її поля, я сів у конюшині відпочити і хотів був трохи підживитись твоєю шинкою. Аж нараз чую — позад мене шурхіт. Глянув, а то псище старої дівки. Він уже не гарчав, а лагідно махав хвостом, мабуть, просячи шинки. Я дав йому кілька невеличких шматочків, коли бачу, біжить його хазяйка і кричить:

"Гуджа його, гуджа гицля, мій песику!"

Я — навтіки, а за мною вслід пес, схопив мене за штани і вирвав клапоть разом з м'ясом. Розлютившись від болю, я потяг його ломакою по передніх лапах і вже напевне перебив хоч одну, бо він упав, репетуючи по-собачому: "За що? Змилуйтесь!" Ну я й змилосердився. А хазяйка, не маючи і каміння, почала жбурляти на мене грудками. Тоді я знову навтіки від неї.

Ой лихо! Чи то ж не жорстоко, чи то ж справедливо, що вона мститься на мені, невинному бідоласі, за те, що не знайшла собі жениха, бо дуже бридка?

Я тяжко засмутився і подався до корчми, яку ти мені показав: думав, bruinbrer розвіє мою журбу. Але й тут мені не пощастило, бо, ввійшовши, бачу бійку, чубляться чоловік і жінка. Я попросив їх, якщо їхня ласка, припинити баталію, щоб можна було випити дзбаночок, так кухликів до шести. Але жінка — справжня stokfisch (суха тріска), розлючена, як відьма, крикнула мені: коли я негайно не піду геть, то вона почастує мене тим самим дерев'яним черевиком, яким гладить по голові свого чоловіка. І ось, друже мій, я тут, мокрісінький від поту, втомлений і голодний як пес. Чи нема в тебе чого-небудь попоїсти?

— Є, — відповів Уленпшігель.

— Оце гаразд! — гукнув Ламме.

4

Отак усі вони вкупі й рушили в дорогу. Ослик, прищуливши вуха, потяг візка.

— Ламме, — сказав Уленшпігель, — ось нас тут четверо в чесній компанії: ослик, тварина Божа, скубе собі то тут, то там будяки; ти, добродушний товстунчик, шукаєш дружину, яка тебе покинула, потім ось вона, лагідне створіння з ніжним серцем, що знайшла того, хто її не вартий, тобто мене, четвертого.

Отже, дітки, сміливіше вперед! Бо листячко жовтіє, небо яснішає, скоро тумани осінні закриють ясне сонечко, прийде зима — прообраз смерті — і вкриє сніговим саваном тих, хто спочиває в сирій землі, а я все шукатиму щастя для рідного краю. Бідолашні небіжчики — ти, Сооткін, що вмерла з горя, ти, Клаасе, спалений на вогнищі! Ти, дубе, зелений і добрий, ти, плющ кохання, я ваш паросток, я тяжко страждаю і помщуся за вас, бо дорогий мені попіл б'ється в груди мої.

Ламме сказав:

— Не треба оплакувати тих, хто вмер за правду.

Та Уленшпігеля не покидали важкі думи, і він раптом сказав:

— От і прийшов час нашої розлуки, Неле. Розлучаємося ми надовго, а може, я ніколи більше не побачу твого милого личка.

Неле дивилася на нього, і її очі блищали, мов зорі.

— Покинь цей візок, — мовила вона, — і підемо зі мною в ліс. Там у нас буде смачна їжа. Я знаю всілякі рослини і вмію приваблювати птахів.

— Дівчино, — озвався Ламме, — не гаразд ти робиш, що намагаєшся затримати Уленшпігеля на його шляху. Він же повинен шукати Сімох і допомогти мені знайти мою дружину.

— Та хоч не зараз, — плачучи, сказала Неле, ніжно усміхаючись до свого Уленшпігеля.

А той, побачивши її сльози, мовив до Ламме:

— Як захочеш мати халепу, то зразу ж знайдеш свою дружину.

— Тілю, — звернувся Ламме до Уленшпігеля, — то ти заради цього дівчиська ладен мене покинути самого в цьому візку? Ти зовсім не відповідаєш мені і думаєш про ліс, де немає ні Сімох, ні тим більше моєї дружини. Краще пошукаємо її отут, на шляху, де так добре їхати візком.

— Ламме, — сказав Уленшпігель, — у тебе ж є повна торбина їжі, отже, ти не вмреш з голоду, поки доїдеш без мене до Коолькерке, а там я тебе наздожену. Тобі навіть краще поїхати туди самому, бо там ти швидше дізнаєшся, де шукати дружину. Слухай і затям: проїдеш помаленьку на цьому візку три милі, там буде тобі Коолькерке, що значить Холодна церква, а зветься вона так тому, що її з усіх боків обвівають вітри, як і багато інших церков. На дзвіниці там стирчить флюгер у вигляді півня, який обертається на всі боки од вітру на іржавих завісах. Його скрипіння показує бідолашним чоловікам, які втратили своїх любок, куди йти, щоб знайти їх. Але треба спочатку вдарити ліщиновим прутом сім разів по кожній стіні дзвіниці. Зарипить завіса від північного вітру — іди на північ, але обережно, бо північний вітер — це вітер війни; від південного — поспішай, бо це вітер кохання; від східного — мчи щодуху, бо то вітер світла й радощів, а як від західного — то не поспішай, бо це вітер дощів і сліз. Їдь, Ламме, їдь у Коолькерке і чекай там на мене.

— Гаразд, їду, — мовив Ламме, рушаючи в дорогу.

А тим часом, поки Ламме їхав до Коолькерке, теплий і сильний вітер гнав по небу, наче отари якихось чудовиськ, сиві хмари. Дерева шуміли, мов хвилі розбурханого моря.

Уленшпігель і Неле довго вже блукали вдвох по лісу. Уленшпігель зголоднів. Неле шукала солодкого коріння і не знаходила нічого, крім жолудів і поцілунків свого коханого.

Уленшпігель поставив сильце і почав насвистувати, щоб скликати птахів: він хотів упіймати кілька на печеню. Соловейко сів на гілку біля Неле, та вона відігнала його, краще, мовляв, нехай співає. Прилетіла вільшанка, Неле і її пожаліла, бо вона була така мила, горда. Потім прилетів жайворонок — Неле сказала йому, нехай він собі летить у небо і співає гімн природі, ніж має тріпотіти на смертоносному вістрі рожна. І вона правду казала, бо Уленшпігель тим часом розіклав вогонь, загострив палицю для рожна і тільки й чекав на якусь жертву.

Та птахи більше не прилітали, і лише кілька зловісних ворон кружляли каркаючи над їхніми головами. Уленшпігель так і залишився без їжі.

Тим часом Неле мусила вертатися до Катліни. І вона пішла плачучи, а Уленшпігель дивився їй услід.

Тоді вона вернулась, обняла його й сказала:

— Мушу тебе покинути.

Потім пройшла кілька кроків, вернулася знову й сказала:

— Мушу розлучатись!

Отак верталась вона разів із двадцять, а то й більше.

Нарешті пішла. Уленшпігель залишився сам і тоді подався вслід за Ламме.

Наздогнав він його біля дзвіниці. Ламме сидів і похмуро гриз ліщинового прута.

Між колін він тримав великий дзбан з bruinbier'ом.

— Уленшпігелю, — сказав він, — тепер я бачу, що ти послав мене сюди, аби тільки залишитися на самоті з дівчиною. Я вдарив, як ти мені радив, сім разів по всіх стінах цієї дзвіниці ліщиновим прутом, але хоч вітер аж свистить, жодна завіса й не рипнула.

— Це тому, що їх, мабуть, змастили, — відповів Уленшпігель.

І вони поїхали в герцогство Брабантське.

5

Король Філіпп, злий і похмурий, цілими днями, а то й ночами, переводив папір і пергамент. Він звіряв їм думи свого жорстокого серця. Нікого у своєму житті не любивши і знаючи, що й його ніхто не любить, він хотів сам нести весь тягар необмеженої влади. Але цей недолугий Атлант[125] згинався під її тягарем. Тяжкі турботи знесилювали кволе тіло цього флегматика й меланхоліка від природи. Ненавидячи кожне веселе обличчя, він зненавидів і нашу країну за її веселість, зненавидів наше купецтво за розкіш і багатство, наших дворян за вільні речі, за незалежність поводження, за палкість і мужність їхньої вдачі. Він знав — йому про це говорили, — що задовго до того, як кардинал де Куза[126] у 1380 році викрив зловживання церкви і визнав необхідність реформ, обурення проти папи і римської церкви виявлялось у нас в утворенні різних сект і клекотіло в людських головах, як вода в закритому казані.

Впертий, як мул, він думав, що його воля, як і воля Божа, повинна тяжіти над усім світом. Він хотів, щоб наша країна, відвикнувши від покори, схилилася під старе ярмо, не домігшися ніяких реформ. Хотів бачити свою святу матір — римсько-католицьку церкву єдиною, неподільною, всесвітньою, без ніяких реформ і змін і без ніяких на це підстав, крім одної — що так він хоче. І він затявся на тому, як нерозумна баба. Всі ці думки не давали йому спокою навіть уночі, і він вертівся на своїй постелі, як на тернових колючках.

— Обіцяю тобі, святий Філіппе, і тобі, Господи, хоч би мені довелося зробити з Нідерландів суцільну могилу і закопати туди всіх нідерландців, вони повернуться до тебе, мій блаженний патроне, і до тебе також, пречиста Діво Маріє, і до вас, святі угодники!

І він здійснював свої задуми, намагаючись перевершити в католицтві самого папу римського, стати правовірнішим, ніж вселенські собори.

І Уленшпігель, і Ламме, і весь нідерландський народ з жахом уявляли, як десь далеко, в похмурому Ескоріалі[127], сидить цей коронований павук з довжелезними лапами, роззявленою пащею і тче свою павутину, щоб піймати їх у неї і виссати найчистішу їхню кров.

Хоча папська інквізиція за імператора Карла спалила на вогнищах, закопала живцем у землю і повісила сто тисяч християн, хоча все майно засуджених полилося, наче дощова вода з ринви, в скрині імператора і короля, цього видалося не досить для короля Філіппа.