Брати - Бунін Іван
Рикша номер сім підлетів до балкону. Всі, що сиділи за столом, вітали запізнілого гостя радісним гомоном. Гість вискочив із колясочки і збіг на балкон. А рикша помчав навколо будинку, щоб знову потрапити до воріт, у двір, до інших рикш, і, оббігаючи дім, раптом так сахнувся назад, ніби його вдарили в лице палкою: стоячи біля відкритого і освітленого вікна другого поверху, — в японському халатику червоного шовку, у потрійному намисті з рубінів, в золотих широких браслетах на округлих руках, — на нього дивилася круглими сяючими очима його наречена, та сама дівчинка-жінка, з якою він вже домовився півроку тому обмінятися кульками із рису! Його, внизу, у темряві, вона не могла бачити. Та він відразу впізнав її – і, відсахнувшись, застиг на місці.
Він не упав, серце його не розірвалося, воно було занадто молоде і сильне. Постоявши з хвилину, він присів на землю, під віковою шовковицею, вся вершина якої, мов райське дерево, горіла і мерехтіла розсипом вогненно-зелених іскор. Він довго дивився на чорну круглу голівку, на червоний шовк, що вільно обіймав маленьке тіло, і на підняті руки тої, що стояла в рамі вікна, поправляючи зачіску. Він сидів навпочіпки доти, поки вона не повернулась і не пішла в глибину кімнати. А коли вона зникла, він миттєво скочив на ноги, спіймав на землі голоблі і, птахом пролетівши через двір за ворота, знову, знову побіг – на цей раз вже твердо знаючи, куди і навіщо він біжить, і вже сам керуючи своєю відразу звільненою волею.
— Збудись, збудись! – кричали в ньому тисячі беззвучних голосів його печальних, стократ зотлілих в цій райській землі предків. – Струси із себе спокуси Мари, сон цього короткого життя! Чи тобі ж спати, збореному отрутою, проткнутому стрілою? Стократ страждає той, хто має стократ миле; всі скорботи, всі жалі – від любові, від прихильностей серця – то вбий же їх! Недовго пробудеш ти в спокою спочинку, знову і знову, в тисячі втілень, вивергне тебе твоя едемська земля, притулок перших людей, що пізнали бажання, але він, цей короткий спочинок, все ж настане для тебе, хто занадто рано вибіг на дорогу життя, пристрасно погнався за щастям і поранений найгострішою стрілою – жагою любові і нових зачать для цього древнього світу, де одвіку переможець міцною п'ятою стоїть на горлі переможеного!
Під чорними навісами дерев, що зрослися вершинами, з'явились вогні у відкритих крамничках Невільницького Острова. Рикша жадібно з'їв у одній з них чашечку теплого вареного рису, сильно переперченого, і кинувся далі. Він знав, де живе старий із Мадури, що годину тому приходив у двір готелю: він жив разом із своїм племінником при його великій фруктовій лавці, в низькому домі з товстими дерев'яними колонами. Племінник, у брудному європейському одязі з полотна, з великим ковтуном чорної шерсті на голові, перетаскував корзини з плодами в глибину лавки, зморщившись від диму цигарки, що прилипла до його нижньої губи. Він не звернув уваги на шалений вигляд мокрого, гарячого рикші. І рикша мовчки заскочив під навіс серед стовпів, ногою штовхнув у глибину під ним дверцята, за якими сподівався знайти німого старика. У спітнілій руці він міцно тримав заповітний золотий, який він ще на бігу дістав з-за фартуха, із шкіряного гамана, підвішеного до пояса. І золотий швидко зробив свою справу: назад рикша вискочив з великою коробкою від сигар, перев'язаною шнурком. Він заплатив за неї велику ціну, зате вона не була порожня: те, що в ній лежало, билось, звивалось, стукало в кришку і шурхотіло.
Навіщо він захопив з собою колясочку? А він таки захопив її – і рівним, сильним махом полетів на берег океану, на плац Голь-Феса. Плац був порожнім, далеко темніючи в зоряному світлі. За ним були розсипані нечисленні вогники Форту, і в небі повільно оберталась мутно-дзеркальна башта маяка, кидаючи димні смуги білого світла тільки у бік рейду. Слабкий прохолодний вітер тягнув з океану, рівний, сонний шум якого був ледве чутний. Добігши до прибережжя, до середини дороги, рикша востаннє кинув тонкі голоблі, в які рано,та не надовго впрягло його життя, і сів уже не на землю, а на лаву, сів сміливо, як резидент.
Він, віддаючи індусові цілий фунт, вимагав найменшу, та найсильнішу, смертоносну. І вона була, — окрім того, що казково красива, вся в чорних кільцях з зеленими облямівками, з темно-голубою круглою голівкою, з смарагдовою смугою на потилиці і траурним хвостом, — вона була, при своєму малому розмірі, надзвичайно сильна і злісна, а тепер, після того як її помотали у дерев'яній пахучій коробці, особливо. Вона судорожно, мов сталева, пружинила, звивалась, шурхотіла і стукала в кришку. І він швидко розв'язав, розпутав шнурок… Втім, хто знає, як саме він це зробив? Твердими чи тремтячими руками? Швидко, рішуче чи ні? А після того чи довго вагався? Чи довго дивився на темний, мовчазний океан, на слабке зоряне світло, на Південний Хрест, Ворона, Канопус? Чи вишкірився по-собачому на місто резидентів, або на багатий готель, що світився вдалині своїм під'їздом? Певне, він відразу відкрив коробку і твердо поклав ліву руку на ті крижані, як мертве тіло, пружини, що звивались у коробці: він був укушений у долоню.
А той укус нестерпно пекучий, — він подібний до удару електричного струму і з голови до ніг пронизує все тіло людини нестерпним болем, такою мукою, що після нього навіть мавпи жалібно скрикують і вибухають риданнями, дитячими, пристрасними, відчайдушно благальними. І без сумніву, що, відчувши цей вогненний удар, рикша колесом перевернувся на лавці, і коробка відлетіла від нього вбік. А потім відразу ж розчинилась під ним бездонна пітьма, і все помчало перед його очима кудись навскіс, вгору: і океан, і зорі, і вогні готелю. Шум океану ринув йому в голову – і відразу урвався: глибока непритомність завжди буває після такого удару. Але людина завжди швидко приходить до тями, ніби тільки для того, щоб її тяжко, з кров'ю знудило – і знову повернути у небуття. Їх, цих обмирань, буває декілька, і кожне з них, ламаючи людину, перехоплюючи їй подих, по часточкам забирає людське життя, людські здібності: думки, пам'ять, зір, слух, біль, горе, радість, ненависть – і те останнє, всеохоплююче, що називається любов'ю, жагою вмістити у своє серце весь зримий і незримий світ і знову віддати його комусь.
----------------
Днів через десять, у темні й гарячі сутінки перед грозою, до великого російського пароплава, готового відпливти в Суец, дві пари гребців гнали в гавані Коломбо шлюпку, в якій напівлежав пасажир рикші номер сім. Пароплав уже гудів від гуркоту якірного ланцюга, коли, вискочивши біля високої залізної стіни пароплавного боку, вибіг він по довгому трапу на палубу. Капітан спершу рішуче відмовився прийняти його: пароплав вантажний, заявив він, агент вже поїхав, — це неможливо. "Але я надзвичайно, надзвичайно прошу вас!" — заперечив англієць. Капітан здивовано глянув на нього: на вигляд міцний, енергійний, хоча на обличчі слід нездорової засмаги, а очі за блискучими окулярами стоячі, ніби нічого не бачать, але неспокійні. "Зачекайте до післязавтра, — сказав капітан, — післязавтра буде німецький поштовий пароплав". – "Так, але провести ще дві ночі у Коломбо мені дуже важко, — відповів англієць. — Цей клімат знесилює мене, я хворий. Я змучений цими цейлонськими ночами, безсонницею і всім тим, що відчуває усяка нервова людина перед наступними грозами. А погляньте на цю пітьму, на хмари, що заступили всі горизонти: ніч знову буде жахлива, сезон дощів, власне, вже розпочався". І, знизавши плечима, подумавши, капітан поступився. І за хвилину тонкі, як вужі, сингалези вже тягнули по трапу сундук у чорній лакованій шкірі, весь обклеєний різнокольоровими етикетками готелів і помічений червоними ініціалами.
Вільна каюта лікаря, яку запропонували англійцю, була дуже тісна і задушлива. Та англієць знайшов її прекрасною. Нашвидкуруч розклавши в ній речі, він вийшов через їдальню на верхню палубу. Все швидко тонуло в темряві. Пароплав уже знявся і повертав у відкрите море. Праворуч ніби пливли на нього інші пароплави, вогні на щоглах, вогні Форту. Ліворуч, з-під високого борту хитко тягнулась до низького берега, до складів з вугіллям, до чорної гущавини тонкостовбурних кокосових лісів гладь темної води, яка ще відбивала пітьму і печаль хмар, і своїм хитким рухом запаморочувала голову. Постійно змінюючи напрям, все дужче звідкись віяв вологий, нудотно-благовонний, м'який вітер. Раптом мовчазні хмари відкрились такою безоднею блідо-голубого світла, що навіть в глибині лісів майнули освітлені ним стовбури пальм, бананів і халуп під ними. Англієць злякано кліпнув очима, озирнувся на блідий мол з червоним вогником у кінці, який вже плив ліворуч від нього, на свинцеву далеч океану за молом – і швидко пішов назад, у каюту.
Старий лакей, злий від втоми, без потреби підозрілий і спостережливий, декілька раз зазирав перед обідом до каюти. Англієць сидів у складному полотняному кріслі, тримаючи на колінах товстий зошит у шкіряній обкладинці, писав у ньому золотим пером, і вираз його обличчя, коли він підіймав його, зблискуючи окулярами, був тупим і разом з тим здивованим. Потім, сховавши перо, він задумався, немов би слухаючи шум і шерех хвиль, що важко мчали за стіною каюти. Лакей пройшов мимо, мотаючи голосним дзвоником. Англієць встав і повністю роздягнувся. З ніг до голови обтершись губкою, насиченою водою з одеколоном, він поголився, підрівняв короткі товсті вуса, ретельно причесав щітками своє чорне пряме волосся на косий ряд, одягнув свіжу білизну, смокінг і пішов на обід зі своїм звичайним, рішучим, солдатським виглядом.
Моряки, що вже давно сиділи за столом і картали його за запізнення, зустріли його перебільшено люб'язно, хизуючись один перед одним знанням англійської мови. Він відповів їм стриманою, але не меншою люб'язністю і поспішив сказати, що йому дуже подобається російська їжа, що він був у Росії, в Сибіру… що він взагалі багато мандрував і завжди прекрасно витримував мандри, чого, однак, не можна сказати про його останнє перебування в Індії, на Яві і на Цейлоні: тут у нього захворіла печінка і він розладнав собі нерви, дійшов навіть до дивацтва – на зразок того, яке він проявив годину тому, так несподівано з'явившись на пароплав… За кавою він пригощав моряків коньяком і лікерами, приніс коробку товстих єгипетських цигарок і поставив її на стіл відкритою, для загального користування.
