Брати - Бунін Іван
Благополучно, на вигляд навіть щасливо працював він так з півроку.
І ось сидів він якось вранці, разом з іншими рикшами, під багатостовбурним баніаном на тій довгій вулиці, що веде від Невільницького Острова до Парку Вікторії. Гаряче сонце тільки-но з'явилося з-за дерев з боку Марадани. Та високо розрісся баніан, і вже не було тіні біля його коренів, засипаних спаленим листом. Колясочки розжарювались від спеки, тонкі голоблі їх лежали на темно-червоній розігрітій землі, яка пахла і нафтою, і теплою меленою кавою. З цим запахом змішувались густі солодкі запахи вічно квітучих навколишніх садів, камфори, мускусу і того, що їли рикші; а їли вони банани, маленькі, теплі, ніжно-рожеві, в золотистій шкірці, їли ті оранжеві плоди, м'ясо яких схоже на дитяче тіло з присмаком живиці, і базікали, сидячи на землі, до підборіддя піднявши гострими кутами коліна, поклавши на них руки, а на руки – свої жіночі голови. Раптом вдалині, біля огорожі білих бунгало, поцяткованих світлотінню, з'явився чоловік у білому. Він ішов серед вулиці тою упертою і твердою ходою, якою ходять лиш європейці. І, блискавкою скочивши з землі, наввипередки кинулась до нього вся зграя цих голих довгоногих людей. Вони наскочили на нього з усіх боків, і він грізно крикнув, змахнувши палицею. Боязкі і образливі, вони з усього розгону осадили себе круг нього. Він поглянув на них, — і сьомий номер з його смоляним волоссям здався йому сильнішим за інших. На сьомий номер і випав його вибір.
Він був невисокий і міцний, в золотих окулярах, з чорними бровами, що зрослися, в чорних коротких вусах, з оливковим кольором обличчя, на якому тропічне сонце і хвороба печінки вже лишили свій смуглий слід. Шолом на ньому був сірий, очі якось дивно, ніби нічого не бачачи, дивились з пітьми брів і вій крізь блискуче скло. Він сів уміло – відразу знайшов у колясочці ту точку, при якій рикші вільніше бігти, і, поглянувши на татуйовану кисть лівої руки, короткої і сильної, на маленький годинник у шкіряній лунці, назвав Йорк-стріт. Дерев'яний голос його був твердий і спокійний, але погляд дивний. І рикша підхопив голоблі і понісся вперед багато швидше, ніж було потрібно, щохвилини поклацуючи дзвоником, закріпленим на кінці голоблі, і розминаючись з перехожими, гарбами та іншими рикшами, що снували назад і вперед.
Був кінець березня, найгарячіший час. Не пройшло і трьох годин зі сходу сонця, а вже здавалось, що полудень близько, — так гаряче, світло було усюди і так багатолюдно біля крамниць у кінці вулиці. Земля, сади, уся та висока розкидиста рослинність, що зеленіла і цвіла над бунгало, над їх крейдяними дахами і над старими чорними крамничками, перенаситили повітря теплом і пахощами, — лиш дощові дерева туго згорнули своє листя-чашечки. Ряди крамничок, вірніше, навісів, критих черепицею, увішаних величезними низками бананів, сушеною рибою, в'яленою акулою, були повні покупцями і продавцями, однаково схожими на темношкірих банщиків. Рикша, нахилившись вперед, миготів довгими ногами і біг швидко, та ще жодної краплини поту не було на його спині, змащеній кокосовим маслом, на його округлих плечах, серед яких тонкий стовбур дівочої шиї граційно тримав смоляну голову, розпечену сонцем. У кінці вулиці він раптом зупинився. Ледь повернувши обличчя, він швидко проказав щось по-своєму. Англієць, його пасажир, побачив кінці вигнутих вій, розібрав слово "бетель" і підняв брови. Як? Такий молодий, міцний, пробіг якихось двісті кроків і вже бетель? Не відповівши, він вдарив рикшу по лопатках тростиною. Але той, — боязкий, як всі сингалези, але й наполегливий, — тільки струснув плечем і стрілою помчав по вулиці до крамничок.
— Бетель! – повторив він, повертаючи до англійця гнівні очі, і вишкірився, як собака.
Та англієць вже забув про нього. І через хвилину рикша вискочив із крамнички, тримаючи на вузькій долоні лист перцевого дерева, намазуючи його вапном і загортаючи в нього шматочок арекового плоду, схожий на шматок кременю. Не вбивай, не кради, не перелюбствуй, не бреши і нічим не сп'яняй себе, заповідав Піднесений. Так, але що знав про Нього рикша? Невиразно звучало в його серці те, що було невиразно сприйняте незчисленними серцями його предків. У дощовий сезон він ходив з батьком до священних куренів і там, серед жінок і жебраків, слухав жерців, які читали на древній, усіма забутій мові, і нічого не розумів, тільки підхоплював загальний радісний вигук при імені Піднесеного. Не раз траплялось, що батько молився при ньому на порозі кумирні: він уклонявся перед лежачою статуєю і бурмотів її заповіді, піднімаючи складені долоні до чола, а потім клав на жертовник найдрібнішу і найстарішу із своїх тяжко зароблених монет. Але бурмотів він байдуже, — адже він тільки боявся картин на стінах кумирні, що зображали муки грішників; він уклонявся і перед іншими богами, перед жахливими індуськими статуями, він і в них вірив, як вірив у силу демонів, змій, зірок, мороку…
Сунувши бетель у рот, рикша, різко мінливий у почуттях, дружелюбно посміхнувся англійцю очима, схопив голоблі і, відштовхнувшись лівою ногою, знову побіг. Сонце сліпило, блищало в золоті і склі окулярів, коли англієць підіймав голову. Сонце палило його руки і коліна, земля гаряче дихала, було навіть видно, що над нею, як над жаровнею, тремтить повітря, але він сидів непорушно, не доторкаючись до верха колясочки. Дві дороги вели до міста, або, як називають його резиденти, у Форт: одна праворуч, повз малайське капище, по дамбі між лагунами, друга ліворуч, до океану. Англійцю хотілось останньої. Але рикша обернувся на бігу, показуючи свої скривавлені губи, і зробив вигляд, що не розуміє, чого від нього хочуть. І англієць знову поступився, — він неуважно дивився навколо себе. Зелена лагуна, блискуча, тепла, повна черепах і гнилі, оточена вдалині кокосовим гаєм, лежала праворуч. По дамбі йшли, їхали, бігли, клацаючи дзвониками. Стали траплятися рикші у фесках, білих кітелях і коротких білих шортах. Європейці, що сиділи в колясочках, були бліді після виснажливої ночі, високо задирали свої білі черевики, поклавши коліно на коліно. Прокотилася бричка, запряжена сірим горбатим бичком, — під її навісом, у легкій гарячій тіні, сидів парс, жовтолиций старик, схожий на євнуха, в халаті і оксамитовому конусоподібному капелюсі, вишитому золотом. Велетень-афганець у білих шароварах, у м'яких чоботах із загнутими носами, у білому каптані і величезному рожевому тюрбані, непорушно стояв над лагуною, дивлячись на черепах у теплій воді. Без кінця тягнулись довгі криті гарби, запряжені волами. Під їх вузькими солом'яними склепіннями були навалені тюки товарів, а часом – ціла купа коричневих тіл, молодих робітників. Худі, спалені спекою старики, з червоними від червоного пилу ногами, крокували біля коліс, ніби мумії старих жінок. Йшли каменярі, дужі чорні таміли… "Пагода", — маючи на увазі чайний дім, сказав англієць під тими патріархальними деревами, що ростуть при в'їзді в Форт, під неосяжними навісами зелені, світлої від сонця, що пронизувало її.
Біля старої голландської будівлі з аркадами у нижньому поверсі зупинились. Англієць глянув на годинник і пішов пити чай і палити сигару. А рикша зробив півколо широкою тінистою вулицею, по червоно-ліловій бруківці, всипаній жовтими і червоними пелюстками кетмій, і, кинувши голоблі біля коренів дерева, з розгону сів. Він підняв коліна і поклав на них лікті, гаряче дихаючи банним духмяним теплом полудня і бездумно слідкуючи очима за сингалезами і європейцями, що проходили повз нього, потім витягнув з-за фартуха ганчірку, витер скривавлені бетелем губи, лице, гладкі груди і, склавши її бинтом, приклав до чола, пов'язав голову: це було зовсім негарно, надавало йому вигляд хворого, але ж багато рикш так робить. Він сидів і, можливо, думав… "Тіла наші, Господарю, різні, але серце, звичайно, одне", — сказав Ананда Піднесеному і, отже, можна уявити собі, що повинен думати чи відчувати юнак, який виріс у райських лісах під Коломбо і вже спробував найсильнішої отрути – любові до жінки, яка вже вмішалася у життя, що швидко біжить за радощами або втікає від печалей. Мара вже поранив його, але ж Мара і виліковує рани. Мара вививає із рук людини те, що схопила людина, але ж Мара і запалює людину знову схопити відняте у неї чи щось інше, подібне до віднятого…
Напившись чаю, англієць блукав вулицею, заходячи в магазини, розглядав у вітринах дорогоцінне каміння, слонів і Будд з ебенового дерева, різні строкаті тканини, золоті в чорних плямах шкіри пантер. А рикша, щось думаючи чи тільки відчуваючи, постійно переглядався з іншими рикшами і ходив позаду англійця, возячи за собою колясочку. Рівно в полудень англієць дав йому рупію, щоб він купив собі поїсти, а сам пішов у контору великого європейського пароплавства. Рикша купив дешевих цигарок, став палити, сильно затягуючись і дивлячись на цигарку, як це роблять жінки, і викурив підряд аж п'ять штук. Солодко одурманений, сидів він у мереживній тіні навпроти триповерхового будинку, де була контора, і раптом, піднявши очі, побачив, що на балконі під білою фіранкою з'явився його пасажир і ще чоловік зо п'ять європейців. Всі вони дивились в біноклі на гавань – і ось за дахами пристані з'явились одна за одною і повільно пропливли три високі, тонкі щогли, злегка нахилені назад. З балкона замахали хустинками, а з-за дахів похмуро, голосно і велично, відгукуючись на рейді і в місті, заревіла труба: пароплав із далекої Європи, якого чекав пасажир рикші номер сім, прибув. Точно ввійшов він після двадцятиденного плавання в Коломбо – і те, чого зовсім не чекав рикша, ще повний надій і бажань, цей фатальний для нього обід у домі на лагуні, було вирішено.
Але до обіду, до вечора лишалось ще багато часу. І знову вийшов на вулицю цей чоловік в окулярах, що нібито нічого не бачив. Він розпрощався з тими двома, що вийшли з ним, і попрямував до білої статуї Вікторії, до критої пристані, і знову побрів по вулиці рикша – на цей раз до готелю, де о цій порі, в напівтемній залі, гарячу духоту якої розвіювали, змішували із запахом страв довгі весла, що оберталися під стелею, їло і пило багато резидентів і туристів.
