Брати - Бунін Іван

Іван Бунін

Брати

Переклад Олександра Грязнова

Поглянь на братів, що нищать один одного.

Я хочу говорити про печаль.

Сутта Ніпата

Дорога із Коломбо вздовж океану тягнеться в густих кокосових лісах. Ліворуч, в їх тінистій глибині, поцяткованій сонячним світлом, під високим навісом їх перистих мітел-верхівок, розкидані сингалезькі хижі, майже приховані блідо-зеленим листом бананів, такі низенькі у порівнянні з тропічним лісом, що їх оточує. Праворуч, серед високих і тонких, дивовижно зігнутих у різні боки, темно-кільчастих стовбурів, стеляться глибокі шовковисті піски, виблискує золоте, гаряче дзеркало водяної гладі і стоять на ній грубі вітрила первісних пірог, утлих сигароподібних дубків. На пісках, у райській голизні, валяються кольору кави тіла чорноволосих підлітків. Багато цих тіл хлюпається зі сміхом та криками і в теплій прозорій воді кам'янистого прибережжя… Здавалось би, навіщо їм, цим лісовим людям, прямим спадкоємцям землі прабатьків, як і тепер ще називають Цейлон, навіщо їм міста, центи, рупії? Хіба не все дають їм ліс, океан, сонце? Одначе, підростаючи, одні з них торгують, інші працюють на рисових або чайних плантаціях, треті – на півночі острова – виловлюють перлини, пірнаючи на дно океану і піднімаючись звідти з кривавими очима, четверті замінюють коней, — возять європейців по містах і їх околицях, по темно-червоних стежках, затінених величними склепіннями лісової зелені, по тому "кабуку", із якого був створений Адам: коні погано витримують цейлонську спеку, кожен багатий резидент, який тримає коней, відсилає їх на літо в гори, у Кенді, в Нурилью.

На ліву руку рикші, між плечем і ліктем, англійці, що нині господарюють на острові, одягають бляху з номером. Є прості номери, є особливі. Старому сингалезу, рикші, що жив у одній із лісових халуп під Коломбо, дістався особливий, сьомий номер. "Навіщо, — спитав би Піднесений, — навіщо, монахи, захотів цей старий чоловік примножувати свої земні прикрощі?" — "Тому, — відповіли б монахи, — тому, Піднесений, захотів цей старий чоловік примножувати свої земні прикрощі, що його спонукала земна любов, те, що одвіку закликає усі істоти до існування". Він мав дружину, сина і багато маленьких дітей, не боячись того, що "хто має їх, той має і турботу про них". Він був чорний, дуже худий і непоказний, схожий на підлітка і на жінку; посіріло його довге волосся, зібране в жмут на потилиці і змащене кокосовим маслом, зморщилася шкіра на всьому тілі, або, краще сказати, на кістках; на бігу піт струмками лив з його носа, підборіддя і ганчірки, пов'язаної навколо сухих стегон, вузькі груди дихали зі свистом і хрипом; але, підкріпляючи себе дурманом бетелю, жуючи і спльовуючи криваву піну, забруднюючи вуса і губи, він бігав швидко, і білі, що каталися в його чорній лакованій колясочці спекотним містом, по темно-червоних, м'яких від сонця дорогах, що пахли квітковим перегноєм і нафтою, були цим задоволені.

Підбурюваний любов'ю, він не для себе, а для сім'ї, для сина бажав щастя, того, що не судилось, не далося йому самому. Але англійську мову він знав погано, назви місць, куди треба було бігти, розумів не відразу і часто біг навмання. Колясочка рикші дуже мала; вона з відкидним верхом, колеса її тонкі і високі, голоблі не товщі хорошого ціпка. І ось влазить в неї великий білоокий чоловік, весь у білому, в білому шоломі, в грубому, але дорогому взутті, всідається щільно, кладе ногу на ногу і стримано-наказово, в горло собі, каркає. Підхопивши голоблі, старик припадає до землі і стрілою летить вперед, ледь торкаючись землі легкими ступнями. Чоловік у шоломі, тримаючи палку у вкритих веснянками руках, задумався про справи, задивився – і раптом, злісно вирячивши очі, розуміє: та він же мчить зовсім не туди, куди треба! Коротше кажучи, багато палок влітало старику в спину, в чорні лопатки, постійно зведені у чеканні удару. Але не мало й зайвих центів зірвав він з англійців: осадивши себе на повному бігу біля під'їзду якого-небудь готелю або контори і кинувши голоблі, він так жалісливо морщився, так квапливо викидав уперед довгі тонкі руки, склавши ківшиком мокрі мавпячі долоні, що не можна було не доплатити.

Одного разу прибіг він додому зовсім невчасно: саме у спеку полудня, коли золотими стрілами снують у лісах ті лимонні пташки, що називаються сонячними, коли так весело і різко скрикують зелені папуги, зриваючись з дерев і виблискуючи веселкою у пістрявості лісів, у їх тіні і лаковому блиску, коли так солодко і важко пахнуть у огорожах старих буддійських віхар, критих черепицею, кремові квіти безлистого жертовного дерева, схожі на маленькі туберози, такими яскравими самоцвітами переливаються товстогорлі хамелеони, що мерехтять і по гладеньких і по кільчастих, як хобот слона, стовбурах дерев, так багато майорять і завмирають на сонці великих пишних метеликів і агатовим зерном кишать, течуть гарячі бурі купи мурашок. Все у лісах співало і славило бога життя-смерті Мару, бога "жаги існування", все ганялось одне за одним, раділо короткою радістю, знищуючи один одного, а старий рикша, що вже нічого не бажав, окрім припинення своїх мук, ліг у задушливих сутінках своєї хижі, під її пересохлим листяним дахом, який шарудів червоними змійками, і надвечір вмер – від крижаних судом і водяного проносу. Життя його згасло разом із сонцем, що закотилося за бузковою гладдю великих водяних просторів, яка відходила на захід, у пурпур, попіл і золото найпрекрасніших у світі хмар, — і настала ніч, у яку в лісах під Коломбо лишився від рикші тільки маленький скорчений труп, що втратив свій номер, своє ім'я, як втрачає свою назву ріка Кілані, досягнувши океану. Сонце, заходячи, переходить у вітер; а у що переходить померлий? – Ніч швидко гасила казково-ніжні, рожеві і зелені фарби хвилинних сутінок, летючі лисиці безшумно проносились під гілками, шукаючи нічліг, і чорною гарячою пітьмою наповнювались ліси, загораючись міріадами вогненних мушок, і таємниче, спекотно видзвонюючи цикадами і квітами, у яких живуть дрібні деревні жабки. У далекій лісовій кумирні, перед лампадою, що ледве миготіла на чорному жертовнику, облитому кокосовим маслом і всипаним рисом і зів'ялими квітковими пелюстками, на правому боці, лагідно підклавши ручку під голову, спочивав Піднесений, гігант з сандалового дерева, з широким позолоченим обличчям і довгими розкосими очима із сапфіра, з посмішкою мирного суму на тонких губах. На спині лежав у темній хижі рикша, і смертна мука спотворювала його жалюгідні риси, бо не дійшов до нього голос Піднесеного, що закликав до зречення від земної любові, бо за могилою чекало на нього нове скорботне життя, наслідок неправедного попереднього. Зубаста стара, що сиділа край порогу хижі, біля багаття під котлом, плакала цієї ночі, живлячи свою скорботу тією ж нерозумною любов'ю і жалістю. Піднесений порівняв би її почуття з мідною сережкою в її правому вусі, що мала вигляд барильця: сережка була велика і важка, вона так відтягнула розріз мочки, що утворилась справжня дірка. Різко біліла її коротка кофтина з дешевої тканини, одягнена просто на голе кавове тіло. Голі діти, як чортенята, гралися, вищали, ганялись один за одним поруч. А син, легконогий юнак, стояв у напівтемряві за вогнем. Він ввечері бачив свою наречену, кругловиду тринадцятилітню дівчинку із сусіднього поселення. Він злякався і здивувався, почувши про смерть батька, — він думав, що це буде ще не скоро. Та, мабуть, він був надто схвильований іншою любов'ю, яка сильніша за любов до батьків. "Не забувай, — сказав Піднесений, — не забувай, юначе, прагнучи запалити життя від життя, як запалюється вогонь від вогню, що всі страждання цього світу, де кожен або вбивця, або той, кого вбивають, що всі скорботи і жалі його – від любові". Але вже повністю, як скорпіон у своє гніздо, ввійшла любов у юнака. Він стояв і дивився на вогонь. Як у всіх диких, ноги його були надто тонкі. Але і Шива позаздрив би красі його тулуба кольору темної кориці. Блищало при вогні його чорно-синє кінське волосся, довге, стягнене і закручене на маківці, блищали очі з-під довгих вій, і блиск їх був подібним до блиску коксу при вогні.

Наступного дня сусіди віднесли мертвого старичка в глибину лісу, поклали в яму, головою на захід, до океану, поспіхом, але намагаючись не шуміти, закидали землею, листом і поспіхом пішли омиватися. Старичок відбігався; з його тонкої сірої і зморщеної руки зняли мідну бляху – і милуючись нею, роздуваючи тонкі ніздрі, юнак одягнув її на свою круглу і теплу. Спершу він тільки ганявся за досвідченими рикшами, прислухаючись, куди посилали їх пасажири, запам'ятовував назви вулиць і англійські слова, потім і сам став возити, сам став заробляти, готуючись до своєї сім'ї, до своєї любові, бажання якої є бажанням синів, так само як бажання синів є бажанням майна, а бажання майна – бажанням добробуту. Та якось, прибігши додому, він почув другу страшну звістку: його наречена зникла – пішла на Невільницький Острів, в крамницю, і не повернулась. Батько нареченої, що добре знав Коломбо і часто туди ходив, днів зо три розшукував її і, напевне, щось дізнався, бо повернувся заспокоєний. Він зітхав і опускав очі, зображаючи покірність долі, але це був великий облудник, лукавий, як і всі, у кого є добробут, хто торгує у місті. Він був повним, з жіночими грудьми, з тьмяною сивиною, зачесаною і прикрашеною дорогим гребенем із черепахи; ходив він босий, але під парасолькою, стегна обертав шматком хорошої строкатої тканини; кофта на ньому була пікейна. Від нього не можна було дізнатися правди, а жінки, дівчата усі слабкі, як усі ріки звивисті, і молодий рикша розумів це. Просидівши засмученим дві доби дома, не доторкаючись до їжі, тільки жуючи бетель, він, нарешті опам'ятався і знову побіг у Коломбо. Про наречену він, здавалось, зовсім забув. Він бігав, жадібно збирав гроші – і не можна було зрозуміти, у що він більше закоханий: у свою біганину чи у ті срібні кружечки, які збирав за неї. Один російський моряк сфотографувався з ним і подарував йому знімок. Довго після того молодий рикша радісно дивився на своє зображення: він стояв у голоблях, повернувши обличчя до уявних глядачів, і кожен зразу міг впізнати його, — вийшла навіть бляха на руці.