Історія пана Зоммера - Зюскінд Патрік
На цьому шляху було шість чи сім таких місцинок, які я збирався показати Кароліні, супроводжуючи показ досвідченим коментарем. Зокрема йшлося там про:
а) розташовану майже біля шляху трансформаторну будку, від якої долинало постійне дзижчання, а на дверях висіла жовта табличка з червоною блискавицею й засторогою: "Обережно! Висока напруга — небезпечно для життя!";
б) острівець із семи малинових кущів зі стиглими ягодами;
в) ясла для косуль — хоч і без сіна, зате з великою брилою кам'яної солі;
г) дерево, про яке говорили, нібито після війни на ньому повісився старий нацист;
д) мурашник увишки майже метр і півтора метра діаметром; і, нарешті, про останній об'єкт і кульмінацію маршруту;
е) розкішний старий бук, на який я планував вилізти з Кароліною, щоб з висоти добрих десяти метрів помилуватись ні з чим не зрівнянною панорамою озера, а потім нахилитися до Кароліни й подмухати їй у потилицю.
В кухонній шафі я поцупив тістечок, із холодильника взяв пакет йогурту, з погреба — два яблука та пляшку смородинового соку. Склавши все це до коробки від черевиків, у неділю відніс і сховав у гіллі того бука, щоб мати на завтра провіант. Увечері в ліжку вигадував історії, якими розважатиму й смішитиму Кароліну: одну історію — для дороги, другу — для перебування на букові. Я ще раз увімкнув світло, знайшов у шухляді маленьку викрутку й засунув до свого шкільного ранця, щоб завтра подарувати Кароліні на прощання — то була моя найкоштовніша річ. У ліжку ще раз повторив обидві історії, до найменших дрібниць повторив план завтрашнього дня, особливо всіх зупинок під час подорожі від пункту "а" до пункту "е", місце й час вручення викрутки, перебрав у пам'яті вміст коробки з провіантом, яка вже чекала на нас серед гілля, — ще жодне в світі побачення не готувалося так старанно! Нарешті я поринув у дрімоту під супровід солодких слів: "У понеділок я піду разом з тобою… У понеділок я піду разом з тобою…"
Година в понеділок видалася бездоганна. Світило лагідне сонце, небо було ясне й блакитне, наче море, в лісі заливалися дрозди, а дятли так барабанили, що аж луна йшла. Лише дорогою до школи мені спало на думку: готуючись до побачення, я зовсім не подумав, чим розважав би Кароліну на випадок негоди. То була б цілковита поразка: розшарпаний малинник, непоказний мурашничок, розквашена моховита галявина, ослизлий бук, на який неможливо видертися, й розмокла коробка з провіантом, яку вітром скинуто на землю. Я з насолодою поринув у ці катастрофічні фантазії, вони породжували в мені солодку тривогу і разом з тим — переможне почуття щастя: ось я навіть не подумав про погоду, зате сама погода подбала про мене! Мало того, що сьогодні супроводжуватиму Кароліну Кюкельман, — я отримав на додачу ще й найкращий день року! Певно, народився в сорочці. На мені спочивало лагідне око любого Господа Бога. Аби лишень, думалося мені, десь не перебрати міри! Не зробити жодної похибки, від пихи чи зарозумілості, як часто траплялося з героями казок, коли вони, певні здобутого щастя, раптом утрачали все!
Я пішов швидше. Сьогодні не мав права спізнюватися до школи. На уроках поводивсь як ніколи бездоганно, щоб учитель не знайшов приводу лишити мене після школи. Я був покірний, як ягнятко, і разом з тим уважний, надзвичайно порядний і старанний, одне слово — зразковий школярик. Я жодного разу не поглянув на Кароліну, змушував себе не робити цього, поки що не робити, заборонив собі це, майже марновірно, так мовби через один невчасний погляд міг її втратити…
Коли уроки закінчились, виявилося, що дівчатка повинні залишитись у школі ще на годину, вже не пригадую, чому саме: на заняття з рукоділля чи з якоїсь іншої причини. У всякому разі, відпустили тільки нас, хлопців. Я не сприйняв того як трагедію — навпаки. Цей випадок видався мені додатковим іспитом, який я мав витримати і який надавав такому бажаному побаченню з Кароліною ще більшої врочистості: ми цілу годину чекатимем одне одного!
Я чатував на роздоріжжі між Обернзее та Унтернзее, поблизу шкільних воріт. На цьому місці із землі випинався гладенький валун з позначкою у формі ратиці. Казали, ніби ту позначку лишив чорт, який у нападі гніву тупнув об камінь ногою; селяни ще в давні часи побудували неподалік церкву. На цей камінь я й сів, збуваючи час тим, що пальцем вихлюпував дощову воду, яка назбиралася в чортовій виямці. Сонце пригрівало в спину, небо було так само безхмарно-блакитне, я сидів, вихлюпував водичку, ні про що не думав і почував себе несказанно любо.
Нарешті вийшли дівчатка. Спочатку повз мене пронеслася вся зграя, і вже потім, останньою, йшла вона. Я підвівся. Кароліна бігла до мене, її каштанове волосся маяло, заколка підстрибувала над лобом, на Кароліні була цитриново-жовта сукня. Я простяг руку назустріч, Кароліна зупинилася так близько, як тоді, на перерві; я хотів узяти її за руку, хотів притягти до себе, найбільшим моїм бажанням було обійняти Кароліну й поцілувати в щічку, а вона промовила:
— Слухай, це ти на мене чекаєш?
— Авжеж, — відповів я.
— Слухай, я не можу піти сьогодні з тобою. Мамина подруга захворіла, і мама не піде до неї, вона сказала, що…
І посипалася купа пояснень, яких я вже до пуття й не слухав, не те щоб запам'ятати, бо нараз у мене дивно скаламутніло в голові й послабли ноги. Єдине, що я ще пригадую, — як вона, урвавши балаканину, раптово повернулася й побігла, цитриново-жовта, в бік Обернзее, швидко-швидко, аби наздогнати подружок.
Я рушив Шкільною горою додому. Мабуть, ішов дуже повільно, бо коли на узліссі знічев'я озирнувся на дорогу до Обернзее, там уже нікого не було видно. Я зупинивсь, осягнув поглядом покручену лінію стежки зі Шкільної гори, якою допіру спустився. Сонце ліниво спочивало по той бік луків, у травах не вчувалося жодного натяку на вітер. Усе наче завмерло.
І тоді я побачив рухливу цяточку. Мурашиного розміру цяточку ліворуч, яка безперервно пересувалась уздовж узлісся, на Шкільну гору, на самісінький її гребінь. На тлі небесної блакиті стало видно, що то людина, і я незабаром упізнав триногого пана Зоммера. Ритмічно, мов у годинниковому механізмі, щосекунди рухалися вперед ноги, й далека цяточка, наче секундна стрілка годинника, повільно й водночас швидко — пересувалася впоперек обрію.
За рік я вперше сів на велосипед. Це було не рано, бо я досягнув уже зросту метр тридцять п'ять сантиметрів, важив тридцять два кілограми й мав тридцять другий з половиною розмір ноги. Але велосипеди мене раніше ніколи не вабили. Такий хитливий спосіб пересування на двох благеньких колесах видавався дуже несерйозним, навіть небезпечним, бо ніхто не міг до ладу пояснити, чому без руху велосипед одразу падає, якщо його не підтримувати чи не підперти, — але не падає, коли на нього сідає людина і їде без будь-якої підтримки чи підпори. Закони природи, що лежать в основі цього дивного феномену, особливо так звана механічна теорема підтримки імпульсу обертання, були мені тоді зовсім невідомі, та й тепер я їх ще не вповні осягнув, і самі слова "механічна теорема", "імпульс обертання" так мене пантеличать, що певне місце на моїй потилиці починає свербіти й пошпиговувати.
Мабуть, я взагалі не навчився б їздити велосипедом, якби це не було вкрай необхідно. А конче потрібним стало тому, що я мусив брати уроки гри на фортепіано. А такі уроки давала тільки одна вчителька музики, яка жила в протилежному кінці Обернзее, і дійти туди пішки забирало добру годину часу, зате велосипедом — як вирахував мій брат — усього тринадцять з половиною хвилин.
Цю вчительку, в якої брали уроки ще моя матуся, старша сестра, старший брат і взагалі усі в нашій парафії, так чи так причетні до музики, — від церковного органа до незграйних акордів Рити Штангльмайєр, — звали панна Марія-Луїза Функель. І цьому "панна" вона надавала вирішального значення, хоч я зроду не бачив жодного створіння жіночої статі, менше схожого на панну, ніж Марія-Луїза Функель. Вона була старезна, сива, горбата, поморхла, мала маленькі чорні вусики й зовсім не мала грудей. Я знаю це, бо застав її якось у самій сорочці, коли помилково прийшов на заняття раніше й вона не встигла ще вдягтися після пообіднього сну. Стояла в дверях своєї старої величезної вілли в спідній сорочці та халаті, але не в тонкій широкій шовковій одежині, які звичайно носять жінки, а в простій, з бавовняного трикотажу, що щільно прилягала до тіла й оголювала плечі. Ми, хлопці, ходимо в таких на уроки фізкультури. І з цієї футболки звисали її зморшкуваті руки, випиналася тонка суха шия, а під футболкою була рівна суха грудна клітка, схожа на курячу. Незважаючи на це, вчителька наполягала, щоб її величали "панною". Інакше чоловіки могли подумати, — часто пояснювала вона, навіть якщо її ніхто не запитував, — ніби вона вже одружена, тоді як вона ще вільна незаміжня дівчина. Це пояснення було чистісінькою бриднею, бо в цілому світі не знайшлося б чоловіка, який згодився б повести до вінця оту стару безгруду вусату Марію-Луїзу Функель.
Крім того, вчителька називала себе "панною Функель" ще й через те, що ніяк не могла називатися "пані Функель", навіть якби хотіла, бо вже була одна пані Функель: її рідна мати. І коли я досі казав, що панна Функель старезна, то тепер уже й не знаю, як назвати саму пані Функель: старою як світ, старою як камінь, як черепок, чи як пеньок, чи найстаршою з-поміж усіх старезних?.. Думаю, вона мала добрих сто років. Пані Функель дожила такого віку, що її тільки умовно можна було зараховувати до живих істот, а правдивіше б — до категорії меблів, запилених препарованих метеликів чи ламких старих ваз. Вона не рухалася, не розмовляла, а чи бачила що та чула — невідомо, бо я завжди її заставав у кріслі. Влітку пані сиділа заповита в білу тюлеву сукню, а взимку — в чорний оксамит, з якого стирчала її черепашача голівка. Те зручне крісло з підголів'ям непорушно стояло в найвіддаленішому кутку кімнати, під годинником. Тільки в надзвичайно рідкісних випадках, коли учень особливо старанно виконував домашнє завдання і без помилок програвав свої вправи, панна Функель мала звичку виходити на середину кімнати й звідти вигукувати в бік крісла з підголів'ям:
— Ма! — вона називала свою матусю "ма". — Ма! Дай-но цьому хлопцеві тістечко, він сьогодні так гарно грав!
І тоді доводилося пройти через усю кімнату, стати перед отим кріслом і простягти руку до старої мумії.
