Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс
Якщо ти все ще кохаєш мене, якщо ти згодна обвінчатися зі мною, то я готовий відмовитися і від рицарського звання!
– Мій Діку! – вигукнула вона. – Невже тебе посвятили в рицарі?
– Люба моя, тепер ти міледі, – ніжно промовив він. – Вірніше, ти завтра станеш міледі. Хочеш?
– Хочу, Діку, від щирого серця хочу, – відповіла вона.
– Стривайте, сер, мені чомусь здавалось, що ви збиралися бути монахом! – почули вони чийсь голос.
– Алісія! – вигукнула Джоанна.
– Так, Алісія, – сказала, наближаючись, молода леді. – Та сама Алісія, яку ви кинули на дорозі, вважаючи мертвою, і яку знайшов твій приборкувач левів, повернув до життя і залицявся до неї, якщо хочеш знати.
– Я не вірю цьому! – скрикнула Джоанна. – Діку!
– Діку! – перекривила Алісія. – Звичайно, Діку. І як тільки вам, прекрасний сер, не соромно кидати нещасних дівчат у біді, – вела вона далі, обертаючись до молодого рицаря. – Ви лишили мене під дубами й зникли. Мабуть, правду кажуть, що часи рицарства минули.
– Мадам, – у відчаї вигукнув Дік, – клянусь своєю душею, я зовсім забув про вас! Мадам, пробачте мені. Ви бачите, – я тільки що знайшов Джоанну!
– Не думаю, що ви зробили це навмисне, – відповіла вона, – але я все одно жорстоко помщусь. Я відкрию таємницю міледі Шелтон, тобто майбутній міледі Шелтон, – додала вона, роблячи реверанс. – Джоанно, – вела вона далі, – я вірю, клянусь душею, що твій коханий хоробрий у битві, але він, дозволь мені сказати, найбільш м'якосердий простак у всій Англії. Можеш милуватися ним! А тепер, дурні діти, поцілуйте мене, це принесе вам щастя й мир, а потім цілуйте одне одного, та не більше хвилини. Нам треба якнайшвидше йти в Холівуд, бо в цих лісах дуже небезпечно і страшенно холодно.
– Невже мій Дік залицявся до тебе? – спитала Джоанна, пригортаючись до свого коханого.
– Та ні, дурне дівчисько, – перервала Алісія, – це я залицялась до нього. Я запропонувала йому одружитися зі мною, але він попросив мене вийти заміж за кого-небудь іншого, Це його власні слова. Я сказала б, що він скоріше відвертий, ніж люб'язний. А зараз, діти, будьте розважливі, ходімте. Чи будемо ми знову перебиратися через яр, чи рушимо просто в Холівуд?
– Непогано було б дістати коней, – сказав Дік. – За останні дні мене стільки били й товкли, що моє тіло суцільний синець. Що тепер, на вашу думку, нам робити? Якщо воїни, які стояли біля коней, втекли, почувши шум битви, то ми тільки марно згаємо час. Навпростець до Холівуда близько трьох миль. Дзвін ще не пробив дев'ятої години, сніг твердий, місяць світить яскраво. Чи не піти нам пішки?
– Згода, – закричала Алісія, а Джоанна тільки міцніше притисла до себе руку Діка.
І вони рушили через голі гаї, по вкритих снігом галявинах, залитих блідим світлом зимового місяця. Дік і Джоанна, тримаючись за руки, ішли, не чуючи під собою ніг від щастя, а їхня легковажна супутниця, зовсім забувши про свою тяжку втрату, йшла слідом за ними і то сміялася, то малювала їм щасливі картини їхнього майбутнього подружнього життя.
Далеко в лісі ще було чути вигуки танстольських воїнів, що підганяли коней, переслідуючи втікачів, і час від часу – крики або брязкіт сталі; очевидно, сутичка все ще не припинилась. Але в трьох молодих людях, що виросли серед тривог війни і які щойно уникли стількох небезпек, важко було розбудити страх або жалість. Задоволені тим, що звуки погоні віддаляються, вони цілком оддалися своїй радісній прогулянці, яку Алісія назвала весільною, і ні сувора безлюдність лісу, ні зимовий холод не могли порушити чи затьмарити їхнього щастя.
Нарешті з пагорба вони побачили долину Холівуда. У великих вікнах лісового абатства яскраво світились смолоскипи й свічки, високі башточки й шпилі мовчки тягнулися вгору, і на найвищому шпилі у сяйві місяця блистіло розп'яття. Навколо абатства на широких галявинах палахкотіли табірні багаття і купчились халупки; в долині простяглась звивиста стрічка замерзлої річки.
– Клянусь небом, – сказав Річард, – тут ще й досі стоїть військо лорда Фоксхема. Той гонець, видно, сюди так і не доїхав. Що ж, тим краще. Є з чим зустріти сера Деніела.
Але військо лорда Фоксхема стояло в долині зовсім з іншої причини, ніж гадав Дік. Воно вже рушило на Шорбі, але на півдорозі до нього підскакав другий гонець, який передав їм наказ повернутися туди, де вони стояли вранці, щоб перепинити шлях ланкастерцям, які відступали, і бути якнайближче до головної армії йоркістів. Річард Глостер, вигравши битву і винищивши своїх ворогів у цій окрузі, уже йшов на з'єднання із своїм братом. І незабаром після того, як військо мілорда Фоксхема повернулося в Холівуд, сам Горбань зупинив коня перед дверима абатства. Ось на честь якого вельможного гостя світились вікна вогнями. Коли Дік разом з своєю коханою та її подругою з'явився в Холівуді, всіх наближених герцога частували в трапезній з пишністю, гідною такого могутнього і багатого монастиря.
Діка, який не дуже бажав цього, привели в трапезну. Глостер, вкрай стомлений, сидів за столом, підперши рукою бліде, страшне обличчя. Лорд Фоксхем, рана якого майже загоїлась, сидів на почесному місці зліва від нього.
– Ну як, сер, – спитав Річард Глостер, – чи принесли ви мені голову сера Деніела?
– Мілорде герцог, – відповів Дік досить сміливо, але з неспокійним серцем, – мені не пощастило навіть повернутися з своїм загоном. Мене, якщо дозволить ваша милість, розгромили.
Глостер глянув на нього й грізно нахмурився.
– А я ж дав вам п'ятдесят вершників і п'ятдесят піхотинців, сер, – промовив він.
– Мілорде герцог, у мене було тільки п'ятдесят вершників, – відповів молодий рицар.
– Як це так? – сказав Глостер. – Він же просив у мене і кінноту, і піхоту.
– Якщо дозволить ваша милість, – вкрадливо відповів Кетсбі, – ми дали йому для переслідування тільки вершників.
– Гаразд, – промовив Глостер. – Шелтоне, ви можете йти, – додав він.
– Стривайте! – сказав лорд Фоксхем. – Цей молодий чоловік мав доручення і від мене. Може, він виконав його краще. Скажіть, мастере Шелтон, ви знайшли дівчину?
– Хвалити Бога, мілорде, – відповів Дік, – вона в цьому будинку.
– Навіть так? У такому разі, мілорде герцог, – вів лорд Фоксхем, – з вашого дозволу, завтра, до того як армія вирушить в похід, я пропоную справити весілля. Цей молодий сквайр…
– Молодий рицар, – перебив Кетсбі.
– Ви кажете на нього рицар, сер Вільям? – вигукнув лорд Фоксхем.
– Я сам посвятив його в рицарі за добру службу, – сказав Глостер. – Він двічі хоробро послужив мені. Йому не бракує відваги, йому бракує залізної чоловічої твердості. Він не піднесеться, лорд Фоксхем. Цей чоловік буде хоробро битися в рукопашній сутичці, але в нього серце каплуна. Та і як би там не було, якщо він збирається одружитися, одружіть його, в ім'я Пресвятої Діви, і край!
– Він хоробрий хлопець, мені це відомо, – сказав лорд Фоксхем. – Радійте, сер Річард: я уладнав справу з мастером Хемлі, і завтра ви з Джоанною повінчаєтесь.
Дік зрозумів, що тепер найкраще за все піти з трапезної, але не встиг він підійти до дверей, коли якийсь чоловік, зіскочивши коло воріт з коня, одним стрибком влетів на ганок, розштовхав слуг і кинувся на коліно перед герцогом.
– Перемога, мілорде! – вигукнув він.
І раніше, ніж Дік добрався до кімнати, яку дали йому як гостеві лорда Фоксхема, навколо багать у долині почулись радісні крики: цього самого дня, за якісь двадцять миль звідси, могутності ланкастерців завдали другого нищівного удару.
Розділ VII
ПОМСТА ДІКА
Наступного ранку Дік встав ще до схід сонця. Скориставшись гардеробом лорда Фоксхема, він гарно одягся і, довідавшись, що з Джоанною все гаразд, пішов прогулятися, щоб вгамувати свою нетерплячку.
Деякий час він бродив серед воїнів, що у зимових сутінках готувалися в похід, а потім, чекаючи сходу сонця, вийшов у поле, проминув сторожові пости і попрямував до замерзлого лісу.
Дік був щасливий, і думки його плинули спокійно. Він не шкодував за втраченими милостями герцога, бо розумів, що з такою дружиною, як Джоанна, і з таким захисником, як лорд Фоксхем, він може радісно дивитися в майбутнє. За минулим він не тужив.
Поки він прогулювався, поринувши в роздуми, майже зовсім розвиднілось і на сході спалахнула заграва. Знявся легкий вітрець і погнав попід його ногами морозяний пил. Дік уже повернув назад, щрб іти в абатство як раптом помітив за деревом якогось чоловіка.
– Стій! – крикнув Дік. – Хто йде? Чоловік вийшов з-за дерева і змахнув рукою, наче німий. І хоч на ньому був одяг пілігрима, а обличчя закривала відлога, Дік одразу впізнав сера Деніела.
Дік ступив до нього, оголюючи меч, а рицар, сунувши руку за пазуху, наче для того, щоб вихопити сховану там зброю, спокійно чекав наближання юнака.
– Ну, Діконе, як ти гадаєш учинити? – спитав сер Деніел. – Невже ти шукатимеш смерті переможеного?
– Я ніколи не шукав вашої смерті, – відповів юнак. – Я був вашим щирим другом, поки ви не захотіли убити мене. А як палко ви цього хотіли!
– Це був самозахист, – промовив рицар. – А тепер, хлопче, звістка про останню битву і присутність того горбатого диявола в моєму лісі остаточно зломили мене. Я йду в Холівуд, в цьому святому місці ніхто не зачепить мене. Потім, взявши з собою, що можна, поїду за море, і почну нове життя в Бургундії або Франції.
– Ви не підете в Холівуд, – сказав Дік.
– Як ти сказав? Не піду? – спитав рицар.
– Послухайте, сер Деніел, сьогодні – моє весілля, – сказав Дік, – і сонце, що зараз зійде над світом, осяє мій найщасливіший день. Вашим життям ви повинні заплатити, двічі заплатити, за убивство мого батька і за спроби вбити мене. Але я сам зробив чимало поганого, я став причиною смерті багатьох людей, і в цей щасливий день я не хочу бути ні суддею, ні катом. Навіть коли б ви були дияволом, я не зняв би на вас руки, а дозволив би вам іти своєю дорогою. Просіть прощення в Бога, а я вам прощаю. Але в Холівуд я вас не пущу. Я стою на боці Йорка і не дозволю шпигунові пролізти в наш табір. Запевняю вас, що коли ви зробите хоч один крок до Холівуда, я гукну найближчу сторожу, щоб вас схопили.
– Ти знущаєшся з мене, – сказав сер Деніел. – Тільки в Холівуді я можу бути в безпеці.
– Це мене не обходить, – відказав Річард. – Ідіть на схід, на захід або на південь, але на північ я вас не пущу.
