Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Весь його загін, як один вершник, за його командою повернув слідом за ним і промчав найближчим провулком. Тільки останні двадцять вершників стримали коней на початку вулиці. В ту ж мить піхотинці, яких вони везли на своїх конях, пострибали на землю; одні з них стали готувати луки, а інші – захоплювали будинки по обидва боки вулиці.

Здивовані цією несподіваною зміною напрямку і налякані оильною тиловою охороною Глостера, ланкастерці, спішно порадившись, поскакали у місто за підмогою.

Та частина міста, яку, за порадою Діка, захопив Річард Глостер, лежала на невеличкому підвищенні, за яким зразу ж починалося поле. Вона складалася з п'яти маленьких вуличок з бідними майже незаселеними будиночками. На всіх п'яти вулицях поставили надійну і сильну варту; резерв закріпився в центрі, куди не долітали ворожі стріли, і був готовий будь-якої хвилини подати варті допомогу.

Ця частина міста була такою бідною, що жодний з ланкастерських лордів, і навіть їх слуги, не жили тут. Мешканці цих вулиць одразу ж покинули свої будинки і порозбігались, репетуючи на все горло.

У центрі, де сходилися всі п'ять вулиць, стояла старезна обшарпана корчма з вивіскою, на якій була зображена шахівниця. Цю корчму і вибрав герцог Глостерський для своєї головної квартири на весь день.

Діку він доручив охороняти одну з п'яти вулиць.

– Ідіть, – сказав він, – заслужіть собі звання рицаря. Завоюйте мені славу. Один Річард для другого. І даю слово, якщо я піднесусь, ви піднесетесь разом зі мною. Йдіть, – додав він, потиснувши Дікові руку.

Але, як тільки Дік пішов, герцог обернувся до маленького обірваного лучника, що стояв поряд.

– Іди, Детоне, і якнайшвидше, – наказав він. – Йди за цим хлопцем. Якщо ти впевнишся у його вірності, ти головою відповідаєш за його життя. І горе тобі, коли ти повернешся без нього! Але якщо виявиться, що він зрадник, або коли ти хоч на хвилину будеш сумніватися в ньому, – заколи його ударом у спину.

Тим часом Дік поспішав укріпити свої позиції. Вулиця, яку він мав охороняти, була дуже вузька і тісно забудована. З обох боків верхні поверхи будинків нависали над бруком. Але незважаючи на те, що вулиці були вузькі й темні, вони виходили на базарну площу міста, і наслідки битви повинні були, очевидно, вирішуватись на цьому місці.

Всю базарну площу заповнила юрба городян, які бігали, не знаючи, куди тікати; аде ворога, готового до нападу, ще не було видно, і Дік вирішив, що в нього є час, щоб підготуватись до оборони.

В кінці вулиці стояли два порожніх будинки з, відчиненими навстіж дверима, бо мешканці покинули їх і втекли. Дік наказав спішно витягти звідки всі меблі і побудував з них при вході у вулицю барикаду.

В його розпорядженні було сто воїнів, більшу частину яких він розмістив у будинках, де вони могли лежати під захистом стін і стріляти з вікон. Сам Дік з рештою воїнів засів за барикадою.

Між тим у місті все ще панувало повне безладдя. Квапливе калатання дзвонів, звуки сурм, кінні загони, що скакали в різні боки, вигуки командирів, крики жінок, – все це зливалось в загальний нестерпний шум. Нарешті гомін почав потроху вщухати; незабаром воїни почали збиратися на базарній площі і шикуватися в бойовий порядок.

Більшість з них була одягнена в темно-червоний і синій одяг, а в рицарі на коні, який шикував ряди воїнів, Дік впізнав сера Деніела Бреклі.

Потім настало довге затишшя, і раптом одночасно з усіх чотирьох кінців міста долинули звуки сурм. П'ята сурма відповіла їм з базарної площі. І зразу ж ряди війська заворушились. Через барикаду полетіла злива стріл і впала на стіни обох укріплених будинків.

Почалася атака. За загальним сигналом вороже військо напало на всі п'ять вулиць. Глостер був оточений з усіх боків, і Дік зрозумів, що може розраховувати тільки на своїх сто воїнів.

На барикаду один за одним обрушились сім залпів. У самий розпал стрілянини хтось торкнув Діка за руку. Він оглянувся і побачив пажа, який простягав йому шкіряну куртку, з нашитими на ній металевими пластинками для захисту від стріл.

– Це від лорда Глостера, – промовив паж. Він помітив, що у вас, сер Річард, немає лат.

Дік, задоволений тим, що його назвали сером, підвівся і з допомогою пажа надів захисну куртку.

І одразу ж дві стріли з силою вдарились об металеві пластини, не завдавши йому ніякої шкоди, а третя влучила в пажа, і той, смертельно поранений, впав до ніг Діка.

Тим часом все вороже військо вперто йшло в наступ, дедалі ближче підходячи до базарної площі. Ворог вже був так близько, що Дік теж наказав стріляти. Негайно ж з-за барикади і з вікон будинків на ворога полетіла смертельна злива стріл. Але ланкастерці, наче вони чекали на якийсь сигнал, у відповідь тільки закричали і продовжували наближатись до барикади. Вершники з опущеними забралами все ще стояли й не брали участі в бою.

Незабаром почалась вперта смертельна боротьба. Ішов рукопашний бій. Нападаючі, тримаючи в одній руці меч, намагались другою зруйнувати барикаду. Але захисники, в свою чергу, боролись, мов божевільні. Деякий час боротьба точилася мовчки, люди падали один на одного. Але руйнувати завжди легше, і коли сигнал сурми подав ланкастерцям команду припинити безнадійну спробу зруйнувати барикаду і відступити, барикада була вже напівзруйнована. Вона наполовину осіла і загрожувала завалитись зовсім.

Піхота ланкастерців спішно відступила, щоб дати дорогу кінноті. Вершники, що стояли, вишикувавшись у два ряди, раптом обернулись і перетворили свій фланг в авангард. І довгою, закованою в сталь колоною, швидкою, як поранена гадюка, вони кинулись на майже зруйновану барикаду.

Один з перших двох вершників упав разом з, конем, і його товариш проскакав по ньому. Другий вискочив просто на вершину барикади, проткнувши лучника списом. Майже тієї ж самої миті його і самого стягли з сідла, а коня вбили. Навальний натиск ворога відкинув захисників і барикади. Воїни ланкастерців, перелазячи через трупи своїх товаришів, шаленою атакою прорвали лінію оборони захисників і з ревом, мов потік, що прорвав греблю, ринули у вулицю.

Але битва на цьому не скінчилась. У вузькому проході вулиці Дік і кілька воїнів, що лишилися живими, працювали алебардами як лісоруби, і незабаром на всю ширину вулиці було збудоване нове, вище і надійніше укріплення з забитих воїнів і поранених коней, які билися в передсмертній агонії.

Зустрівшись з цією новою перешкодою, кіннота ланкастерців відступила назад, і в цю ж мить на них з вікон полетіла така злива стріл, що відступ перетворився на втечу.

Майже одночасно ті вершники., що прорвали барикаду і вискочили на вулицю, домчали до дверей корчми з вивіскою у вигляді шахової дошки. Тут їх зустрів грізний Горбань і всі резервні сили йоркістів. Вершники в повному безладді і паніці кинулися назад.

Дік з своїми людьми зустрів їх коло барикади; з будинків з свіжими силами вискакували воїни, які ще це брали участі в рукопашному бою; на втікачів посипався град стріл.

Через якусь хвилину на вулиці не лишилось жодного живого ланкастерця.

І тільки тоді Дік підняв свій закривавлений меч і закричав "ура".

Глостер зліз з коня і оглянув місце бою. Його обличчя було бліде, як полотно, але очі сяяли, наче самоцвіти, його голос, збуджений битвою і перемогою, був хрипкий і грубий. Він поглянув на укріплення, до якого не могли підійти ні друг, ні ворог: так несамовито бились там в передсмертній агонії коні. Глянувши на це криваве побоїще, він криво посміхнувся.

– Добийте коней, – наказав він. – Вони заважають вам. Річарде Шелтон, – додав він, – я задоволений вами. Станьте на коліно.

Ланкастерці знову почали стріляти, і стріли густою зливою падали на вулицю; але герцог, не звертаючи на них уваги, вийняв свій меч і тут же, на місці, посвятив Річарда в рицарі

– А тепер, сер Річард, – сказав він, – коли ви побачите лорда Райзінгема, негайно пришліть гінця за мною. Навіть, якщо це буде ваш останній воїн, пришліть його до мене негайно. Краще втратити свої позиції, ніж нагоду зустрітися з графом Райзінгемом у бою. І запам'ятайте ви всі, – додав він, підвищуючи голос, – якщо граф Райзінгем загине не від моєї руки, я буду вважати цю перемогу поразкою.

– Мілорде герцог, – сказав один з тих, що супроводили його, – невже ваша милість ще не втомилася, піддаючи небезпеці своє дорогоцінне життя? Для чого ми тоді марнуємо тут свій час?

– Кетсбі, – відповів герцог, – наслідки битви вирішуються тут. Решта сутичок не має ніякого значення. Ми повинні тут перемогти. Що ж до небезпек, то якби ви були бридким горбанем і діти дражнили вас на вулицях, ви б дешевше оцінювали своє життя. А година слави варта життя. У всякому разі, коли ви хочете, їдьмо і огляньмо інші позиції. Сер Річард, мій тезко буде й далі утримувати залиту кров'ю вулицю. На нього можна покластися. Але пам'ятайте, сер Річард, не все ще закінчено. Найгірше попереду. Не спіть.

Він підійшов до молодого Шелтона, поглянув йому у вічі і, взявши обома руками його руку, так міцно стиснув її, що у Діка ледве не виступила з-під нігтів кров. Дік не витримав його погляду. Божевільне збудження, відвага й жорстокість, які він прочитав у цих очах, сповнили його страхом за майбутнє, Цей молодий герцог був справді хоробрий, він завжди боровся в перших рядах під час рійни, але й після війни, в дні миру, серед своїх щирих друзів, він, здавалось, буде продовжувати сіяти смерть.

Розділ III

БИТВА В ШОРБІ

(закінчення)

Знову Дік залишився сам. Він оглядівся навколо: стріли летіли вже не так густо, як раніше. Ворог скрізь відстудав, більша частина площі була вже порожня. Сніг на ній місцями перетворився на грязюку жовтуватого кольору, місцями на ньому були плями закипілої крові. Скрізь на площі, густо вкритій опереними стрілами, наче щетиною, валялися убиті люди й коні.

Втрати у Діка були величезні. У вході у вуличку і на зруйнованій барикаді лежали купи убитих і тяжко поранених. З сотні воїнів, здатних тримати зброю, що були в нього на початку битви, залишилось не більше сімдесяти.

А час минав. Кожної хвилини до Діка могло прибути підкріплення. Ланкастерці ж, знесилені своєю шаленою, але марною атакою, значною мірою занепали духом, щоб зважитись на новий наступ.

На стіні одного з крайніх будинків був сонячний годинник, в ясному світлі морозяного зимового дня він показував десяту годину.

Дік обернувся до лучника, маленького непоказного на вигляд чоловіка, що стояв поряд з ним і перев'язував рану на руці, і промовив:

– Непогана була битва.