Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Але признайтесь, хіба я не досить гарна, щоб мене кохали? Кажіть.

– О мадам, ви надзвичайно гарні, – відповів багатостраждальний рицар, силкуючись здаватися спокійним.

– І будь-який чоловік був би радий одружитися зі мною? – допитувала вона далі.

– О мадам, звичайно, – погодився Дік.

– Звіть мене Алісією, – сказала дівчина.

– Алісія! – повторив сер Річард.

– Ну гаразд, приборкуваче левів, – вела вона далі, – оскільки ви вбили мого дядечка і лишили мене без підтримки, то, безумовно, повинні якось відшкодувати це, чи не так?

– Звичайно, мадам, – промовив Дік. – Але кажучи правду, я вважаю винним себе тільки частково.

– Ви що, хочете відкрутитися від мене? – вигукнула дівчина.

– Ні, мадам, я вже казав вам, що готовий стати навіть монахом, коли ви цього бажаєте, – відповів Річард.

– Отже, по честі, ви належите мені? – вирішила вона.

– По честі, пані, я вважаю… – почав юнак.

– Годі хитрувати! – перебила вона. – Хіба, по щирості, ви не належите мені доти поки не поправите того лиха, що накоїли?

– Цілком з вами погоджуюсь, – сказав Дік.

– Тоді слухайте, – продовжувала вона, – мені здається, з вас був би поганий монах, а оскільки у мене є право порядкувати вами, як захочу, то я візьму вас собі за чоловіка. Мовчіть! – вигукнула вона. – Слова вам не допоможуть. Ви позбавили мене домівки, і ви повинні створити замість неї іншу. А щодо Джоанни, то вона першою вітатиме це. Зрештою, ми з нею такі великі друзі, що немає ніякісінької різниці, з котрою з нас ви одружитесь!

– Мадам, – відповів Дік, – якщо ви мені накажете, я піду в монастир, але ні з примусу, ні з бажання догодити дамі я ні з ким в світі не одружуся, крім Джоанни Седлі. Пробачте мені за таку відвертість, та коли дівчина смілива, чоловік мусить бути ще сміливішим.

– Діку, – сказала вона, – милий хлопче, ви повинні підійти й поцілувати мене за ці слова. Ні, не бійтесь, ви поцілуєте мене заради Джоанни, а коли ми зустрінемось з нею, я поверну їй поцілунок і скажу, що вкрала його в неї. А щодо вашого боргу мені, дорогий простачок, то, на мій погляд, не тільки ви брали участь у цій великій битві. І навіть коли на троні буде Йорк, то не ви посадили його туди. У вас хороше, чесне серце, Діку, і якби я могла позаздрити в чомусь Джоанні, то я позаздрила б тільки вашому коханню до неї.

Розділ VI

НІЧ У ЛІСІ. ДІК І ДЖОАННА

(закінчення)

Поки Дік розмовляв з Алісією, коні з'їли залишки вівса і добре відпочили. За наказом Діка багаття засипали снігом; поки воїни стомлено сідали на коней, він, трохи пізно згадавши про лісові перестороги, спритно виліз на високий дуб. Звідси він міг оглянути на далеку відстань залитий місячним сяйвом і засипаний снігом ліс. На південному заході темнів на обрії порослий вереском горб, де Діка й Джоанну колись так налякав прокажений. І там, на схилі цього горба, Дік помітив маленьку яскраву цяточку.

Він вилаяв себе за те, що так пізно догадався вилізти на дерево. Якщо це багаття в таборі сера Деніела, то він давно міг помітити його і підійти до нього. Але найгірше те, що Дік, мабуть, виявив свою присутність у лісі, теж запаливши вогонь. Не можна було більше гаяти ані хвилини.

До горба навпростець було близько двох миль, але шлях перетинав глибокий яр, через який не змогли б пройти коні. І Дік вирішив, що пішки вони дійдуть значно швидше.

Десятьох воїнів залишили стерегти коней, умовились про сигнал, з допомогою якого можна було б встановити зв'язок в разі потреби, і Дік вирушив уперед на чолі загону. Поряд з ним відважно йшла Алісія Райзінгем.

Для того щоб було легше йти, воїни познімали важкі тиляги[23] й не взяли з собою списів. Вони бадьоро йшли по замерзлому снігу, освітлені місячним сяйвом. Мовчки, дотримуючись порядку, вони спустилися по стрімкому схилу яру, на дні якого крізь сніг і льод проривався струмок, і зупинились на протилежному схилі, щоб відсапагтись перед атакою. Тепер вони були не далі як за півмилі від того місця, де Дік бачив відблиски багаття.

В тиші величезного лісу можна було здалека почути найменший звук. Алісія, яка мала чудовий слух, застережливо підвела вгору палець і зупинилась, прислухаючись. Всі теж прислухались, але, крім глухого дзюркотіння струмка на дні яру та віддаленого гавкоту лисиці, Дік нічого не почув.

– Тепер я певна, що чула брязкіт зброї, – прошепотіла Алісія.

– Мадам, – відповів Дік, який боявся цієї молодої леді більше, ніж десятьох дужих воїнів, – я не хочу сказати, що ви помилилися, але брязкати зброєю могли і в нашому таборі.

– Він долинув не з боку вашого табору, а із заходу, – наполягала дівчина.

– Будь що буде, – сказав Дік. – Нема чого багато розмірковувати, ходім швидше і подивимось, в чому річ. Вперед, друзі, годі відпочивати!

В міру того, як вони просувались вперед, в снігу дедалі частіше траплялись сліди кінських копит. Було ясно, що вони наближались до великого табору. Незабаром всі побачили за деревами освітлений полум'ям червонуватий дим і яскраві іскри.

За наказом Діка воїни почали оточувати ворожий табір, нечутно пробираючись крізь кущі. Він сам, залишивши Алісію під величезним дубом, крадькома пішов просто на багатая.

Нарешті ліс порідшав, і Дік побачив увесь табір. На порослому вереском горбочку, оточеному з трьох боків хащею, яскраво палахкотіло велике багаття. Навколо вогнища, загорнувшись у плащі, сиділо близько дванадцяти чоловік. Але хоч сніг навколо був утоптаний так, наче тут стояв кінний полк, Дік ніде не побачив коней, і в нього виникла жахлива підозра, що його перехитрили. Тієї ж хвилини у високій на зріст людині в сталевому шоломі, яка простягала руки над вогнем, він пізнав свого старого друга, а зараз ворога, Беннета Хетча, а в двох інших, що сиділи за Бенкетом – Джоанну Седлі й дружину сера Деніела, вони були одягнуті в чоловічий одяг.

"Ну що ж, – подумав Дік, – хай я втрачу коней, але здобуду Джоанну, і більше мені нічого не треба".

Раптом з протилежного боку табору долинув свист. Це воїни повідомляли Діка, що табір оточено.

Почувши свист, Беннет схопився на ноги, але раніш ніж він встиг простягнути руки до зброї, Дік гукнув:

– Беннете, Беннете, старий друже, здається, ти тільки марно проллєш людську кров, якщо чинитимеш опір.

– Клянусь святою Барбарою, це Річард Шелтон! – вигукнув Хетч. – Здаватися? Ви вимагаєте неможливого. Які у вас сили?

– Кажу тобі, Беннете, що нас більше, ніж вас, і ви оточені, – відповів Дік. – Навіть Цезар і Карл Великий в такому становищі благали б про пощаду. У мене сорок воїнів, і я можу вмить перестріляти вас усіх.

– Мастере Діку, – сказав Беннет, – я мушу виконати свій обов'язок, хоч це й не дуже мені подобається. Хай поможуть вам святі!

З цими словами він підніс до рота ріг і засурмив.

Поки Дік, побоюючись за дам, вагався, чи давати команду стріляти, воїни Хетча схопили зброю і стали колом, готові до опору. Під час цих готувань Джоанна зірвалася з свого місця і, наче стріла, полетіла до свого коханого.

– Я тут, Діку, – вигукнула вона, схопивши його за руку.

Але Дік все ще вагався. Він був молодий, не звик ще до жорстокої необхідності на війні, і думка про стару леді Бреклі не дала злетіти словам команди. Воїни його занепокоїлись. Дехто з них почав гукати Діка на ім'я, інші почали стріляти, не дочекавшись наказу. Першим же пострілом був убитий Беннет Хетч. Дік схаменувся.

– Вперед! – закричав він. – Стріляйте, хлопці, і не вилазьте з кущів! Англія і Йорк!

Але цієї миті в нічній тиші раптом почувся глухий тупіт численних кінських копит. Тупіт наближався з неймовірною швидкістю і ставав дедалі голоснішим. У ворожому загоні засурмили в роги, відповідаючи на поклик Хетча.

– До мене! До мене! – закричав Дік. – Швидше до мене, якщо вам дороге життя!

Але його піші воїни, які розраховували на легку перемогу, розгубились і не слухались його. Одні з них стояли, не знаючи, що робити, інші кинулись тікати. І коли перші вершники шалено врізались в кущі, їм пощастило затоптати й заколоти всього лише кількох воїнів, що відстали. Більша ж частина загону Діка просто зникла серед кущів і дерев.

Якусь хвилину Дік стояв, з жалем спостерігаючи, до чого призвела його необачна й нерозумна відвага. Сер Деніел весь час бачив вогонь і тепер рушив на нього з своїми головними силами, щоб атакувати переслідувачів або налетіти на них з тилу, якщо вони наважаться напасти на табір. Він діяв, як мудрий полководець, а Дік – як запальний хлопчик. І тепер молодий рицар залишився сам з своєю коханою, яка міцно тримала його за руку; в нього більше не було ні коней, ні воїнів: усі розбіглись і загубились у лісі, наче голка в сіні.

"Хай поможуть мені святі, – подумав він. – Добре, що мене посвятили в рицарі за вранішню битву, бо ця не робить мені честі".

І, тримаючи Джоанну за руку, він кинувся бігти.

Нічну тишу порушували крики воїнів сера Деніела, які нишпорили по лісу, полюючи на втікачів. Дік хоробро розсовував кущі і біг, наче олень. Сріблясте місячне сяйво заливало вкриті снігом галявини, і від цього в хащах, здавалося було ще темніше. Переможені розбіглися по всьому лісу й повели за собою переслідувачів. Через деякий час Дік і Джоанна зупинилися в густих кущах, прислухаючись до голосів, що поступово замовкали вдалині.

– Якби я залишив собі резерв, – гірко вигукнув Дік, – я міг би перемогти! Так вчить нас життя. Клянусь розп'яттям, іншим разом я все зроблю як слід.

– Та хіба не все одно, коли ми знову разом? – спитала Джоанна.

Він глянув на неї. Знову, як і колись, вона була в чоловічій одежі. Але тепер він знав, що перед ним дівчина, хоч і була вона в куртці. Вона посміхнулась йому, і в її посмішці було стільки любові, що серце його сповнилося радістю.

– Люба, – сказав він, – якщо ти вибачаєш мені цю помилку, то мені більше нікого не треба. Ходім просто в Холівуд; там зупинився твій опікун і мій найкращий друг, лорд Фоксхем. Там ми і повінчаємось, а хіба не все одно, бідний я чи багатий, прославлений чи невідомий? Сьогодні, моя люба, мене посвятили в рицарі. Великі люди відзначили мене за хоробрість, і я почав вважати себе найкращим воїном у цілій Англії. Та ось: спочатку я втратив прихильність великої людини, а потім був розгромлений і втратив усіх своїх воїнів. Для честолюбної людини це могло б бути нещастям! Але я не побиваюсь, люба.