Клошмерль - Шевальє Габріель
Весь запал цих хлопців віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти літ.скеровувався на корисні для церкви побоїська. До того ж між Монтежуром і Клошмерлем здавна існувала ворожнеча, спричинена тим зухвальством, з яким клошмерльська парубота повелася із монтежурськими дівчатами у 1912 році на храмовому святі в Монтежурі. Відтоді між клошмерля-нами та монтежурцями ніколи не припинялись бойові дії. З цих баталій клошмерляни майже завжди виходили переможцями — не тим, що були дужчі, а тим, що показували себе —хитрішими й винахідливішими, що використовували підступні засоби більш доречно й більш рішуче, Свою вигадливість у військовій майстерності вони, безперечно, завдячували схрещенню народу, який проживав колись на цих землях, із різними завойовниками. Мон-тежурцям було завжди дуже прикро, що супротивники перевищували їх підступністю: клошмерляни неперевершено заманювали ворога в засідки, де його щедро молотили, маючи перевагу в силі, в чому, власне, полягає мета всякої стратегії, мета, якою не гребував і сам Наполеон. Оскільки монтежурці єднались під священним знаменом, то вони вважали себе божими воїнами, і тим кривдніше їм було повертатися від єретиків з наклепаними обличчями. Вони розповідали, що покидали по ровах силу відлупцьованих клошмерлян, та ці розповіді, хоч і рятували честь, не могли заспокоїти самолюбства. Звідси можна зробити висновок, чи могли монтежурці відкрито втручатися в клошмерльські справи, знаючи, наскільки це для них ризиковано. Запекле-бо монтежурське вояцтво чуло неабияку відразу до дубців та кованих черевиків клошмерлян.
Проте потай уночі монтежурці почали навідуватись до Клошмерля. Ніхто не бачив ані як вони прибували, ані як відбували, але деякі жителі чули гомін та порипування велосипедів, що мало припадати на час утечі зловмисників. Уранці виявлювано сліди їхніх відвідин: образливі написи на дверях мерії, Божолейських галерей та у лікаря — доказ того, що їм дано точні настанови. Якоїсь ночі було пошматовано муніципальні оголошення й побито вікна мерії. А одного ранку побачили, що хтось зафарбував у червоний колір солдата на пам'ятнику загиблим — гордості Клошморля. Пам'ятник зображав групу: молода жінка, символ Франції, поклала руку на плече солдатові з енергійним обличчям, що прикривав її своїм тілом, наставивши на ворога багнет.
Можна собі уявити, яке вранці справив враження на клошмерлян оцей червоний солдат на головній площі! Старі й малі озвалися одним-єдиним зойком: "Чи ви бачили таке?!"
Весь Клошмерль зібрався в горішньому містечку. Солдат, заквацяний червоною клейовою фарбою, був цікавий на вигляд, однак гнів клошмерлян був великий. Не стільки через колір — сам по собі приємний,— як від образи. Шатія Фаде пропонувала піти пофарбувати на чорне або червоне пам'ятник загиблим у Монтежурі, який' так само символізував спокійну Францію за спиною безстрашного солдата. Але ця пропозиція нр залагоджувала справи. Терміново зібрали раду, щоб ОБГОВОРИТИ становище. Лікар Мураль сказав, що червоний колір войовничий і надає пам'ятникові ту перевагу, що його дужче видно. Він запропонував зберегти цей колір; дбайливо наклавши ще один шар фарби. Ансельм Ламолір завзято виступив проти й виклав моральні міркування опозиції. Червоний колір, сказав він, це ' колір крові. Не годиться змішувати спогади про кров зі спогадами про війну. Людей, забитих на війні, слід зображувати мерцями в ідеальному вигляді, славному й упокоєному, щоб ніщо нице, непристойне чи то сумне не затьмарювало пам'яті про них. Треба, мовляв, подумати про молоді покоління, яких ми маємо виховувати на культі традиційного усміхненого героїзму французького солдата, котрий уміє вмирати кокетливо. Існує неповторна манера вмирати на війні, що вважається чисто французькою,— вона, напевно, береться з національного духу, найвищого в світі, як це кожному відомо. При доречній згадці про цю вищість по всій раді перебіг патріотичний дрож. Кількома подальшими випалами свого красномовства Ламолір остаточно добив супротивника.
— Можливо, люди, які розтинають трупи, нічого святого не шанують. Але це не значить, що у нас, селюків, менше почуття ідеального, ніж у блазнів з міста. Треба їм це показати.
Красномовство, що спирається на факти, завжди переконливіше. Ансельм Ламолір умів якось особливо гарно говорити про загиблих на війні. Війна в нього забрала трьох небожів і зятя (сам він був залізничним сторожем цілі п'ять місяців від початку війни, через що тепер належав до категорії жертв війни. "Мертві щасливіші за живих, які ще можуть зазнати бозна-якого лиха"). Отож його думку підтримано й вирішено запросити спеціаліста, котрий би поновив попередній колір пам'ятника.
Та сталася поважніша подія. Якось уночі, близько третьої години перед ранком, увесь Клошмерль здригнувся від вибуху. 'Довге відлуння викликало спершу думку про землетрус, і клошмерляни злякано занишкли, питаючи себе, чи вони ще довго займатимуть горизонтальне положення у вертикальних будинках. Потім найсміливіші подалися на вулицю. Запах" вибухівки привів їх до завулка Ченців, і невдовзі, оскільки вже почало світати, люди побачили, що сталося. Динамітна шашка, покладена під убиральню, пошматувала загородку, і відламками розбило велике церковне вікно. Цього разу жаль взяв обидва табори. Таке варварство викликало обурення. Двох монтежур-ців, заскочених на другий день десятком хоробрих клошмерлян, було побито мало не до смерті.
Рівнобіжно з цим частішали сварки між окремими мешканцями, втягуючи представників обох партій, а все це ще дужче каламутило уми. Щодо цих сварок, то треба спинитись на них осібно.*
Свою молоденьку служницю, таку собі Марію Фульяве, Жіродо нещадно прогнали одного дня, навіть не заплативши їй грошей, бо вона, мовляв, ганебно зазіхала на особу юного Рауля Жіродо, виховуваного в отців-єзуїтів, хоч насправді провина була взаємна. Нотарів син мав близько сімнадцяти, а дівчина трохи менше дев'ятнадцяти літ, і доброчесний батько звинуватив в усьому нещасну дівчину, як старшу. Великий був батьків гнів, коли він дізнався, що його син, майбутній міністерський урядовець, під його дахом ділить ліжко зі служницею! Однак виглядало на те, що почин у цій справі, явно несумісній з добропристойністю нотаревого дому, зробив Жіродо-мо-лодший, який уже проявив себе й іншими потаємними вчинками.
Рауль Жіродо мав, зі свого боку, кілька виправдань. По-перше, юна служниця була більш ніж треба податлива: найнята для всякої роботи, вона не знала, де кінчається послух перед господарями. Соціальний устрій видавався чимось страшним для простої и боязкої істоти з далекого гірського сільця. Переслідувана по закутках брехливим студентом колежу, котрий міг зробити так, щоб її прогнали, вона кінець кінцем погодилася на його пестощі, які їй забезпечували заступництво й робили не такою самотньою в цьому домі, де всі нею попихали, наганяючи на неї страх. Ця Марія Фульяве не була гарна, але мала досить принадний рум'янець і особливо пишно розвинені груди, що їх вигляд до краю збурив хлопця, який, страждаючи по дев'ять місяців на рік від суворого інтернатського режиму, день і ніч терпів муки від владної зрілості. За цих умов зближення між юною служницею й сином нотаря стало неминучим. Останній приїхав на вакації, твердо вирішивши з'ясувати кілька істин, не передбаче-пих навчальною програмою єзуїтів, і Марію Фульяве послала сама доля, щоб дати йому всі необхідні пояснення.
Робила вона це так само мовчки й ретельно, як і загадувану роботу, не думаючи, що через це має право входити зі своїм молодим господарем у панібратські стосунки. Спільна недосвідченість обох початківців нарешті привела до розв'язки й задоволення, що його частку скромно брала й Марія Фульяве. Хоч частки ці1 було розподілено не завжди справедливо, обопільні нічні втіхи зміцнили прив'язаність служниці до своїх господарів, що сприятливо позначилось на її роботі.
— Ця дівчина помітно обтесалася від кінця липня. Вона вже здається мені менш дурнуватою,— охоче приказувала пані Жіродо, якій не так легко було догодити.
— Еге ж,— погоджувався нотар,— вона мовби вихова-ніша стала. Я бачу, що й Рауль останнім часом змінився на краще. Зробивсь якийсь розсудливіший, спокійніший. Читає, чого з ним ніколи не бувало, не тиняється вічно по місту, як у ті роки. У мене таке враження, що він береться за роботу.
— Він уже в такому віці, коли починають серйозніше дивитись на деякі речі. В нього формується характер.
Однак нічого з цього поступу не було враховано, коли вийшло наяву, як глибоко проникла Марія Фульяве в інтимність сім'ї й завершила виховання нотаревого сина, її прогнали всю в сльозах, і вона пішла, скрізь щиросердо розповідаючи про своє лихо. Скарги її неабияк дискредитували родину Жіродо й церковну партію.
— Які 5к4?о мерзотники "оці Жіродо! — казали люди.
— У них чотки близько від ширіньки!
Але Марія нарікала не на всіх Жіродо однаково.
— Особливо лиха була господиня,— казала вона.— Бо господар дуже дбав про моє здоров'я. Він завше боявся, щоб я не заслабла, і все мені казав: "Ой Маріє, які в тебе великі й гарні груди! Гляди, Маріє, гляди, щоб з ними нічого не сталося. Тобі не боляче, коли я беруся отак?" — завше питав у мене господар по закутках. Він дуже про мене дбав, бо дівчата, казав він, дуже за них бояться. Він мені не раз закладав за пазуху папірця в п'ять франків, а двічі запхнув навіть по десять. "Це,— казав він* мені,— для маленької Марії, в якої такі гарні груди!" Хороші то були місяці, поки господиня не взнала!
— Ну, а як же Рауль, Маріє?
— Він просто брав мене, не питаючи. А я була така сонна. Поки зберуся захищатись, то вже й по всьому.
— Тобі треба було кричати, Маріє!
г— Мені було дуже соромно, щоб хто взнав...
— А що було далі, Маріє?
— А далі я ніби й звикла. І менше стидалася.
— Мабуть, мала з цього велике задоволення?
— Куди подінешся, коли вже почала,— казала я собі. Тільки це мене ще дужче стомлювало. І я не мала від цього ніякого пожитку.
— То Рауль дуже гарячий?
— Він молодець. Бувало, я падала від сну, особливо після прання та коли прибирала в суботу. Тоді він утішався сам, я навіть нічого не чула, мені було геть зовсім байдуже...
Одного дня раптом десь пропала Клементина .Шавень, суперниця в благочесті Жюстини Пюте.
