Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин

—Тут юнги зіткнулися з особливою практичністю.

■— Флот скрізь флот,— говорив Мазгут після розподілу,— але до Мурманська їхати ближче. Знаєте, як зараз у дорозі? І стояти довго доводиться, й окропу на станціях нема... А тут — шелесь! — і через день я вже прокинувся на флоті...

Нарешті комісія почала шерстити стернових.

Фінікін носив у кишені горіх-двійчатку на щастя.

— Я вірю в свою долю,— казав він.

— Давай, вір,— відповів йому Поскочін...

Джек Баранов ляснув Колю по спині, прямо по гюйсуі

— Чого засмутився, філософе?

— Я сумовито-радісний, пишеться череэ дефіс,— сказав Коля — Радісний, бо йду па флот. А сумний, бо розлучаємося... фпоти різні, але країна одна — зустрінемось!

— Це питання залишається для нас відкритим,— відповів Поскочін.—Не будемо, хлопці, забувати, що ми роз*-їжджаємося не по домівках з піонертабору. Ми ідемо воювати, і правді треба дивитися в очі... Всі після війни ми зібратися вже не зможемо.

Двері навігаційного класу, де засідала комісія, раптом відчинились, і в коридор визирнув незнайомий капітан другого рангу.

— Товариш Фінікін ... є такий? Прошу до кабінету. Стискуючи в кулаці горіх-двійчатку, Фінікін зник.

— Перший млинець печеться,— зауважив Артюхов.

Наглядацьке "вічко" було передбачливо забито дерев'яним клином, щоб юнги з коридорів не могли підглядати за своїми товаришами. Ігор Московський припав вухом до замкової щілини.

— Що там? — смикали його.— Про що говорять?

— Рудий щось про клімат їм торочить. Тепло шукає.

— Що він хоч просить у комісії?

— Найпідлішим чином на здоров'я своє нарікає...

— Мерзотник! — розлютився Артюхов.— Йому, скнарі, в Сочі та в Піцунду хочеться, а сам з трійок не вигрібався.

Увесь у дрібному поту, ніби вже обпалений південною спекою, з класу раптом мішком вивалився в коридор ослаблий Фінікін.

— — Труба,— сказав він, тулячись до стіни.

— Який флот дістався тобі? Фінікін ледве відклеїв себе від стіни.

— Каспій,— видихнув він,— їду в Астрахань. Поскочін навіть завив:

— У-у-у, пилюки там наковтаєшся, як на вішалці! Артюхов поводив під носом Фінікіна здоровенним кулаком.

— Домудрував?. Хотів де тепліше, щоб ватяних штанів не носити? От і запроторили в самісіньке пекло. З канонеркою стовбичитимеш у Карабугазі, куди воду з Красно-водська танкером привозять...

Фінікін мовчки пішов геть. Це вже відкраяна скибка.

— Усе справедливо,— зауважив Московський. Покликали Артюхова, й за хвилину він вибіг у коридор,

сяючий, щасливий. Ліз цілуватися, голубився до всіх:

Я на Балтику. Навіть пе просив — самі призначили...

Федю в класі любили, і всі раділи за нього. Викликали Колю Поскочіна, тримали за дверима дуже довго. Чувся сміх членів комісії. Юнги нетерпляче підпирали стіни.

— Наш філософ почесати язиком любить... Розпатякався там.

їїоскочін вийшов у коридор навдивовижу незворушний.

— Вибір зроблено поза моїм впливом. Ви ж зпаєте, я не проситиму... Комісія сама вирішила за мепе — па Північ.

Савка розцвів і обняв його:

— Як це добре! Ми будемо разом... , — Ти ж у комісії ще не був.

— Але ж я вирішив, що на Північ... тільки на ПівнічІ Від дверей оголосили:

—. Юнга Баранов, просимо зайти до кабінету. Джек раптом весь зіщулився, напружився.

— Будь-який флот! Тільки б на підводні човни...

З цим і зник за дверима. Юнги обговорювали його мрію:

— Підводні човни — це фантазія, а щодо флоту Джек вибирати права^пе має. У нього манюсінька трієчка а метео ватесаласн.

Гамір голосів в аудиторії раптом прорізало тонким схлипуванням.

— Напевне, розплакався наш Джек Лондончик? Баранов вибіг у коридор — весь у сльозах.

— Тихоокеанський? — запитали його.

— Гірше,— відповів він, гірко плачучи.

— То що ж гірше?

— Записали на Волгу... А я так мріяв... Хана мені, братва!

Підходили юнги з іншої роти, тихенько запитували:

— Що сталося? Чи хтось помер у нього?

— Та ні. Всі живі. А його на річку запроторили.

— Ой, бідолаха! Хай плаче. Моше, море й виплаче.

— Та не вірять сльозам нашим. їм п'ятірки подавай...

— Шкода хлопця,— розходилися иужі.— Обмілів він, як калюжа.

Росомаха повів Джека, з собою, дав йому свій носовичок.

— На річках,— заспокоював,— теж війна. А річки й у Німеччині е. Ось Одер, ось Рейн... усю Європу промчиш, а війну закінчиш на набережній у Берліні, де Гітлер мріяв у місячні ночі.

— На чому це я промчу? — побивався Джек, плачучи.

— На бронекатерах... на чому ж іще?

— Я па підводні човни хоті-і-ів... щоб мені занурюватися.

Артюхов підштовхнув Савку до двереп: _ Чи не чуєш? Тебе кличуть.

Савка ступив в аудиторію, зупинився перед комісією.

— Ленінградець? — запитали його.— А хто там з рідних? Савка докладно розповів про свою бабусю — все, що знав.

— Відмінник? — Офіцери за столом комісії перезирнули-ся, відклали Савчину особисту справу вбік.— Здається, що з цим товаришем ускладнень не виникне. Йому пряма дорога на Балтику.

_ Ні! — відповів їм Савка.

_ Севастополь? — запитали його, усміхаючись.

_ Не треба мені ні Кронштадта, ні Севастополя... Хочу

Полярне. Будь ласка, дуже прошу, запишіть мене на Північний флот.

— Врахуй,— відповіли йому,— що Ленінград ти зможеш побачити лише після війни. Відпусток ніяких, а флот у Заполяр'ї надто грізний флот... Там тобі буде нелегко, навіть дуже важко!

— Це я знаю,— відповів їм Савка. Через кілька днів йому зустрівся Аграмов.

— Хвалю! — сказав коротко.— Служачи на Північному флоті, ти багато що побачиш. Більше, ніж на інших флотах. Ти мене зрозумів?

— Так точно!

— Гірокомпаси, як і раніше, любиш?

— Навіть ще більше.

— Іди.

— Єсть!

У своєму виборі Савка був ие самотній. Свідомо вибрали для себе Північний флот багато юнг. На солодку долю вони не сподівалися. Будуть шторми, що ламають кораблі, немов суху гілку. Будуть тумани, коли "молоко" збивається на "сметану". Будуть морози, від яких кораблі стають схожими иа айсберги. Довга арктична ніч нависне над їхніми щоглами.

Коля Поскочін висловився правильно:

— Що важче в юності, то легше в житті. Треба розуміти!

За кілька днів — перша команда:

— Чорноморці та азовці — шикуйсь!

Цього разу — з речами. Прощавайте, Соловки...

Всі давно ждали цього чарівного моменту, але щастя затьмарювалося болем розлуки. Чи побачать вони колн-не-будь ці пречудові ліси, чи блисне їм уночі совине око маяка на Секірній горі?

Останні слова, останні побажання.

— Тихоокеанці й а мур ці — виходь шикуватись.

Цих мало. Вони похмурі й пригнічені тим, що, підготувавшись до війни, на війну ні; потраплять. Мрячив дрібний дощ. Аграмов, у шкіряному пальті, розмовляв з кожною групою від'їжджаючих, заспокоював незадоволених, бажав щасливої доброї дороги. Нарешті вигукнули:

— Балтійці, з речами па шикування! Федя Артюхов закинув на плечі мішок:

— Ну, ось і став я балтійцем.

Він постояв навпроти тих, кого ще не кликали з речами.

— Північноморці,— сказав їм Артюхов.— Можливо, ще побачимось. А може, й ні. Прощавайте про всяк випадок, хлопці... Я пішов!

Савка провів очима його струнку постать, мимохіть подумав: "Незабаром він буде в Ленінграді". І щось кольнуло в серце: "Може, даремно хотів я на Північ?" Але враз відігнав цю думку: "Я правий, недарма й Аграмов мене підтримав". Тричі спалахнули пісні балтійців, які відходили, і погасли далеко за Секірною горою.

Усі були вже в дорозі, а ті, що залишились, дивувалися:

— Як нас мало, хлопнДІ

Так, небагато. Десь двісті юнг. Тицьнеш пальцем — попадеш на північноморця. Вони часто запитували:

— Усіх відправили, а коли ж нас?

— Потерпіть,— відповідали їм.— Спочатку відправляли тих, у кого далека дорога. А вам, північноморцям, їхати — що раз плюнути...

Довелося чекати. Поки що вони вільні птахи. Ні нарядів, ні прибирання, ні занять. Тричі на добу сходи иа камбуз, а пДлий день гуляй. Але гуляти було несила. Юнги втомилися чекати.

— Чекайте! Невдовзі в Кремль прийде транспорт по вас. Савка з Поскочіним сиділи на лавці біля учбового корпусу, коли з-за лісу долинуло таке знайоме:

— Ать-два, ать-два... Ніж-ку! Не соромся підняти вище!

— Росомаха веде своїх гавриків,— здогадався Коля.

З'явився невеликий загін юнг другого набору — вони старанно били НОВЄНЬІЇИМИ бутсами по калюжах. Поряд з ними, тримаючись узбіччя, з купиии на купину стрибав молодцюватий Росомаха, орлиним оком шукаючи безлад у шеренгах.

— Рука до бляхи! — повчав він молодняк.— Після чого відводиться иазад на сорок п'ять градусів. Ать-два, ать-два!

— Старається,— сказав Савка.— В науку заганяє.

Старшина наблизився, і юнги встали перед ним.

— Ну, як нова публіка? — запитав його Коля.

— Публіка пристойна. Що не скажу — все роблять. Не така, як ви ото були, грішні. Зате з вами, здається, було веселіше...—Старшина покрутив у руках кисет, на якому Тацька вишила йому голубів, які цілуються.— Здається, я одружуюсь з оцією самою,— признався Росомаха.— Ось такі діла. Може, закуримо?

— Дякуємо. Неодружені й некурящї.

— Щастить вам, хлопці! — Росомаха скрутив собі цигарку, не знаючи, що сказати юнгам на прощания.— Гаразд. Хай так. Запрошую вас після війни до Києва. Покатаю на річковому трамваї. Без квитка, звичайно. Зайцями. В буфет зайдемо, посидимо. І взагалі культурно проведемо час. Ну, будьте щасливі! Не балуйтесь...

Він пішов до своїх нових юнг, а Савка пирхнув:

— Знайшов, чим спокусити. Зайцями на річковому трамваї.

Коля Поскочін раптом сердито блиснув на нього очима:

— А ти нічого не зрозумів? — запитав він.— Росомаха ж полюбив усіх нас. Хотів знайти приємні слова. Але хвилюється чоловік, от і бовкнув про цей трамвай. Треба ж розуміти людей... Якщо залишуся живий,— закінчив Йоля,.— я навідаю його в Києві. Хай катає мене собі на здоров'я. Наплювати мені на трамвай, але йому буде приємно...

— Правильно,— погодився Савка.— Та хіба ж я заперечую? Дядько він хороший. Даремно ми иерви йому псували.

Здалеку почувся тужливий надрив запізнілого горна. Горніст виспівував збір.

— Ходімо. В мене навіть серце частіше забилося.

— У мене теж,— зізнався Коля.— Це для нас... Зробили швидку перекличку. Північноморці відповідали

схвильованими голосами: "Єсть! ЄстьІ ЄстьІ.." Речі вже в руках. Та й які там речі в юнги! Казенна білизна. Пара підручників. Шматки мила. Не обжилися. Проводжати північноморців спеціально прибув оркестр. Літні матроси-музикав-ти продували для маршу труби, випробували дзвони тарілок.