Скляний ключ - Хеммет Дешіл

Двері відкрилися. З них вийшов похмурий здоровань. Усім своїм виглядом – покатими плечами, довгими здоровенними ручищами, кривими ногами і пласким приплюснутим обличчям – він нагадував горилу. Це був Джефф Гарднер.

Джефф побачив Неда, і його маленькі червонуваті очиська заблищали.

– Побий мене грім, це ж Бомонт по кличці "Вдарь-мене-знову"?! – загорлав він, виставляючи в посмішці всі свої тридцять два зуба.

– Здоров будь, Джефф, – відгукнувся Нед, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх.

Джефф врозвалку підійшов до Неда, обмацав його лівою рукою, ухопив правою рукою за руку і радісно повідомив сидівшим за столиками:

– Це найшикарніший хлопець зі всіх, об кого я обдирав свої кулаки, а вже я знаю в цьому толк. – Він поволік Неда до стойки. – Ми тільки промочимо горло, а потім я покажу вам, як це робиться. Ото буде цирк, побий мене грім! – Він ощирився Неду прямо в обличчя. – Що ти на це скажеш, мій хлопчику?

– Шотландського, – флегматично відповів Нед, глядячи йому в очі.

Джефф радісно заіржав і знову обернувся до сидівших за столиками відвідувачів:

– Ось бачите, я ж говорив, що він полюбляє цю справу. Мені пшеничної, – кивнув він бармену.

Коли перед ними поставили склянки, Джефф відпустив праву руку Неда, але продовжував обіймати його за плечі. Вони випили. Потім Джефф знову вхопив Неда за зап'ясток.

– Тут нагорі є прекрасна кімната, – приговорював він, – така маленька, що тобі ніде буде падати. Ти будеш літати від однієї стінки до другої, і нам не доведеться даремно гаяти час, поки ти будеш вставати з підлоги.

– Вип'ємо, я пригощаю, – сказав Нед.

– Недурна ідея, – згодився Джефф.

Вони знову випили.

Коли Нед розплатився, Джефф потягнув його до сходів.

– Пробачте нам, джентльмени! – крикнув він глядачам. – Ми ненадовго. Ми тільки прорепетируємо наш номер і відразу повернемося. – Він ласкаво пошарпав Неда по плечу. – Ми з моїм приятелем.

Вони піднялися на другий поверх і зайшли в невелику кімнату, в якій ледве вистачало місця для двох столиків, шести стільців і диванчика. На одному зі столиків стояли пусті склянки і тарілки з недоїденими бутербродами.

Джефф короткозоро розглянувся.

– Куди, чорт забирай, вона поділася? – Він відпустив Неда. – Ти тут ніякої шльондри не бачиш?

– Ні.

Джефф покачав головою і багатозначно промовив:

– Пішла. – Похитуючись, він повернувся до дверей і брудним пальцем натис на кнопку дзвінка. – Присядь, – запросив він Неда, недоладно поклонившись і зробивши рукою широкий жест.

Нед сів за той з двох столиків, що був чистіший.

– Бери будь-який стілець, який забажаєш, – продовжував Джефф, знову змахнувши рукою. – Цей не подобається, сідай на другий. Я хочу, щоб ти вважав себе моїм гостем, а не хочеш, так дідько з тобою.

– Це прекрасний стілець, – мовив Нед.

– Це паршивий стілець, – заперечив Джефф, – в усій цій дірі немає жодного вартісного стільця. Ось поглянь. – Він взяв один зі стільців і відламав передню ніжку. – І ти називаєш це прекрасним стільцем? Ех, Бомонт, ні біса ти не тямиш у стільцях! – Він пожбурив від себе стілець і кинув відламану ніжку на диванчик. – Та мене ти не обдуриш. Я знаю, за чим ти сюди приперся. Думаєш, я п'яний, так?

– Ні, ти не п'яний, – усміхнувся Нед.

– Брешиш ти все. Я п'яніший за тебе. Я найп'яніший у всій цій дірі. Я п'яніший, ніж сто чортів, і не смій говорити мені, що я не п'яний... – він помахав перед носом Неда своїм товстим брудним пальцем.

– Що ви будете пити, джентльмени? – запитав офіціант, з'являючись у дверях.

Джефф обернувся до нього.

– Ти де був? Дрихнеш? Я дзвонив тобі годину тому.

Офіціант відкрив було рот, але Джефф не дав йому говорити.

– Я приводжу сюди свого кращого друга, хочу з ним випити, і що ж, хай тобі трясця? Цілу годину ми сидимо і чекаємо якогось паршивого офіціанта. Ось бачиш, він вже дметься на мене.

– Чого ви бажаєте? – байдуже запитав офіціант.

– Я хочу знати, куди поділася дівка, котра була зі мною?

– Ах, ця? Вона пішла.

– Куди пішла?

– Не знаю.

– Так узнай, та пожвавіше, – набурмосився Джефф. – У цій бісовій дірі ніхто нічого не знає... – В його червонуватих очах засвітився хитрий вогник. – Зажди, я підкажу тобі. Збігай у жіночий туалет і пошукай її там.

– Там її нема, – сказав офіціант, – вона пішла зовсім.

– Ах ти, покидьок! – Джефф повернувся і поглянув на Неда. – Що нам робити з цим паршивим покидьком? Я привів тебе сюди, щоб ти з нею познайомився, тому що знаю, що ти їй сподобаєшся і вона тобі теж. Так ні! Мої друзі, виявляється, не досить хороші для цієї дівки! Пішла!

Нед мовчки запалив сигару.

– Гаразд, тягни нам чого-небудь випити, – велів Джефф, почухавши потилицю, – мені – пшеничної.

– Мені – шотландського, – сказав Нед.

Офіціант пішов.

Джефф уставився на Неда.

– Тільки ти не думай, мовби я не розумію, що ти затіваєш, – пробурчав він.

– Нічого я не затіваю, – примирливо відповів Нед. – Просто мені хотілося побачитися з Шедом, от я і подумав, що, може, зустріну тут Віскі Вассоса і він допоможе мені знайти Шеда.

– А я, на твою думку, не знаю, де знайти Шеда?

– Мав би знати.

– Чого ж ти мене не запитаєш?

– І справді. Де ж він?

– Все ти брешеш! – загорлав Джефф, трахнувши по столу своєю могучою ручищею. – Плювати тобі на Шеда. Ти за мною полюєш.

Нед усміхнувся і заперечливо качнув головою.

– Брешиш! – волав горила. – Ти ж знаєш, чорт тебе візьми...

Двері в кімнату відчинилися, і на порозі показався моложавого виду чоловік з пухлим ротом і великими круглими очима.

– Потихіше, Джефф. Від тебе одного більше шуму, ніш од усіх решта, – зауважив він.

Джефф повернув до нього голову.

– Поглянь на цього покидька, – промовив він, вказуючи пальцем на Неда, – він думає, мовби я не знаю, що він затіває. А я знаю. Він мерзотник, ось хто він. І я його зараз оброблю так, що на ньому живого місця не лишиться...

– Гаразд, але нащо ж піднімати через це такий шум, – розсудливо сказав чоловік, що стояв у дверях. Він підморгнув Неду і вийшов.

– От і Тім також став мерзотником, – понуро поскаржився Джефф і сплюнув на підлогу.

Прийшов офіціант з замовленням.

– Будьмо здорові, – проказав Нед і осушив свою склянку.

– Не бажаю я пити за твоє здоров'я, – заперечив Джефф понуро, – ти мерзотник.

– Не дурій.

– А ти брешеш! Я п'яний, проте я розумію, що у тебе на думці. – Він залпом випив свою водку і витер рот тильною стороною долоні. – Я стверджую, що ти мерзотник.

– Ну що ж, нехай буде твоя правда, – добродушно згодився Нед.

Джефф наблизив до нього свою горилоподібну мармизу.

– Ти гадаєш, що ти хитрий, як диявол, га?

Нед мовчав.

– Думаєш, я не розумію твоїх фокусів. Вирішив накачати мене, думаєш, я тобі все викладу?

– Правильно, – недбало кинув Нед. – Так, до речі, я чув, тебе звинувачують у вбивстві Френсіса Уеста. Це вірно, що ти пришив його?

– До чорта Френсіса Уеста!

– Я з ним не був знайомий, – Нед знизав плечами.

– Ти мерзотник, – сказав Джефф.

– Вип'ємо за мій рахунок.

Горила Джефф понуро кивнув і, відкинувшись назад разом зі стільцем, натис на кнопку дзвінка.

– Все одно ти мерзотник, – підкреслив він, не знімаючи пальця з кнопки. Стілець під ним загрозливо затріщав, і Джефф поспішив прийняти нормальне положення. Він поставив лікті на стіл і підпер кулаком підборіддя. – Хіба мені не все одно, хто мене продасть? Плювати я хотів! Адже не підсмажать же вони мене за це дільце.

– Чому би й ні?

– Чому? Він ще й питає! Все одно до виборів мені нічого не зроблять, а потім Шед буде тут хазяїном.

– Може бути.

– Ніяких "може бути"?!

Зайшов офіціант, і вони знову замовили віскі.

– А раптом Шед не захоче тебе виручати? – задумливо проговорив Нед, коли вони лишилися самі. – Таке вже бувало.

– Дідька лисого! – насмішкувато відповів Джефф. – Я за ним такі штучки знаю...

Нед випустив хмару сигарного диму.

– Що ж ти про нього знаєш?

– Побий мене грім! – загоготала горила. – Він уявляє, що я настільки п'яний, що все йому викладу. – Він важко вдарив по столу кулаком.

– Валяй, Джефф, викладай! – пролунав спокійний мелодійний голос з легким ірландським акцентом. У дверях стояв Шед О'Рорі. Його блакитні очі дивилися на Джеффа з ледь помітним жалем.

Джефф весело примружився в його бік.

– Здорово, Шед. Заходь, випий з нами. Познайомся з містером Бомонтом. Він мерзотник.

– Я тобі велів не вилізати зі своєї діри, – не підвищуючи голосу, мовив О'Рорі.

– Побійся Бога, Шед, я там так прокис, що боявся з нудьги сам себе покусати. А потім, хіба цей кабак не діра? Діра і є.

О'Рорі ще мить дивився на Джеффа, потім перевів погляд на Неда.

– Добрий вечір, Бомонт.

– Привіт, Шед.

О'Рорі ласкаво усміхнувся і, вказавши на Джеффа легким кивком голови, запитав:

– Багато вдалося з нього викачати?

– Нічого такого, чого б я вже не знав, – відповів Нед, – шуму від нього багато, а толку ледь-ледь.

– Я вважаю, що ви – пара мерзотників, – заявив Джефф.

За спиною О'Рорі з'явився офіціант з підносом у руках.

– Не треба, – сказав О'Рорі, досить з них.

Офіціант віддалився. Шед О'Рорі зайшов у кімнату і причинив за собою двері. Притулившись до них спиною, він тихо промовив:

– Ти занадто багато теліпаєш язиком, Джефф. Я вже попереджав тебе.

Нед багатозначно підмигнув Джеффу.

– Що це ти мені підмигуєш ? – розізлився Джефф. Нед розсміявся.

– Я з тобою розмовляю, Джефф, – звернув увагу О'Рорі.

– Чую, не глухий.

– Пильнуй, як би я не перестав з тобою розмовляти.

– Не став із себе мерзотника, Шед, – проказав Джефф, піднімаючись зі стільця. – Якого біса ти на мене в'ївся? – Він обійшов кругом стола. – Послухай, Шед, ми з тобою завжди були дружками. Якби ти тільки знав, як я тебе люблю. – Він простягнув руки, намагаючись обійняти О'Рорі. – Звісно, я нализався, але...

– Сідай, – сказав О'Рорі рівним голосом.

Він вперся своєю пещеною рукою в груди горили і з силою відштовхнув його.

Лівий кулак Джеффа здійнявся. О'Рорі відвернув голову вправо рівно настільки, щоб кулак пройшов мимо. Його вузьке, тонко окреслене обличчя лишалося цілком спокійне. Права рука швидко ковзнула до стегна. Нед скочив зі стільця і, упавши на коліна, обома руками вхопив Шеда за кисть.

Джефф схопив О'Рорі за горло. Його приплюснуте горилоподібне обличчя було перекошене звірячою гримасою. Увесь хміль немов зіскочив з нього.

– Взяв пушку? – пропихтів він.

– Еге ж.

Нед піднявся на ноги і зробив крок назад.