Скляний ключ - Хеммет Дешіл

Він величаво піднявся зі свого місця і потис Неду руку.

– Доброго ранку, містере Бомонт. Дуже радий вас бачити. Чи не бажаєте приєднатися?

– Дякую вам, я вже поснідав.

Дженет Генрі вся тремтіла від збудження; щоки її поблідли, зрачки розширилися. Вона мала такий вигляд, мовби наковталася наркотиків.

– Тато, ми маємо дещо тобі розповісти, – почала вона переривчастим голосом. – Це стосується... – Вона різко повернулася до Неда. – Скажіть йому! Скажіть йому все!

Нед покосився на неї, насупив брови і поглянув прямо в очі її батькові. Сенатор далі стояв біля столу.

Нед Бомонт сказав:

– У нас є дуже вагомі докази, включно з власним зізнання Поля Медвіга про те, що він убив вашого сина.

У сенатора звузилися очі, і він важко сперся рукою об стіл.

– Що ж це за вагомі докази?

– Бачите, сер, головне з них – це, звісно, його зізнання. Він говорить, що в ту ніч ваш син кинувся за ним навздогін і хотів ударити його масивним сучкуватим ціпком. Намагаючись вирвати у нього цей ціпок, Медвіг випадково вдарив ним вашого сина по голові. Він говорить, що забрав цей ціпок зі собою і спалив, але ваша дочка, – він злегка нахилив голову вбік Дженет, – стверджує, нібито цей ціпок все ще знаходиться у вашому домі.

– Ціпок вдома! – вигукнула Дженет. – Це той самий, що тобі подарував майор Собрідж.

Обличчя сенатора зробилося блідим, немов мармур і таким же неживим.

– Продовжуйте, – промовив він.

– Так ось, раз у вашого сина не було з собою ціпка, – вів далі Нед, злегка розводячи руками, – відпадає байка про самооборону. Вчора я сповістив про це Фарра. Фарр не буде даремно ризикувати. Ви знаєте, що за людина Фарр, але йому не лишається нічого іншого, як арештувати Поля сьогодні ж.

Дженет здивовано поглянула на Неда, спохмурніла, хотіла щось сказати, але, стиснувши губи, промовчала.

Сенатор промокнув рот серветкою, котру він все ще тримав у лівій руці, кинув її на стіл і запитав:

– А у вас є ... гм... інші докази?

– Хіба цього мало? – наївно здивувався Нед.

– Але ж є ще докази! – втрутилася Дженет.

– Так, всілякий дріб'язок у підтвердження, – зневажливо відповів Нед. – Я можу сповістити вам подробиці, але мені здається, що і цього досить.

– Сповна, – відповів сенатор. Він провів рукою по чолу. – Ніяк не міг в це повірити, та видно, так воно і є. Якщо містер Бомонт, і ти, дорога, пробачите мене... – повернувся він до дочки, – ...мені б хотілося недовго побути самому, щоб звикнути до цієї думки. Ні, ні, лишайтеся тут, я піднімусь до себе. – Він віддав їм вишуканий поклін. – Будь ласка, не йдіть, містере Бомонт. Я скоро повернуся. Мені треба хоч трохи часу, щоб звикнутися з думкою... що чоловік з котрим я працював плечем до плеча, виявився убивцею мого сина.

Він знову поклонився і вийшов з кімнати, розправивши плечі і високо піднявши голову.

Нед взяв Дженет за руку і запитав, понизивши голос:

– Послухайте, а він нічого не накоїть?

Вона здивовано поглянула на нього.

– Ну, приміром, він не може з люті кинутися шукати Поля, щоб йому помститися? – пояснив Нед. – Це нам зовсім ні до чого. Хто знає, чим це закінчиться.

– Не знаю, – розгубилася Дженет.

– Цього не можна допустити, – нетерпляче поморщився Нед. – Тут можна сховатися де-небудь біля виходу, щоб перехопити його, якщо він наважиться на крайнощі?

– Можна. – Її голос звучав злякано.

Вона провела його через передпокій у маленьку напівтемну від опущених шторів кімнатку. Злегка привідкривши двері, вони стали за ними, тісно притулившись один до одного. Всього два кроки відділяло їх від парадного входу. Вони тремтіли. Дженет намагалася щось шепнути Неду, але він змусив її замовкнути

Невдовзі вони почули тихі, приглушені товстим килимом кроки і побачили сенатора Генрі в пальто і капелюсі, який поспішно направлявся до виходу.

– Хвилинку, сенатор, – гукнув його Нед, з'явившись зі своєї схованки.

Сенатор обернувся. На його обличчі був вираз владної жорстокості.

– Прошу вас вибачити мене, – мовив він, пихато поглянувши на Неда, – я поспішаю.

– Не піде, – відповів Нед, заступаючи йому вихід, – нам ні до чого зайві неприємності.

Дженет підбігла до батька.

– Тато, не ходи! – вигукнула вона. – Послухайся містера Бомонта.

– Я вже вислухав містера Бомонта, – відповів сенатор, – готовий і далі слухати його, якщо він може сповістити мені додаткові відомості. Якщо таких немає, прошу пробачити мене. – Він усміхнувся Неду. – Я вас вислухав і тепер збираюся діяти сам.

– Я думаю, що вам не слід зараз зустрічатися з ним, – відповів Нед, спокійно витримавши зверхній погляд сенатора.

– Таточку, не ходи, – почала було Дженет, але сенатор поглядом змусив її замовкнути.

Нед відкашлявся. Лице його покрилося червоними плямами. Швидко сягнувши лівою рукою, він торкнувся нею правої кишені сенатора.

Той з ображеним видом відступив.

– Кепська справа, – кивнув Нед, ніби розмовляючи сам з собою. Він перевів очі на Дженет. – У нього в кишені пальто пістолет.

– Тато! – скрикнула вона і закрила долонею рота.

Нед вперто піджав губи.

– Так ось, – звернувся він до сенатора, – як хочете, але ми не дозволимо вам вийти звідси з пістолетом у кишені.

– Не пускайте його, Нед, – змолилася Дженет.

Сенатор обурено оглянув їх.

– Мені здається, ви забуваєтесь. Дженет, будь добра, пройди у свою кімнату.

Дівчина неохоче повернулася, зробила два кроки і зупинилася.

– Ні! Я не пущу тебе! Нед, не випускайте його!

– Не пущу! – Пообіцяв Нед, облизуючи сухі губи.

Холодно поглянувши на нього, сенатор взявся за дверну ручку.

Повернувшись, Нед накрив його руку своєю.

– Послухайте мене, сер, – поштиво проговорив він. – Я не можу цього допустити. І не думайте, що я суну свій ніс у ваші справи. – Він відпустив руку сенатора, поліз у внутрішню кишеню і витяг брудний, пошарпаний, складений в кілька разів папірець. – Ось наказ, підписаний у минулому місяці про моє призначення спеціальним слідчим прокуратури. – Він протягнув папірець сенатору. – Наскільки мені відомо, цей наказ не був відмінений, так що... – він пересмикнув плечами, – я не можу допустити, щоб ви скоїли вбивство.

– Ви намагаєтесь врятувати життя цього убивці, тому що він ваш друг, – проговорив сенатор, навіть не поглянувши вбік Неда.

– Ви прекрасно знаєте, що це не так.

– Досить з мене, – промовив сенатор, повертаючи ручку дверей.

– Якщо ви вийдете на вулицю з пістолетом у кишені, я арештую вас.

– Таточку, не треба, – простогнала Дженет.

Сенатор і Нед, тяжко дихаючи, свердлили один одного очима.

Сенатор заговорив першим.

– Чи не лишиш ти нас на кілька хвилин, моя дорога? – звернувся він до дочки. – Мені необхідно поговорити з містером Бомонтом.

Дженет запитливо поглянула на Неда. Той кивнув.

– Гаразд, – сказала вона, – якщо тільки ти пообіцяєш, що не підеш до мого повернення.

– Не піду, – усміхнувся сенатор.

Чоловіки провели її поглядом. Біля дверей у кімнату Дженет на мить озирнулася на них і вийшла.

– Боюсь, що ви погано впливаєте на мою дочку, – з гіркотою сказав сенатор. – Зазвичай вона не буває такою... впертою.

Нед винувато посміхнувся, але промовчав.

– І як давно це ведеться? – запитав сенатор.

– Наше розслідування? Я займаюсь ним тільки другий день. А ваша дочка – з самого початку. Вона весь час вважала Поля вбивцею свого брата.

– Що?! – сенатор так і лишився стояти з відкритим ротом.

– Вона з самого початку вважала Поля убивцею Тейлора. Вона ненавидить Поля і завжди ненавиділа його. Хіба ви не знали про це?

– Ненавидить його? – Сенатор задихнувся від подиву. – Невже? О Боже!

– Ви і справді цього не знали? – з цікавістю запитав Нед.

Сенатор з шумом видихнув повітря.

– Пройдемо сюди, – сказав він і першим зайшов у напівтемну кімнату, де перед цим ховалися Дженет з Недом. Він запалив світло, а Нед тим часом причинив за собою двері. Відтак вони повернулися обличчям один до одного.

– Я хочу поговорити з вами як чоловік з чоловіком, містер Бомонт. Думаю, що на деякий час ми можемо забути про ваше офіційне положення. – Промовляючи останні слова, він злегка усміхнувся.

– Гаразд, – кивнув Нед, – а надто, що Фарр, мабуть, теж забув про нього.

– Саме так. А тепер послухайте мене, містер Бомонт, я не кровожадібна людина, але мені нестерпна думка про те, що убивця мого сина безкарно бродить на свободі, в той час як...

– Я певен, що його арештують. Вони не мають іншого виходу. Докази свідчать проти нього, і це всім відомо.

– Поговоримо, як політик з політиком, – холодно усміхнувся сенатор. – Невже ви думаєте, що я повірю, ніби Полю що-небудь загрожує у нашому місті, що б він там не зробив?

– Так, Полю Медвігу кришка. Його всі зрадили. Вся його свора. Єдине, що їх поки утримує, – це звичка витягуватися в струнку, варто йому тільки клацнути бичем. Але почекайте, вони живо наберуться сміливості.

Усміхнувшись, сенатор Генрі покачав головою.

– Дозвольте мені не погодитися з вами. Не забувайте, що вас ще не було на світі, коли я почав займатися політикою.

– Не спорю.

– Так повірте мені, вони ніколи не наберуться сміливості, і чекати цього даремно. Поль їхній хазяїн, і, скільки б вони не огризались на нього, він все одно лишиться їх хазяїном.

– Я тримаюся іншої думки. Поль – пропаща людина. А тепер повернемося до вашого пістолета. Ні до чого це. Краще віддайте його, – він простягнув руку.

Сенатор засунув праву руку в кишеню. Нед стрімко ступив до нього і лівою рукою стиснув йому зап'ясток.

– Краще віддайте, – повторив він.

Сенатор розлючено поглянув на нього.

– Ну що ж, іншого виходу я не маю, – сказав Нед, і після нетривалої боротьби, під час якої був перекинутий стілець, відняв у сенатора старовинний нікельований револьвер. Коли він засовував його до кишені штанів, відкрилися двері і на порозі постала Дженет з пополотнілим лицем і широко відкритими очима.

– Що сталося? – скрикнула вона.

– Ваш батько не хоче слухати доводів здорового глузду, – пробурчав Нед. – Довелося силою відібрати у нього револьвер.

– Геть із мого дому! – заревів сенатор; лице його смикалося, він важко дихав.

– І не подумаю, – відчеканив Нед. Його вусики почали злегка здригатися, очі загорілися гнівом. Він простягнув руку і грубо втягнув Дженет у кімнату. – Сідайте і слухайте мене. Ви цього хотіли, так одержуйте ж. – Він повернувся до сенатора.