Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Вони шістками виїхали з окопу й вишикувалися перед валом, а від їхнього спокою, зосередженості й зібраності у пана Скшетуського в очах з'явилися сльози радості й на мить затуманили погляд.
Хоч сили були надто нерівні, хоч супроти цих кількох хоругов чорніла ціла лавина запорожців і татар, котрі, як завжди, стали на флангах, хоч порядки їхні так розтяглися степом, що й кінця їм не було видно, пан Скшетуський уже вірив у перемогу. Обличчя його всміхалося, сили повернулися до нього, в очах, прикутих до оболоні, блищали вогники. Він аж на місці встояти не міг.
— Гей, дитино! — буркнув старий Захар. — І рада б душа в рай!..
Тим часом кілька окремих татарських загонів із криками й вигуками "алла!" кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Але це був тільки пострах. Навіть не доскакавши до польських хоругов, татари розскочилися врізнобіч і зникли в юрбі серед своїх.
Аж раптом озвався великий січовий барабан, і за його сигналом велетенський козацько–татарський півмісяць відразу ж рвонувся з місця вперед. Певно, Хмельницький хотів одним, ударом змести хоругви й захопити табір. Якби поляки злякалися, це було б можливо. Але нічого такого у польських хоругвах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись досить довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги — табірними гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. Якоїсь миті здалося, що вони приймуть бій на місці, та, коли півмісяць пройшов уже половину оболоні, в окопі просурмили сигнал до атаки, і враз частокіл списів, що досі стриміли вгору, схилився на висоту кінських голів.
— Гусари пішли! — вигукнув пан Скшетуський.
Справді–бо, вони, нахилившись у сідлах, рушили вперед, а слідом за ними драгунські хоругви і вся бойова лінія.
Удар гусарів був страшний. У першому пориві вони налетіли на три курені — два стеблівських і миргородський — і стерли їх на млі ока. Виття долинуло аж до вух пана Скшетуського. Коні й люди, збиті з ніг величезною вагою залізних вершників, полягли як лан від видиху грози. Опір був такий короткий, що Скшетуському здалося, ніби якесь велетенське чудовисько проковтнуло за один раз три полки. А в них же були найзатятіші січовики. Коні в запорозьких лавах, налякані шумом крил, почали не слухатися вершників. Полки іркліївський, кальниболоцький, мінський, шкуринський і титоровський геть перемішалися, а під натиском юрб, що тікали з бойовища, стали й самі безладно відступати. А тим часом драгуни наздогнали гусарів і вкупі з ними почали збирати криваве жниво. Васюринський курінь після впертого, але короткого спротиву розсипався і в дикому переполосі мчав аж до своїх окопів. Центр сил Хмельницького дедалі більше зміщувався і, битий, зігнаний у безладні юрби, січений мечами, тиснений залізною навалою, не міг вигодити миті, щоб зупинитися й заново перебудуватися.
— Чорти, не ляхи! — крикнув старий Захар.
Скшетуський ніби збожеволів. Виснажений хворобою, він не міг опанувати себе, а тому сміявся і плакав водночас, іноді просто викрикував слова команди, ніби сам вів хоругву. Захар тримав його за поли й інших змушений був покликати на допомогу.
Битва так наблизилася до козацького табору, що вже майже обличчя можна було розрізнити. З окопів палили з гармат, але козацькі ядра, кладучи як своїх, так і суперника, ще дужче збільшували замішання.
Гусари врізалися у пашківський курінь, який становив гетьманську гвардію і в якому знаходився сам Хмельницький. Зненацька страшний крик розлігся по всіх козацьких лавах: великий малиновий стяг захитався і впав.
Але цієї миті Кричевський рушив у бій на чолі п'яти тисяч своїх семенів.
Верхи на велетенському буланому коні, він летів у першій шерензі без шапки, із занесеною над головою шаблею, збираючи поперед себе розпорошених низовиків, котрі, побачивши, що йде допомога, хоч і безладно, але знову пішли в атаку. Битва в середині лінії закипіла з новою силою.
На обох флангах щастя теж відверталося від Хмельницького. Татари, вже двічі відбиті волоськими хоругвами і семенами Потоцьких, зовсім утратили охоту до бою. Під Тугай–беєм убили двох коней. Перемога рішуче схилялася на бік молодого Потоцького.
Але битва вже довго не тривала. Злива, яка з певного часу дедалі дужче посилювалася, невдовзі так припустила, що за стіною дощу світу не було видно. Вже не струмені, а потоки спадали на землю з відкритої безодні небесної. Степ перетворився на озеро. Зробилося так темно, що за кілька кроків людина не могла розгледіти іншої. Шум дощу заглушував команди. Відсирілі мушкети і самопали змовкли. Саме небо поклало край бійні.
Хмельницький, промоклий до нитки, розлютований прискакав у свій стан. Не озвався ні до кого й словом. Залізши в невеличкий намет із верблюжих шкур, який йому розбили, він сидів там самотній, думаючи гіркі думи.
Його огорнув розпач. Тільки тепер він збагнув, на що зважився. От його й побито, відкинуто, майже переможено в битві, та ще й такими малими силами, що їх точніше було б назвати передовим загоном. Він знав, яка велика військова могутність Речі Посполитої, він ураховував це, коли вирішив розв'язати війну, і все–таки прорахувався. Принаймні так здавалося йому зараз, тож хапався він за поголену свою голову і прагнув розбити її об першу–ліпшу гармату. Що ж буде, коли доведеться мати справу з гетьманами і з усією Річчю Посполитою?
Роздуми його перебив прихід Тугай–бея.
Очі татарина палали люттю, обличчя було бліде, а зуби поблискували спід безвусої губи.
— Де здобич? Де полонені? Де голови воєначальників? Де перемога? — допитувався він охриплим голосом.
Хмельницький схопився з місця.
— Там! — гучно відповів він, показуючи у бік коронного табору.
— То йди ж туди! — гаркнув Тугай–бей. — А не підеш, у Крим тебе на налигачі поведу.
— І піду! — відповів Хмельницький. — Піду ще сьогодні! Здобич візьму і полонених візьму, але ти про це говоритимеш із ханом, бо здобичі хочеш, а бою уникаєш!
— Пес! — завив Тугай–бей. — Ти ж ханове військо занапащаєш!
Якусь мить вони стояли один навпроти одного, роздуваючи ніздрі, як два вепри. Першим охолов Хмельницький.
— Тугай–бею, заспокойся! — мовив він. — Злива припинила битву, коли Кричевський уже похитнув драгунів. Я їх знаю! Завтра вони битимуться з меншим завзяттям. Степ розкисне до решти. Гусари не встоять. Завтра всі будуть наші.
— Ти сказав! — буркнув Тугай–бей.
— І дотримаю слова. Тугай–бею, приятелю мій, хан мені тебе на підмогу прислав, не на біду.
— Ти перемогти присягав, не програти.
— У полон узято трохи драгунів, я тобі їх віддам.
— Віддай. Я їх на палі накажу посадити.
— Не роби цього. Краще відпусти. Це українні люди із хоругви Балабана, ми їх пошлемо, щоб драгунів на наш бік перетягли. Буде так, як із Кричевським.
Тугай–бей полагіднішав. Кинувши бистрий погляд на Хмельницького, він пробурмотів:
— Змій...
— Хитрість мужності варта. Якщо драгунів схилимо до зради, нога з табору не піде, зрозумів?
— Потоцького візьму я.
— Віддаю тобі його. І Чарнецького теж.
— А зараз дай горілки, бо холодно.
— Залюбки.
Цієї миті увійшов Кричевський. Полковник був понурий, як ніч. Прийдешні жадані староства, каштелянства, замки і скарби ніби затягло туманом після сьогоднішньої битви. Завтра вони можуть зникнути зовсім, а з туману, можливо, з'явиться замість них мотузка з петлею або шибениця. Якби полковник, знищивши гетьманських німців, не спалив за собою мостів, він би зараз напевно обдумував, як, у свою чергу, зрадити Хмельницького і перекинутися зі своїми семенами до Потоцького.
Але це було вже неможливо.
І тоді вони сіли утрьох над сулією горілки і почали мовчки пити. Шум зливи потроху вщухав.
Смеркалося.
Пан Скшетуський, знеможений від радощів, ослаблий, блідий, непорушно лежав на підводі.
Захар, котрий щиро прихилився до нього, наказав своїм козакам розіп'ята й над ним повстяний дашок. Намісник слухав сумний шум зливи, але на душі в нього було погожо, ясно, блаженно. Це його гусари показали, що вміють, це його Річ Посполита дала відсіч, гідну своєї величі, це перший натиск козацької бурі наткнувся на списи коронних військ. А ще ж є гетьмани, є князь Ієремія і стільки вельмож, стільки шляхти, стільки могутності! А над усім цим король — primus inter pares .
Гордість переповнювала груди пана Скшетуського, ніби вся та могуть була тепер у ньому одному.
Уперше відчуваючи її відтоді, як опинився у полоні на Січі, він відчув певний жаль до козаків: "Вони винуваті, але й засліплені, бо з мотикою на сонце замахнулися", — подумав він. — Вони винуваті, але нещасливі, бо довірилися одній людині, котра повела їх на вірну загибель".
Потім думка його снувалася далі. Настане спокій, і кожен тоді про власне щастя зможе подумати. Тут пам'яттю і душею він полинув у Розлоги. Там, поряд із лігвом лева, має бути тихо, хоч мак сій. Там бунту ніколи не буде, а хоч і буде — Гелена вже напевно у Лубнах.
Раптовий гул гармат обірвав золоту ниточку його роздумів.
Це Хмельницький, напившись, знову повів полки в атаку.
Але все обмежилося гарматною стріляниною. Кричевський угамував гетьмана.
Наступного дня була неділя. Цілий день минув спокійно і без жодного пострілу. Табори стояли один навпроти одного, ніби стани двох дружніх армій.
Скшетуський приписував цю тишу знеохоченню козаків. Та де там! Не знав він, що Хмельницький тим часом "багатьма розуму свого очима дивлячись перед собою", працював над тим, щоб перетягти на свій бік Балабанових драгунів.
У понеділок битва закипіла ще вдосвіта. Скшетуський дивився на неї, як і спершу — усміхаючись, із веселим виразом на обличчі. І знову коронні полки виступили за окоп, але цього разу, не пускаючись в атаку, вони давали відсіч супротивникові, не сходячи з місця. Степ розмок не лише на поверхні, як у перший день битви, а й у глибину. Важка кіннота майже не могла пересуватися, що відразу ж дало перевагу швидким запорозьким і татарським хоругвам. Усмішка на обличчі Скшетуського поволі зникала. Біля польського окопу стовпище атакуючих майже зовсім затулило вузьку смугу коронних військ. Здавалося, що будь–якої миті цей ланцюг буде розірвано, і почнеться атака самих окопів.
Пан Скшетуський не помічав тепер і половини того натхнення, тієї жадоби бою, з якими хоругви билися першого дня.
