Крадії - Фолкнер Вільям

— Він може навіть узяти мою валізку, щоб мав куди запакувати витонченість і культуру. На цілий тиждень привезла його до Мемфіса шукати в такому...

— Та годі тобі! — докірливо мовила міс Коррі.

— ...будинку витонченості й культури. Може, він і знайшов їх. Може, він роками вештався по тих арканзаських вертепах, і йому не траплявся ніхто, рівний на зріст, аби ножа на нього підняти...

— Замовкни! Замовкни!— кричала міс Коррі.

— А певно, певно. Врешті ж Лусьєс повинен знати, де він опинився. Колись похвалиться своїм досвідом.

Потім вони загасили світло й вийшли, чи так мені видалося. Цим разом Буїн запалив знову світло.

— Може, ти мені, таки скажеш, що у вас тут було? —•. озвався він.

— Та нічого, — відказав я.

Він дивився на мене, великий, голий до пояса, рука простягнена до вимикача, щоб загасити світло.

— Одинадцять років,— мовив він,— і вже має поріз від бійки в притоні. — Він подивився на мене. — Шкода, що я не знав тебе років тридцять тому. Якби ти навчив мене, коли я був одинадцятилітком, то, може, я б теж мав тепер якусь клепку в голові. На добраніч.

— На добраніч, — відповів я.

Він загасив світло. Потім я спав, і цим разом була коло мене міс Коррі, — вона стояла навколішки біля матраца, і я бачив обриси її обличчя, бачив місяць крізь її волосся. Вона

плакала цим разом — здорова дівчина, занадто здорова, щоб уміти плакати вишукано; плакала вона тихо.

— Я примусила його розповісти, — сказала вона. — Ти бився заради мене. Стільки вже різних людей, пияків, билося через мене, але ти перший! хто бився заради мене. Бачиш, я не звикла до такого. І я не знаю, що з цим зробити. Хіба що одне можу. І я це зроблю. Я хочу дати тобі обітницю. Там, в Арканзасі, — то була моя провина. Але такого ніколи більше не буде з моєї провини.

Розумієш? Я мусив занадто швидко навчатись, мусив стрибати кудись у морок і мати надію, що Щось — Воно — Вони — підтримає мене. Отож, мене, врешті-таки не самі Злидні та Нечеснота, а й щось інше теж уміє пильнувати своїх інтересів?

— Тоді то була не ваша провина, — сказав я.

— Ні, таки моя. Можна вибирати. Можна вирішувати Можна сказати "ні". Можна знайти роботу й працювати. Але цього ніколи більше не буде з моєї провини. Отаку я хочу тобі дати обітницю. І дотримуватиму її, як ти оту, що про неї казав перед вечерею містерові Бінфорду. Ти повинен прийняти її від мене. Приймаєш?

— Добре, — сказав я.

— Але ти повинен сказати, що приймаєш її. Повинен сказати про це вголос.

— Так, — сказав я. — Я приймаю її.

—1 А тепер спробуй ще трошки поспати. Я принесла стільця і посиджу тут, щоб тебе збудити, коли буде пора йти на станцію.

— Ви теж ідіть ляжте, — сказав я.

— Я не хочу. Я просто посиджу тут. А ти спробуй заснути.

Цим разом був знову Бун. Місячна пляма з вікна вже змістилася, тож, певно, я таки спав трохи; Бун, усе ще голий до пояса, силкувався говорити як не пошепки, то хоч тихо, схилившися над кухонним стільцем, де сиділа Евербі (тобто міс Коррі), і поклавши руку їй на випростане плече.

— Ходімо. У нас лиш година.

— Пусти мене, — відказувала вона так само пошепки. — Вже запізно. Пусти мене, Буне.

Потім знову почувся його хрипкий буркіт, що все змагався на шепіт: —

— Заради якого чорта, ти думаєш, я сюди перся і сподівався так довго, і горба гнув, і ощадив, і чекав...

Тоді місячна пляма з вікна посунулася ще далі, і я почув, як десь півень заспівав, і поранена рука, що я трохи наліг

ІЗ* 387

на неї тілом, заболіла — тим-то, мабуть, я й прокинувся. Отож не знаю, чи це було того самого разу, чи він ходив і повернувся, — тільки що голоси однаково шепотіли, але співав уже півень і пора була вставати. І вона — так, вона знову плакала:

— Не хочу! Не хочу! Дай мені спокій!

— Гаразд уже, гаразд.' Хай сю ніч буде по-твоєму. А завтра ввечері, коли ми влаштуємось у Посемі...

— Ні! І завтра ні! Я не можу, не можу! Дай мені спокій! Ради бога, Буне, ради бога.

VIII

Ми — тобто Евербі, Бун і я — прийшли на станцію завчасу,— принаймні так нам здавалося. Першого ми побачили Неда, він чекав нас перед станційним будинком. На ньому була чиста біла сорочка — або нова, або ж він якось спромігся стару свою випрати. Але майже відразу все так швидко закрутилося, що навряд чи хто встиг здогадатись, що ця сорочка Семова. Нед не дав Бунові й рота розтулити.

— Можете заспокоїтись, містер Сем наглядає за Вихром, поки я тут надворі все залагоджую. Вагон уже забрали й причепили до поїзда, що он там за станцією жде на вас. Містер Сем Колдуел так заправляє на залізниці, аж любо глянути! Ми вже коня й назвали — Стрибким Вихром тобто.— Тут він побачив мою перев'язану руку і мало не здригнувся.— Що ти собі зробив?

— Порізався, — відказав я. — Але це пусте.

— І дуже?

— Та вже ж,— утрутилась Евербі.— Через усі чотири пальці. Він не повинен навіть ворушити ними.

Нед задовольнився цим поясненням і хутко обвів нас поглядом.

— А де той другий?

— Що за другий?— перепитав Бун.

— Та Свистюк,— пояснив Нед.— Той схиблений на грошах недоросток, що був з нами ввечері. Може, мені треба буде двох помічників для цього коня. Бо хто ж, ви думаєте, поїде на ньому в гонах? Я чи, може, ви, вдвічі за мене важчі? Поїхав би Лусьєс, але як уже є той другий, то нащо ризикувати? Він ще й легший від Лусьєса, і навіть коли менш тямущий, то хоч бодай жадібний до верхогонів і ласий на гроші, аби ті гони виграти, і занадто великий боягуз, аби з коня звалитися. Саме те, що нам треба. То де ж він?

— Поїхав назад до Арканзасу," — відповів Бун. — А скільки, ти гадаєш, йому років?

— Як з вигляду,— мовив Нед,— то, може, літ п'ятнадцять, хіба ні? Поїхав до Арканзасу? Тоді комусь треба б його скоренько повернути.

— Добре, — сказала Евербі. — Я привезу його. На цей поїзд уже не встигну, то я залишуся і привезу його наступним, сьогодні з полудня.

— Оце ви слушно кажете, — зауважив Нед. — То ж буде поїзд містера Сема, так що ви тільки передайте йому Свистюка, а він уже з ним упорається.

— А певно, — сказав Бун до Евербі. — І ти ще матимеш вільну цілу годину, щоб на Семові випробувати своє "ні". Може, він виявиться настирніший за мене й не прийме його.

Але вона тільки подивилась на нього.

— Тоді чого б вам не почекати й не привезти Отіса пізніше, щоб ми зустріли вас увечері в Пошемі? — запропонував я.

Бун подивився на мене.

— Ну-ну. Як то казав містер Бінфорд учора ввечері? Чи це не свіжий кабанчик об'явився в цій баюрі. Аж воно ще не кабанчик, а тільки порося. Себто так я досі думав.

— Ради бога, Буне,—.мовила Евербі. Саме так: "Ради бога, Буне".

— Візьми і його з собою, і забирайтесь під три чорти до тої твоєї різниці, відки тобі було б і не виходити! — розходився Бун.

Цим разом вона не відповіла нічого, просто стояла собі, трохи опустивши очі,— здорова дівчина, якій і мовчазність була до лиця. Потім обернулась і пішла геть.

— Може, я й заберуся,— сказав я.— Прямо додому. На коня Нед знайшов когось іншого, а тобі зовсім байдуже, що от люди пробують нам допомогти.

Він зиркнув на мене, так гостро, — це тривало, може, секунду.

— Гаразд уже, — повів тоді й кинувся швидко наздоганяти Евербі. — Кажу, гаразд уже! — це вже до неї. — Ну, то як?

— Гаразд, — відказала вона.

— Я вийду до найближчого поїзда. Якщо тебе не буде, вийду до другого й третього... Гаразд?

— Гаразд, — відказала вона і рушила далі.

— Ручуся, що ніхто з вас не здогадався принести мою валізку, — заявив Нед.

— Що? — здивувався Бун.

— А де вона? — опитав я.

— У кухні, де я й поклав її, — відповів Нед. — Та золото-зуба чорнявка знає.

— Міс Коррі привезе її ввечері, — сказав я. — Ходімо. Ми підійшли до станції, Бун купив нам усім квитки, і ми

вийшли на перон, де пасажири вже сідали в поїзд. Далі попереду виднів багажний вагон. Біля відсунених його дверей стояли Сем, кондуктор і ще якихось двоє, один з них чи не машиніст. Розумієш? Не якийсь там випадковий сигнальник, вільний від служби, але справжня поїздова бригада. '— Сьогодні вже на перегони? — спитав кондуктор.

— Завтра, — відповів Бун.

— Але перше треба ще його довезти, — мовив кондуктор, дивлячись на годинника.— Хто з ним поїде?

— Я,— сказав Нед.— Ось тільки якого ящика абощо знайду, щоб залізти.

— Давай ногу, — зголосився Сем. Нед зігнув коліно, і Сем підкинув його до вагона. — Побачимося завтра в Пошемі.

— Я думав, що ти їдеш до Вашінгтона, — зауважив Бун.

— Хто, я? Це поїзд туди їде. Я повернуся з Чатануги вночі тим, що о другій дев'ять, і завтра вранці знов буду в Пошемі. Я б і зараз поїхав з вами і сів у Пошемі на нічний

0 другій вісім, але ж треба трохи поспати. Зрештою, ви й без мене тим часом обійдетесь. Досить вам Неда.

Цього й ми з Буном потребували — тобто трохи поспати.

1 ми таки поспали, аж поки розбудив нас кондуктор, і в перших проблисках світання зійшли на посилану жужелицею землю станції Пошем, і дивились, як паровоз підтягнув багажного вагона й поставив цього разу прямісінько перед платформою (тут був такий похилий поміст вантажити худобу), а тоді забрав решту поїздової валки і помчав далі, вистукуючи кожним вагоном на перехресті з колією, що вела на південь до Джефферсона. Потім утрьох ми розібрали бокс, Нед вивів коня з вагона, і тут, звісно, враз, мов із-під землі, об'явився приємний на вигляд негритянський хлопець років дев'ятнадцяти, — він став під помостом і промовив:

— Добридень, містере Маккасліне.

— Це ти, синку? — запитав Нед. — То куди нам?

Отож ми покинули Буна цим разом — йому тепер належалась роль рушія, діяльної сили: він мав знайти нічліг для всіх нас — не тільки для себе й для мене, а для Отіса та Евербі, коли вони приїдуть увечері; мав відшукати чоловіка, котрого навіть Нед не знав на ім'я і котрий — знову ж таки із слів Неда — був власником другого коня, а тоді намовити його, щоб виставив свого коня на перегони — аби один витвір

Недової уяви зійшовся з другим, — на гіпотетичні перегони, які були в майбутньому і, отже, ще не існували, з конем, що його той уже двічі побив (і це так само лише Нед твердив, тобто це був третій витвір його;уяви), на перегони, внаслідок яких Нед сподівався повернути1 дідусів автомобіль; причому Бун мусив усе це зробити так, щоб не наразитись на пряме запитання, чий же насправді наш кінь.

Ми — тобто Нед, той хлопець і я — вже вийшли з міста, що в ті дні небагато забирало часу,— власне Пошем був тоді сільцем: дві-три крамниці на перехресті залізниць, станція, похилий поміст вантажити худобу, склад, платформа для пак з бавовною.