Вигнанці - Конан Дойл Артур

Все, що було поганого в цій жінці, раптом вирвалось наверх, і в цю мить вона дійсно була безумною, якою вважав її король. Якщо син не належатиме їй, матері, то хай же не дістанеться нікому!.. Під рукою у неї серед різних речей лежав ніж, оздоблений самоцвітами. Вона схопила його і кинулась на переляканого хлопця. Людовік скрикнув і метнувся до неї, щоб удержати її, але його попередили. Якась жінка вбігла в розчинені двері і схопила-мадам де Монтеспань за руку. Зчинилась коротка боротьба; дві горді жіночі постаті боролись між собою, і ніж упав між ними. Переляканий Людовік підняв його, схопив сина за руку і' вибіг з кімнати. Франсуаза де Монтеспань, хитаючись, відійшла до канапи і побачила перед собою серйозні очі й суворе обличчя другої Франсуази — жінки, присутність якої ніби кидала тінь на все її життя.

— Я врятувала вас, мадам, від вчинку, який ви перша обплакувала б до віку.

— Врятували? Ви довели мене до цього!

Колишня фаворитка відкинулась на високу спинку канапи, заклавши руки за спину і важко дихаючи. Напівспущені повіки закривали палаючі очі, губи були трохи розтулені, так що видно було білі блискучі зуби. То була справжня Франсуаза де Монтеспань, істота кошачої породи, що причаїлась перед стрибком. Тепер вона була далеко не тією смиренною, ніжною Франсуазою, яка повернула до себе короля покірливими словами. В боротьбі мадам де Ментенон порізала собі руку, і кров текла в неї з кінчиків пальців, але обидві жінки не зважали на це. Сірі очі мадам де Ментенон дивилися на колишню суперницю з виразом людини, що дивиться на недолуге, лукаве створіння, яке з успіхом можна підкорити своїй сильнішій волі.

— Так, ви довели мене до цього… Ви, яку я взяла, коли у вас не було ні шматка хліба, ні ковтка кислого вина. Що ви мали? Нічого… нічого, крім імені, яке було для всіх посміховищем. А що я дала вам? Все. Я дала вам гроші, становище, можливість бувати при дворі. Все щ| ви дістали завдяки мені А тепер ви ж знущаєтеся з мене!.

— Мадам, я не знущаюсь. Мені шкода вас від щирого серця.

— Шкода! Ха, ха! Вдова Скаррона ущасливила жалем жінку з фамілії Мортемар! Ваш жаль може піти слідом за вашою вдячністю і вашою репутацією. Тоді він не з, може більше турбувати нас.

— Ці слова не зачіпають мене.

— Цілком вірю, ви не з чутливих.

— Так, у мене совість спокійна.

— Ах, значить, вона не мучить вас?. — В цьому питанні аж ніяк, мадам.

— Боже мій, які жахливі, мабуть, інші питання, що тривожать вас!

— У мене не було лихих замірів супроти вас.

— Ніяких?

— Але що ж я зробила злочинного? Король приходив до мене в кімнату стежити за навчанням дітей. Він лишався, розмовляв зі мною, питав порад. Чи могла я мовчати? А чи повинна була прикидатись, кажучи не те, що думаю?

— Ви підбурили його проти мене.

— Я дуже рада, коли дійсно допомогла королеві стати на шлях доброчесності.

— Як прекрасно звучить це слово у ваших устах!

— Бажала б чути його з ваших.

— Отже, як самі визнаєте, ви вкрали у мене кохання короля, найдоброчесніша з удов!

— Я була вдячна і добре ставилась до вас. Ви вважали себе моєю благодійницею, часто нагадували мені про це. Вам не було для чого повторювати це, бо я ні на хвилину не забувала про ваше добре ставлення до мене. Але ж, коли король питав у мене — не заперечую, я казала йому, що гріх є гріх і що він буде більш достойною людиною, скинувши з себе гріховні пута.

— Або змінивши їх на інші?

— На пута обов'язку.

— О! Мене нудить від вашого лицемірства. Якщо ви прикидаєтесь монахинею, то чом би вам не піти в монастир? Ви хотіли б користатися і тим і другим — мати всі привілеї двору і наслідувати монастирські звичаї. Та немає чого хитрувати переді мною! Я знаю вас, як знаєте ви себе в тайниках вашого серця. Я була чесна, і що робила, робила одверто перед усім світом. А ви — під прикриттям ваших священиків та сповідників, ваших олтарів та молитовників…

Невже ви думаєте, що можете обдурити мене, як обдурили інших?

Уперше сірі очі супротивниці заблищали. Де Ментенон швидко ступила вперед і підняла білу руку, ніби застерігаючи суперницю.

— Про мене можете. говорити, що хочете, — сказала вона строго. — Для мене — це балаканина папуги у вашому передпокої. Але не торкайтесь священних речей. Ах, якби ви могли піднести ваші думки, якби були спроможні заглянути в свою душу і побачити, поки ще не пізно, яке стидке й ганебне те життя, що провадили ви! Чого тільки ви не могли б зробити! Його душа була у ваших руках, як глина в руках гончаря! Якби ви допомогли королеві стати вище, справили його на кращу дорогу, збудили в його душі благородне й добре, як би любили й благословляли ваше ім'я всюди, від замку до халупи! Але ні, ви тягли його на дно; ви розбестили його молодість; ви розлучили його з дружиною; ви зіпсували його дозрілі роки. Злочин, вчинений людиною такого високого стану, породжує тисячі інших у тих, хто вважає його за приклад, — і всі ці злочини на вашій душі. Опам'ятайтесь, мадам, бога ради, опам'ятайтесь, поки ще не пізно! Хоч ви й вродливі, але вам, як і мені, може, залишилося лише кілька років земного життя. Тоді, коли посивіє це каштанове волосся, осунуться ці білі Щоки, померкнуть ці блискучі очі, тоді… ах, хай змилується бог над грішною, душею Франсуази де Монтеспань!

На одну мить її суперниця похилила голову, почувши ці урочисті слова і відчуваючи на собі силу звернених просто на неї прекрасних очей. Уперше в житті вона стояла мовчки, похнюпивши голову. Та незабаром вона підвела її з звичайною визивною й глузливою посмішкою на губах.

— У мене вже є сповідник, дякую вам, — промовила вона. — О, мадам, не уявляйте, що можете напустити мені туману! Я знаю вас, добре знаю!

— Навпаки, очевидно, менше, ніж я сподівалась. Коли ви так добре знаєте мене, як кажете, то хто, ж, нарешті, я?

Вся гіркота й ненависть, що накипіла в серці її суперниці, прозвучали у відповіді:

— Ви гувернантка моїх дітей і потаємна коханка короля, — крикнула вона в обличчя де Ментенон.

— Ви помиляєтесь, — спокійно відповіла та, — я гувернантка ваших дітей і законна дружина короля.

Розділ XXI

ЛЮДИНА В КАРЕТІ

Де Монтеспань часто прикидалась, що зомліла, коли хотіла обеззброїти гнів короля. Тоді він обіймав її, і в душі його прокидалась жалість, рідна сестра-кохання. Але тільки тепер вона відчула, як від одного слова можна, справді, знепритомніти. Вона не мала сумніву, що суперниця казала правду. У виразі обличчя, у прямому погляді, спокійному голосі де Ментенон була цілковита певність. Одну мить де Монтеспань стояла, наче вражена громом, задихаючись, з витягнутими руками, ніби чіпляючись за повітря. Її сміливі очі потьмарились і спинились. Потім з різким, уривистим криком, жалібним криком істоти, яка бачить, що боротьба програна, вона похилила горду голову і, зомлівши, упала до ніг суперниці.

Мадам де Ментенон нагнулась і підняла її своїми сильними білими руками. Щирий сум і співчуття світилися в погляді, яким вона озирнула мертвенно-бліде обличчя, що лежало на її грудях, вже без виразу злоби й гордості. На темних віях блищали сльози, а куточки губ сердито опустились униз, мов у дитини, що наплакалась перед сном. Мадам де Ментенон поклала її на канапу й підмостила під голову шовкову подушку. Потім позбирала з килиму розкидані коштовності, сховала їх у відчинену шафу, замкнула і, поклавши на стіл ключа так, щоб господиня могла легко знайти його, ударила в гонг.

–. Вашій пані млосно, — сказала вона маленькому чорному пажеві, що увійшов на звук гонга. — Покличте покоївок. — І, зробивши всі потрібні розпорядження, де Ментенон вийшла з цієї великої мовчазної кімнати, де, як і раніше, лежала її прекрасна суперниця, безпорадна й безнадійно сумна, серед оксамиту й позолоти, мов розтоптана квітка.

Так, безпорадна, — бо що могла ця жінка ще зробити? Безнадійно, сумна, — бо чого ще ждати від немилосердно-жорстокої долі? Тільки де Монтеспань опритомніла, вона негайно відіслала покоївок і тепер лежала із стиснутими руками, з обличчям змарнілим, міркуючи про сумне майбутнє. Вона мусить виїхати; це безперечно. Не тільки тому, що така воля короля, але й тому, що в палаці, де вона царювала неподільно, її ждуть тепер тільки горе та глум. Колись вона зуміла відстояти своє незалежне становище перёд королевою, але зараз вона не така засліплена ненавистю, щоб не зрозуміти сили нової суперниці, жінки зовсім іншої вдачі, ніж бідолашна, покірлива Марія-Терезія. І вона занепала духом. Доводиться визнати себе переможеною і виїздити.

Вона підвелася з канапи, почуваючи, що за цей час постаріла на десять років. Справ було багато, а часу до вечора мало. Вона жбурляла коштовності, щоб показати королеві, що не ці мізерні брязкальця винагородять її за втрачене кохання; але тепер, коли все одно її покинуто, немає рації втрачати ці скарби. Якщо вона вже більше не наймогутніша жінка Франції, то може стати найбагатшою. Звичайно, вона не позбавлена буде пенсії, і, напевне, великої, бо Людовік завжди визначався щедрістю. А крім того, цілі колекції зібраних нею за довгі роки самоцвітів, перлів, золота, ваз, картин, розп'ять, годинників, дрібничок — усе це разом оцінювалося в багато мільйонів ліврів. Власними руками вона запакувала всі найцінніші речі, які можна було взяти з собою, а решту віддала на схов братові. Цілий день вона працювала з гарячковою енергією, щоб заглушити думки про свою несподівану поразку й перемогу суперниці. Надвечір вона закінчила збори і розпорядилась усе її майно прислати в "Petit Bourg", куди мала намір переселитись.

За півгодини перед від'їздом до неї в кімнату ввели незнайомого молодого чоловіка.

Він прийшов з дорученням від її брата.

— Пан де Вівонн дуже жалкує, мадам, що чутка про ваш від'їзд поширилась при дворі.

— Що мені до цього, мосьє? — відповіла мадам де Монтеспань з колишньою гордовитістю.

— Він просить переказати мадам, що біля західних воріт зберуться придворні подивитись, як ви будете виїздити; прибудуть мадам не Нельі, герцогиня де Шамбор, мадмуазель де Роган та інші.

Монтеспань вжахнулась тієї нової зневаги, що ждала її. Покидати палац, де вона мала значення більше, ніж королева, під глузливими поглядами і градом злих знущань стількох особистих ворогів! О, це жахливо! Після всіх принижень цього дня, тут була остання гірка чаша.