Вигнанці - Конан Дойл Артур
З розмальованої стелі над його головою спускалась гарна лампа, підтримувана чотирма маленькими крилатими купідонами на золотих ланцюжках, і розкидала по кімнаті яскраве світло, що відбивалось у численних дзеркалах на стінах. Меблі з чорного дерева, оздоблені сріблом, розкішні килими, шовк, гобелени, золоті речі й тонкий севрський фарфор — усе краще, що виробляла промисловість Франції, було зібране у цих стінах. Кожна річ являла собою художню рідкість. А власник усього цього багатства й блиску, похмурий і понурий, сидів, опустивши підборіддя на руки, спершись ліктями на стіл і втупивши неуважливий погляд в протилежну стіну.
Та хоч його темні очі й дивилися на стіну, вони, здавалось, нічого не бачили. Може, вони були звернені назад, на довгу, низку прожитих років, на ту золоту молодість, коли мрії й дійсність так перепліталися одна з одним. Сон чи дійсність — ось ці двоє людей, які схилились над його колискою, один у темному одязі із зіркою на грудях, якого вчили його" звати батьком, другий — у довгій червоній мантії, з маленькими блискучими очима? Навіть тепер, коли минуло понад сорок років, король нараз уявив собі живим це зле, хитре, владне обличчя і знову побачив старого Рішельє, великого невінчаного короля Франції. А далі другий кардинал, довгий, худий, який відбирав у нього кишенькові гроші, відмовляв йому в їжі і вдягав його в стару одежу. Як виразно встає в пам'яті той день, коли Мазаріні нарум'янився востаннє і весь двір потім танцював з радості, почувши, що кардинал помер. А мати? Яка вона була прекрасна і владна! Пригадав, як мужньо вона трималась під час війни, що зламала могутність вельмож, і як, уже лежачи на смертному ложі, благала священиків не забруднити зав'язок її ченця святими дарами. Потім думки полинули до того часу, коли він став самостійним: ось він збив пиху своїй вельможній аристократії, добиваючись того, щоб бути не тільки деревом серед оточуючих рівних дерев, але лишитися самому, високо розкинувши гілля над усіма іншими, і своєю величезною тінню вкрити всю країну. Промайнули перед очима ті війни, що їх провадив він, видані ним закони; підписані договори. Під його правлінням Франція розширила свої кордони і на північ і на схід, а всередині спаялась, як моноліт, і в ній чувся тільки один голос, голос його, короля. Ось промайнув довгий ряд чарівних жіночих облич. Олімпія Манчілі, італійські очі якої вперше довели йому, що є сила, яка може правити навіть і королем; її сестра Марія Манчілі; його дружина зі своїм смуглявим личком, Генрієта Англійська, безжальна смерть якої вразила його серце жахом неминучого; Лавальєр, Монтеспань, Фонтанж. Одні померли, інші в монастирях. Ті, що вражали колись красою і витонченістю розпусти, тепер тільки розпусні. А що ж в результаті цього неспокійного бурхливого життя? Він переступив уже грань дозрілих років, втратив смак до втіх молодості; подагра, паморочення голови завжди нагадують йому, що існує інше царство, яким він не може вже сподіватися правити. І за весь цей довгий час він не здобув ні одного вірного друга ані в своїй сім'ї, ані серед придворних, ні, нарешті, в країні — нікогісінько, крім хіба тієї жінки, з якою він збирався одружитися в цю ніч. А яка вона терпляча, добра, які в неї високі думки! З нею він сподівався покрити справжньою славою всі гріхи безумного минулого Аби тільки приїхав архієпископ! Тоді він знатиме, що вона дійсно належить йому навіки.
Хтось постукав у двері. Людовік швидко скочив з місця, гадаючи, що то. мабуть, приїхав архієпископ. Увійшов камердинер і доповів, що Лувуа просить аудієнції у короля. Слідом за ним з'явився і сам міністр. В руці він тримав два шкуратяних мішки.
— Ваша величність, — промовив він, коли Бонтан вийшов, — сподіваюсь, я не перешкоджаю вам?
— Ні, ні; Лувуа. Сказати по щирості, мої думки стали докучливими, і я радий позбутися їх.
— У вашої величності можуть бути тільки приємні думки, — говорив Лувуа. — Але я приніс вам дещо, що зробить їх іще приємнішими.
— А! Що саме?
— Коли багато з наших молодих дворян вирушали до Німеччини та Угорщини, ви мудро зволили зауважити, що було б бажано переглядати листи, які вони посилають на батьківщину, а також бути в курсі новин, одержуваних ними від тутешніх придворних.
— Так.
— Ось ці листи; ті, що надійшли з-за кордону, тут в одному мішку, а в другому — ті, які треба відіслати. Віск розчинено в спирті, і таким чином листи розпечатані.
Король вийняв пачку конвертів і глянув на адреси.
— Дійсно, мені хотілося б прочитати правду в серцях цих людей, — зауважив він. — Тільки таким способом можу я довідатись про справжні думки улесливих передо мною придворних. Гадаю, — додав він, і підозріння нараз майнуло в очах короля, — що ви самі попереду не переглядали цих листів?
— О, я швидше умер би, ваша величність!
— Ви присягаєтесь?
— Так, надією на спасіння моєї душі.
— Гм! Я бачу на одному з цих конвертів почерк вашого сина.
Лувуа змінився на обличчі.
— Ваша величність пересвідчитесь, що він так само відданий вам за очі, як і в очі, бо інакше він не син мені, — пробурмотів він.
— Ну, так почнемо з нього. Тут всього кілька рядків. "Любий Ахілл, як я хочу, щоб ти повернувся! При дворі після твого від'їзду зависла нудьга, наче в монастирі. Мій кумедний батько, як і раніше, виступає індиком, так ніби медалі й хрести можуть приховати, що він не що інше, як старший з лакеїв, який має влади не більше за мене. Він витягає у короля силу-силенну грошей, але я не можу зрозуміти, куди він їх витрачає, бо мені перепадає якась мізерія. Я ще й досі винен десять тисяч ліврів своєму кредиторові по вулиці Orfevre. Коли не пощастить у ландскнехт, доведеться незабаром приїхати до тебе". — Гм! Я був несправедливий до вас, Лувуа: очевидно, ви не проглядали листів.
Під час читання цього документа міністр сидів, побагровівши на обличчі й витріщивши очі. Коли король скінчив, Лувуа відчув полегшення принаймні в тому, що тут не було нічого, серйозно компрометуючого його особисто; але кожен нерв у. Його величезному тілі тремтів люттю від висловів, у яких згадував про нього молодий гульвіса.
— Гадюка! — просичав він. — О, підла гадюка в траві! Я примушу його проклинати день свого народження!
— Ну, ну, Лувуа! — заспокоював король. — Ви людина, що бувала в бувальцях на своєму віку, і повинні б стати філософом. Палка молодість частенько базікає більше, ніж думає. Забудьте про це. А це що таке? Лист моєї дорогої дівчинки до її чоловіка, принца де Конті. Я впізнав би її почерк з тисячі інших. Ах, люба моя, вона й не думала, що її невинний лепет потрапить мені на очі! Нащо читати листи, коли мені наперед відомо все, що діється в цьому невинному серці?
Він розгорнув пахучий аркушик рожевого паперу з ніжною усмішкою, але вона зникла, тільки його очі пробігли сторінку. З гнівним, вигуком, притиснувши руку до серця, зірвався король на ноги. Очі його не відривались від паперу.
— Облудниця! — кричав він задихаючись. — Зухвала, безсердечна брехуха! Лувуа, ви знаєте, що я робив для принцеси? Ви знаєте, що вона була зіницею мого ока. Чи відмовляв я їй коли в чому? Чого тільки я не робив для неї!
— Ви були втіленням доброти, ваша величність, — шанобливо погодився Лувуа, власні муки якого трохи стихли, коли він побачив страждання свого повелителя.
— Послухайте тільки, що вона пише про мене… "Старий буркун все такий самий, тільки подався в колінах. Пам'ятаєте, як ми сміялися з його манірності? Ну та він кинув цю звичку, і хоч ходить іще на високих каблуках, як нідерландський житель на дибах, та зате перестав вбиратись у яскравий одяг. Звичайно, двір наслідує його приклад, і тому можете собі уявити, яким веселим пейзажиком стало це місце. Та жінка все ще у фаворі, і її вбрання такі ж темні, як і батьків одяг. Коли ви повернетесь, ми з вами поїдемо в наш. позаміський палац, і ви одягнетесь у червоний оксамит, а я в блакитний шовк. Тоді принаймні у нас буде свій кольоровий двір; незважаючи на батькову чваньковитість".
Людовік затулив обличчя руками.
— Чуєте, як вона висловлюється про мене, Лувуа?
— Це жахливо, ваша величність, жахливо!
— Вона дає прізвиська мені… мені, Лувуа!
— Обурливо!
— А що вона пише про коліна! Можна подумати, що я вже старий!
— Сором! Але, ваша величність, благаю вас, згадайте, що філософія повинна допомогти вам зменшити свій гнів. Молодість завжди палка і базікає не те, що думає. Забудьте про це.
— Ви кажете дурниці, Лувуа. Любима дитина повстає проти батька, а ви радите мені не думати про це. Ах, іще один урок королеві: менш за все вірити людям, навіть близьким йому по крові. А це чий почерк? Шановного кардинала де Більйон? Можна втратити віру у своїх рідних, але цей святий отець любить мене не тому тільки, що завдячує мені своїм становищем, ні, але й тому, що з властивих його натурі почуттів він поважає і любить тих, кого бог поставив над ним. Я прочитаю вам його листа, Лувуа, на доказ того, що вірність і вдячність ще існують у Франції. "Дорогий принц де ла Рош"… Ах, ось кому він пише!.. "Коли ви від'їздили, я дав вам обіцянку сповіщати вас час від часу про те, як ідуть справи при дворі; адже ви радились зі мною, чи привозити туди вашу дочку, сподіваючись, що вона, можливо, зверне на себе увагу короля". Що? Що тут таке, Лувуа? Що це за мерзота? "Смак султана усе гіршає. Принаймні, де Фонтанж була найчарівнішою жінкою Франції, хоча, між нами кажучи, колір її волосся був занадто червонуватого відтінку — це прекрасний колір для кардинальської мантії, мій любий герцог, але для дамського волосся допустимий лише золотистий відтінок. У свій час Монтеспань була теж далеко не погана, але тепер, уявіть собі, він зв'язався з удовою, старшою за себе, жінкою, яка навіть не старається робити себе привабливішою. Ця стара ханжа з ранку до ночі або стоїть навколішках перед аналоєм, або сидить коло п'яльців. Кажуть, грудень і травень — це погана спілка. Але, на мою думку, два листопади ще гірші". Лувуа, Лувуа! Я далі не можу! € у вас "lettre de cachet"?
— Ось, ваша величність.
— Для Бастілії?
— Ні, для Венсенської тюрми.
— Дуже добре. Проставте ім'я цього негідника, Лувуа! Звеліть заарештувати його сьогодні ж увечері і відвезти його власною коляскою.
