Вигнанці - Конан Дойл Артур

Вона знала Людовіка краще від багатьох: їй добре була відома упертість і завзятість у дрібницях, що становили одну з відмітних рис його характеру. Коли він заявив, що бажає бути повінчаним архієпископом, то ніхто інший, крім архієпископа, не може виконати обряду шлюбу. Таким чином, вінчання не відбудеться принаймні в цю ніч. Побачимо, що принесе завтра, і коли вже їй не вдасться розбити плани короля, то, значить, вона дійсно збулась розуму, сили привабливості й краси.

Ранком вона вдяглася дуже дбайливо, напудрилась, трохи підрум'янилась, наліпила, мушку поряд з ямочкою на щоці, вдягла фіолетовий оксамитний пеньюар і перловий убір з старанністю воїна, який готується до боротьби на життя й на смерть. До неї ще не дійшла звістка про велику подію цієї ночі; хоч при дворі йшли жваві розмови про неї, але у Монтеспань, внаслідок зарозумілості, чваньковитості й злого язичка її, не було ні друзів, ні співчуваючих їй знайомих. Вона прокинулась в чудовому настрої і думала тільки про способи, як добитися в короля аудієнції.

Вона була ще в будуарі, закінчуючи свій туалет, коли паж доповів їй, що король дожидається в салоні. Мадам де Монтеспань ледве могла повірити такому щастю. Увесь ранок вона сушила собі голову, як їй добратися до короля, а тут він сам прийшов до неї. Вона глянула востаннє в дзеркало, похапцем поправила одяг і швидко вийшла з кімнати.

Король стояв спиною до неї, розглядаючи картину Снейдерса. Коли маркіза увійшла, зачинивши за собою двері, він обернувся і зробив два кроки назустріч. Вона кинулась до нього з радісним вигуком, з простягнутими білими руками, з обличчям, повним палкого кохання, але він зупинив її лагідним і разом з тим рішучим жестом. Мармурові руки безсило повисли вздовж тіла жінки. З тремтячими губами вона утопила в нього очі, і то горе, то страх впереміжку відбивались у її погляді. На обличчі короля був вираз, якого ніколи вона досі не бачила, і хтось усередині зашепотів їй, що сьогодні його воля сильніша за її пристрасний заклик.

— Ви знову сердитесь на мене! — скрикнула вона.

Він прийшов з наміром прямо сповістити її про свій шлюб, але, побачивши її такою чарівно-гарною й любляче-ніжною, він зрозумів, що навіть встромити їй ніж у серце було б далеко милосердніше, ніж сказати це. Хай хтось інший скаже їй усе. Вона й сама незабаром довідається про цю новину. До того ж, діючи так, він уникне жіночих сцен, які ненавидів усією душею. І без того перед ним стояв неприємний обов'язок. Усе це швидко промайнуло в голові короля, але маркіза так. же швидко прочитала все в темних очах Людовіка, що дивилися на неї.

— Ви прийшли щось сказати і не зважуєтесь. Хай благословить бог добре серце, яке стримує жорстокий язик!

— Ні, ні, мадам, я не хочу бути жорстоким, — сказав король. — Я не можу забути, що ви стільки років осявали моє. життя і своїм розумом та красою надавали пишноти моєму дворові. Але час іде, мадам, у мене є обов'язок перед країною, який стоїть понад моїми особистими пориваннями З усіх цих мотивів я гадаю, що найкраще зробити все так, як ми говорили минулого разу, а саме, вам слід залишити двір.

— Залишити, ваша величність? На який час?

— Назавжди, мадам.

Вона стояла, стиснувши руки, вся бліда, і мовчки в упор дивилася на нього.

— Мені нема чого говорити, що я зроблю все, щоб полегшити вам ваше вигнання. Ви самі призначите собі утримання; спеціально для вас буде збудований палац в якій хочете частині Франції, але тільки за двадцять миль від Парижа… Маєток…

— О, сір, як можете ви думати, що все це хоч трохи може винагородити мене за втрату вашого кохання?

На серце де Монтеспань ліг страшний тягар. Якби він гарячився й сердився, вона могла б сподіватися облестити його, як і раніш, але цей лагідний і разом з Тим твердий тон був новий для неї, і маркіза почувала своє цілковите безсилля проти нього. Його спокій дратував її, але де Монтеспань намагалась оволодіти бурхливими пристрастями, прибираючи смиренного вигляду, найменш властивого її зарозумілій, запальній вдачі. Однак скоро вона не витримала.

— Я багато думав, мадам, — казав король, — і вирішив, що саме так повинно бути. Іншого виходу немає. І тому, що нам необхідно розлучитись, то чим швидше зробити це, тим краще. Вірте, це. неприємно й мені. Я наказав вашому братові дожидати вас о дев'ятій годині біля хвіртки з: каретою, бо ви, може, схотіли б виїхати після того, як смеркне.

— Щоб приховати мою ганьбу від сміху двору? Це занадто уважно з вашого боку, ваша величність. Але, може, і цей вчинок лише ваш обов'язок, — адже тепер тільки й чути, що про обов'язки, то хто ж, як не ви…

— Я знаю, мадам, знаю. Я винен. Я дуже образив вас. Повірте, що я зроблю все можливе, щоб залагодити вчинену мною кривду. Будь ласка, не дивіться на мене так сердито. Нехай це останнє побачення залишить у нас приємний спогад.

— Приємний спогад?! — Вона відкинула геть усю лагідність і смиренність, і в голосі її зазвучали презирство й гнів. — Приємний спогад! Вам, звичайно, приємно збутися загубленої вами жінки, кидаючись в обійми другої і не зустрічаючи в придворних салонах блідого обличчя, яке нагадувало б вам про вашу зраду. Але для мене, невільниці якогось самотнього позаміського будинку, зневаженої своїм чоловіком, знехтуваної сім'єю, закиданої глузуванням та жартами всієї Франції, далеко від усього, що становило красу життя, далеко від людини, якій я пожертвувала всім, всім, — для мене, можете бути певні, ваша величність, це навряд чи буде таким приємним спогадом.

В очах короля закрутився такий же вихор гніву, як і бурхливий шквал в очах мадам де Монтеспань, але він напружив усі зусилля, щоб стримати його. Коли таке питання і в такій гострій формі повстає між най гордовитішим мужчиною і найзарозумілішою жінкою Франції, то комусь із них треба ж поступитись. Людовік розумів, що саме йому слід зробити це, але його владна натура повставала проти такої необхідності.

— Ви нічого не виграєте, мадам, вживаючи виразів, непристойних для вашого язика і для моїх вух, — промовив він нарешті. — Ви повинні віддати належне моїй поведінці, бо я благаю, коли маю право вимагати, і замість наказувати вам, як моїй підданій, умовляю вас, як друга.

— О, ви занадто ласкаві, ваша величність. Таке поводження навряд чи можна пояснити нашими відносинами протягом майже двадцяти років. Дійсно, я повинна бути вдячна вам, що ви не відрядили за мною ваших гвардійських стрільців або не змусили мене силоміць вийти з палацу поміж двох рядів мушкетерів. Як мені дякувати вам за цю милість?

Вона зробила низький реверанс з глузливою усмішкою на губах.

— Ваші слова занадто сповнені гіркоти, мадам.

— Так само, як і моє серце, сір.

— Ну, Франсуаза, будьте. розважні, благаю вас. Ми обоє вже немолоді.

— Дуже мило з вашого боку нагадувати мені про мої роки.

— Ах, ви перекручуєте мої слова. В такому разі я мушу замовкнути. Може, ви більше не побачите мене, мадам. Чи не хочете спитати мене про що-небудь, поки я не пішов зовсім?

— Боже мій! — скрикнула вона. — І це людина? Чи є в неї серце? Невже це губи, що так часто шептали мені слова ніжного кохання? Невже це очі, що з любов'ю дивилися в мої? Невже ж ви можете відштовхнути колись близьку вам жінку так само спокійно, як покинули Сен-Жерменський палац, коли збудований був другий, розкішніший? Так ось який кінець усіх ваших присягань, ніжних нашіптувань, благань, обіцянок!.. Ось який кінець усьому!. — Мадам, це сумно для нас обох.

— Сум?! Хіба на вашому, обличчі видно сум? Там лише гнів на мою сміливість і висловлену гірку правду; ах, навіть радість, радість, що ви Скінчили ганебну справу! Але де тут сум? А коли я зійду зі сцени, все, як і попереду, буде легко для вас… Хіба не правда? Ви зможете тоді знову повернутись до вашої гувернантки…

— Мадам!

— Так, так… ви не злякаєте мене! Що мені до того, що ви можете зробити зі мною? О, я знаю все! Не думайте, що я сліпа. Ви навіть ладні одружитися з нею. Ви, нащадок Людовіка святого, і вдова Скаррона, бідна служниця, взята мною до себе в дім з ласки! Ах, як потай глузуватимуть ваші придворні! Що писатимуть поза спиною нікчемні поети! Звичайно, до ваших вух не доходять такі речі, але друзям вашим усе це так боляче!

— Терпець мій урвався, мадам! — люто крикнув король. — Я покидаю, вас і назавжди.

Але, розлютившись, вона забула обережність і страх. Вона заступила йому своєю постаттю двері. Обличчя її палало, очі метали іскри злоби, маленька ніжка в білому, атласному черевичкові несамовито тупотіла по килиму.

— Ви поспішаєте, ваша величність? Певно, вона вже дожидається вас?

— Пропустіть мене, мадам…

— Але яке розчарування учора ввечері, правда ж, мій бідний король? Ах, і який удар для гувернантки! Боже мій, який удар! Ні архієпископа, ні шлюбу! Розладнено весь хитроумний план! Ну хіба це не жорстоко?

Людовік непорозуміло дивився на її прекрасне, повне люті обличчя, і раптом в його голові майнула думка, що з горя вона збожеволіла. Який же інший може бути зміст цих безумних слів про архієпископа-і розчарування? З його боку негідно було говорити так жорстоко з хворою жінкою. Треба заспокоїти її, а головне — піти від неї.

— У вас багато моїх фамільних коштовностей, — сказав він, — прошу вас, лишіть їх собі на знак моєї прихильності.

Він думав зробити їй приємне і заспокоїти її, але в одну мить вона була вже біля шафи, де зберігались її скарби, і почала викидати жменями самоцвіти до його ніг. Маленькі, червоні, жовті та зелені камінчики, брязкаючи й блискаючи, розкочувались по підлозі, стукаючись об дубові плінтуси підлоги.

— Вони здадуться гувернантці, якщо приїде архієпископ! — кричала де Монтеспань.

Людовік ще більш упевнився, що перед ним божевільна. Йому спало на думку, як краще вплинути на більш м'яку рису її. вдачі. Він швидко підійшов до дверей, відчинив їх і пошепки віддав якийсь наказ. У кімнату увійшов юнак з довгим золотистим волоссям, що спадало на чорний оксамитний камзол. Це був молодший син мадам де Монтеспань — граф Тулузький.

— Я гадаю, що ви захочете попрощатися з ним, — сказав Людовік.

Вона стояла, пильно дивлячись на нього, ніби не в силі зрозуміти значення його слів. Потім їй раптом стало ясно, — що у неї відбирають дітей так само, як коханця, що та, Інша, жінка бачитиме їх, говоритиме з ними і здобуде їх любов, коли вона буде далеко.