Завіса - Чандлер Реймонд

А ваш батько одружився досить пізно, правда ж?

Я дивився на бліді щоки цієї жінки і до нестями жадав її, але вдіяти нічого не міг. Генералова дочка всміхнулась, і рум'янець знов осяяв її обличчя. Вона подзвонила у дзвіночок, повішений під подушками шезлонга.

— Дуже пізно, — нарешті відповіла місіс О'Мара. — Якщо це тебе цікавить як детектива.

— Ні, — сказав я.

Увійшла скромна на вигляд покоївка в короткій спідниці і змішала напої на столику поруч. Один келих вона подала господині, а другий поставила переді мною. Дівчина відразу ж пішла, але я встиг розгледіти її гарні ноги.

Місіс О'Мара зачекала, поки двері причиняться, а тоді повела далі:

— Насамперед треба підтримати в тата настрій. Сподіваюся, Дад надішле телеграму, напише листа або ще якось дасть знати про себе.

— Він дуже старий, покалічений чоловік, однією ногою вже в домовині, — тихо промовив я. — Лише тонка нитка інтересу зв'язувала його з життям. Нитка перервалась, але нікому немає до цього діла. Він намагається триматись так, наче йому на все начхати. Я б не сказав, що це настрій. Скоріше це — чудовий вияв сили духу.

— Дуже гарно, — зауважила вона, і очі її спалахнули. — Але ти навіть не доторкнувся до келиха. [141]

— Мені час іти, — пояснив я. — Дякую вам за все.

Місіс О'Мара простягла мені тонку руку з нафарбованими нігтями, я підійшов і потис її. Цієї миті за пагорбами раптом пролунав грім, і жінка здригнулася. Шибки задеренчали від рвучкого пориву вітру.

Я спустився сходами, що були викладені плитками, до передпокою. З напівтемряви вийшов слуга й відчинив мені двері.

Я поглянув на ряд терас із квітками та дивовижними деревами. Коло підніжжя пагорба була висока залізна огорожа з пофарбованими у золотистий колір гострими шпичаками, а за нею — живопліт заввишки футів із шість. Розбитий проїзд вів до головних воріт із будкою для сторожа.

За маєтком пагорб спускався в бік міста й старих нафтових свердловин Ла-Бреа; тепер там на частиш території зеленів парк, а необроблсна земля була обнесена парканом. Кілька дерев'яних бурових вишок ще збереглося. Саме ці свердловини й забезпечили родині Вінслоу процвітання. Але потім вона, бажаючи позбутися смороду з відстойників, перебралася вище на пагорб, хоч і не надто далеко. Очевидно, господарям маєтку подобалося те, що з вікон було видно джерело їхнього багатства.

Я рушив цегляними сходами, що вели терасами вниз. На лужку темночубий, блідий хлопчик років десяти чи одинадцяти метав дротики в мішень, прикріплену до дерева. Я зупинився біля нього й спитав:

— Ти О'Мара-молодший?

Тримаючи в руці чотири дротики, хлопчик сперся на кам'яну лаву, подивився на мене байдужими темно-сірими очима — старечими очима, — й похмуро відповів:

— Мене звуть Дейд Вінслоу Тревільян.

— О, виходить, твій батько — не Дадлі О'Мара?

— Звичайно, ні. — Голос у нього був сповнений зневаги. — А ви хто?

— Я детектив і хочу знайти твого... я маю на увазі містера О'Мару.

Від цього наші взаємини анітрохи не потеплішали. Детективи були для хлопця порожнім місцем. Грім гарцював серед пагорбів, наче стадо слонів, що грали в квача. Потім у мене сяйнула думка.

— Б'юсь об заклад, із тридцяти футів ти не поцілиш чотири рази з п'яти в золоте коло.

— Оцими дротиками? — відразу пожвавішав хлопчик.

— Еге. [142]

— А скільки ви ставите? — миттю зреагував він.

— Ну, долар.

Хлопчик підбіг до мішені, повитягав із неї дротики, повернувся назад і зайняв позицію поруч із лавою.

— Тут тридцяти футів немає, — зауважив я. Хлопчик похмуро глипнув на мене й відійшов на кілька футів за лаву. Я усміхнувся, але незабаром мені було вже не до сміху.

Його невеличка рука метала так хутко, що я ледве встигав за нею стежити. Кілька секунд — і п'ять дротиків стриміли в центрі мішені. Хлопчик переможно глянув на мене.

— Чорт забирай, ти просто молодець, юний Тревільян! — вигукнув я і дістав долар.

Його рука заволоділа ним так спритно, як ото форель, що хапає муху. Він одразу ж сховав долара до кишені.

— Це пусте, — засміявся хлопчик. — Побачили б ви мене в нашому тирі за гаражами! Хочете, підемо туди і ще раз поб'ємось об заклад?

Я оглянувся й побачив частину низької білої споруди, що притулилася до крутого схилу пагорба.

— Гаразд, але тільки не сьогодні, — сказав я. — Може, я прийду сюди ще раз. Виходить, твій батько — не Дад О'Мара. І все ж таки, коли я знайду його, тебе це потішить?

Хлопчик знизав худими, гострими плечима, що випиналися з-під светра каштанового кольору.

— Ну звісно. Та що ви зробите, коли навіть поліція нічого не вдіє?

— О, це думка! — промовив я і, не прощаючись, пішов.

Викладеною цеглинами стежкою я спустився до підніжжя пагорба і попід живоплотом попростував до будки біля воріт. У просвітах між кущами виднілася вулиця. На півдорозі до будки я побачив за огорожею синій седан. То була невелика, дуже чиста й гарна машина, трохи світліша за поліційну, одначе майже така сама завбільшки. А трохи далі за нею під перцевим деревом стояв мій родстер.

Я зупинився, придивляючись крізь живопліт до седана. За вітровим склом вився димок чиєїсь сигарети. Я повернувся спиною до будки біля воріт і поглянув Угору, на пагорб. Малий Тревільян кудись пішов — певне, щоб сховати долара, хоча такі гроші для нього важили не багато. [143]

Я дістав свого "люгера" калібру 7,65, якого прихопив того дня із собою, нахилився й засунув його дулом униз під шкарпетку на лівій нозі. Так я міг іти, хоч, правда, й не дуже швидко. Потім рушив до воріт.

Вони були замкнені, і ніхто не міг увійти, поки не з'ясують, що ти за один. Сторож, здоровенний чолов'яга з пістолетом під пахвою, вийшов назустріч, відчинив хвіртку і випустив мене. Якийсь час я розмовляв з ним крізь решітку, спостерігаючи за седаном.

Машина не викликала підозри. Схоже, в ній сиділо двоє чоловіків. Вона стояла футів за сто від мене по той бік вулиці в тіні від високого муру. Це була дуже вузька вулиця без тротуарів. Тож до свого родстера мені довелося йти не далеко.

Трохи накульгуючи, я перетнув бруківку, сів у машину й відразу ж перевірив, чи на місці запасний пістолет. У спеціальному сховку на передньому сидінні я тримав свого поліційного "кольта". Поклавши його в кобуру під піджаком, я ввімкнув запалювання, відпустив гальмо й рушив з місця.

Зненацька великими краплями сипонув дощ, а небо зробилося геть чорне. Однак і в такій темряві я побачив, що седан виїздить услід за мною на дорогу.

Я ввімкнув двірники, натис на педаль газу й помчав із швидкістю сорок миль на годину. Я проїхав уже кварталів вісім, коли це вони раптом подали мені сигнал. Це мене приголомшило. Вулиця була тиха, надзвичайно тиха. Я збив швидкість і притиснувся до узбіччя. Седан загальмував поряд зі мною, і в опущене вікно задніх дверцят виткнувся чорний ствол автомата.

А за ним з'явилося вузьке обличчя з почервонілими очима й стиснутим ротом. Крізь шум дощу та рокіт двигунів двох машин почувся голос:

— Сідай до нас. І без фокусів, ми не жартуємо! Це були полісмени. Але тепер це не мало значення.

Я вимкнув двигуна, кинув ключі на підлогу й вибрався з машини. Чоловік за кермом седана навіть не глянув на мене. Той, що сидів позаду, широко розчинив дверцята й посунувся на сидінні, тримаючи автомат напоготові. Я сів у седан.

— Чудово, Луї. Обшукай його.

Водій вибрався з-за керма й нахилився наді мною. Сягнувши рукою мені під пахву, він дістав "кольта", тоді поплескав мене по стегнах та кишенях, помацав пояс.

— Чисто, — сказав він і знову сів за кермо. [144]

Чоловік, що сидів поруч зі мною, простяг ліву руку й забрав у водія мій "кольт", потім поклав свого автомата на підлогу й накрив його брунатним килимком. Відкинувшись у куток — задоволений, розслаблений, з "кольтом" на коліні, — він сказав:

— Гаразд, Луї. А тепер їдьмо.

5

Ми поїхали — повільно, спокійно, дощ тарабанив по даху, і струмочки води стікали по шибках машини. Ми петляли звивистими горбастими вулицями, серед великих маєтків, де мокрі фасади будинків ховалися за невиразними обрисами дерев.

У мій бік попливло кільце сигаретного диму, і чоловік з почервонілими очима спитав:

— Що він тобі розповів?

— Зовсім небагато, — відповів я. — Що Мона зникла з міста того самого вечора, коли газети повідомили про О'Мару. Старий Вінслоу про це вже знав.

— Йому не варто було копати так глибоко, — зауважив червоноокий. — Хлопці з поліції не стали в цьому ритися. Що ще?

— Сказав, що в нього стріляли. Хотів, щоб я вивіз його з міста. Але в останню мить пішов сам. Я не знаю чому.

— Та розв'язуй язика, нишпорко, — наполягав червоноокий. — Іншої ради в тебе немає.

— Оце і все, — промовив я і виглянув у вікно. За вікном була справжня злива.

— Ти не працюєш на старого?

— Ні. Він скупий.

Червоноокий засміявся. Я відчував у шкарпетці свій

важкий пістолет, проте він був дуже далеко.

— Можливо, про О'Мару вже все відомо, — озвався я.

Чоловік на передньому сидінні трохи повернув голову до свого спільника і прогарчав:

— Де, ти казав, та триклята вулиця?

— У горішній частині Беверлі-Глен, бовдуре. Малголленд-драйв.

— А, он де! На тій вулиці сам чорт ногу зламає!

— А ми забрукуємо її оцим шпигом, — пожартував червоноокий.

Маєтки траплялися чимдалі рідше, і на схилах пагорбів уже з'явилися зарості низькорослого дуба. [145]

— Ти непоганий хлопець, — зауважив червоноокий. — Тільки скупий, точнісінько, як той старий. Не розумієш моєї думки? Ми хочемо знати все, що він розповів, а тоді вирішимо — варто вбивати тебе чи ні.

— Іди ти під три чорти! — лайнувсь я. — Все одно ви мені не повірите.

— А ти вчини нам допит. Для нас це лише робота. Ми тільки робимо її і вшиваємось.

— Робота, може, й непогана, — сказав я. — Поки вона є.

— Ти забагато жартуєш, хлопче.

— Жартував. Але то було давно. — Ще тоді, як ви сиділи в колонії для неповнолітніх. Та потім мені набридло жартувати.

Червоноокий знов засміявся. Здавалося, мої слова анітрохи не зачепили його.

— Як нам відомо, ти зв'язаний із законом. Сьогодні вранці ти не ляпав язиком? Га?

— Якщо я скажу "так", ви можете розправитися зі мною на місці.

— За тисячу доларів ти згоден про все забути?

— І щодо цього ви теж мені не повірите.

— Чому ж, повіримо. Ось наш план. Ми робимо свою роботу і вшиваємось. У нас організація.